За офіційною версією, комбінат «Запоріжсталь» проектував інститут-новачок ДІПРОМЕЗ. Цей інститут, згідно з його ж сайтом, був заснований у 1926 році й із 1930-го зайнявся проектуванням заводів. Водночас із Запоріжсталлю він розробив «Магнітку», Дніпроспецсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, ЗАлК та багато інших промислових гігантів. І спроектовані ці заводи були украй професійно. Наприклад, промисловий майданчик Запоріжжя, побудований у 1930-х, майже не димить на місто – в тому місці сприятлива роза вітрів. Увесь заводський чад вітром несе прямо в степ. Дивина й годі, але вже за 30 років професіоналізм радянським інженерам відмовив – заводи, зведені у повоєнні роки, стали для міста справжнім екологічним лихом.
Комбінат «Запоріжсталь» вирішили будувати 3 травня 1929 року. Закладено його 22 січня 1931-го, а перша плавка відбулася 16 листопада 1933-го. Терміни стислі, але більш-менш реальні. Проте кожен досвідчений інженер розуміє: не міг щойно створений інститут так добре проектувати численні заводи. Розгадка цього дива відкрилася мені, коли я поскаржився викладачеві, що в деяких цехах Запоріжсталі відстані між верстатами становлять незручні цілі числа. Наші інженери для зручності все завжди округляють до 10, а тут… «А ти на дюйми відстань поділи», – розсміявся у відповідь викладач. І все стало зрозуміло. Відстань, виміряна в дюймах, для інженера майже як підпис Made in USA.
Усі на замирення Заходу!
Історія відносин більшовиків із західними державами від самого жовтневого перевороту аж ніяк не однобока. З одного боку, держави Антанти, звісно, не порадував вихід Росії з Першої світової війни й укладення нею сепаратного миру з Німеччиною. З іншого – Англія, Франція, США та Японія не надто рвалися підтримувати Білий рух – той явно не мав ані підтримки населення, ані значних військових сил. Прагматичним англійцям було дещо важко збагнути логіку Дєнікіна, який, прямуючи на Москву, пригадав гасло «Єдина і неділима!» і раптом розгорнув додатковий фронт проти українського війська Петлюри (за що той підкинув набоїв веселим хлопцям батька Махна, а ті стрімким рейдом зруйнували весь білий тил). До того ж більшовики всіляко виказували бажання укласти із Заходом мирну угоду та налагодити економічну співпрацю.
Більшовики мали чимало причин для такої миролюбності. Досі істориків хвилюють питання: про що через своїх посильних Ганецкого і Радека розмовляв Лєнін із німецьким мільйонером-авантюристом Олександром Парвусом; за яких умов напередодні 17 жовтня луснув у Нью-Йорку банк рідного брата Якова Свєрдлова Веніаміна або хто оплачував небідне проживання у Нью-Йорку громадянина США Льва Троцкого – творця і головнокомандувача Червоної армії? Певно, мали більшовики на Заході і надійні зв’язки, і значні інтереси.
Уже 24 жовтня 1918 року більшовицький нарком з іноземних справ Ґеорґій Чичерін писав президентові США Вудро Вільсону: «…чи припинять уряди Сполучених Штатів, Англії та Франції жадати крові народу Росії і бажати смертей її громадян, якщо народ Росії погодиться сплатити їм викуп?.. Чи хочуть вони концесій, чи хочуть вони залізниць, копалень, золотих запасів, чи то вони бажають територіальних поступок, наприклад, частки Сибіру, або Кавказу, або Мурманського узбережжя?».
13 січня 1919 року під час зустрічі з радником американського посольства в Лондоні Вільямом Батлером заступник Чичеріна Максім Літвінов за-явив, що більшовики в обмін на мир готові «…визнати іноземні борги, припинити пропаганду світової революції, оголосити амністію противникам більшовизму і надати право на самовизначення Польщі, Фінляндії та Україні».
Не дивно, що переговори велися тільки з американцями. Англія ще остаточно не визначилася зі своїм ставленням до більшовизму. А Франція взагалі закликала надати допомогу білим і навіть висадила свої війська в Одесі (їх вибили звідти навіть не більшовики, а українські повстанці отамана Григор’єва). Проте невдовзі країни Антанти відмовилися від підтримки антибільшовицьких сил. Власне, більшовики, білі, Лєнін, Дєнікін – для західних держав усі вони були росіянами, а громадянська війна – внутрішньою справою Росії.
17 листопада 1920 року британський прем’єр-міністр Ллойд Джордж заявив про необхідність економічної співпраці з Радянською Росією: «Більшовики готові платити золотом, а ви не хочете його брати. Але торгуємо ж ми з людожерами з Соломонових островів?». 18 листопада 1920-го британський Кабінет погодився укласти з більшовиками угоду про економічну співпрацю. Це стало сигналом для США, Франції та нейтральних держав. Фактично Захід визнав більшовицьку владу.
За владу концесій
21 листопада 1920 року Раднарком СРСР ухвалив Декрет про концесії. Документ наголошував: «Процес відновлення виробничих сил Росії, а разом з тим і всього світового господарства може бути прискорений в багато разів за рахунок залучення іноземних державних і комунальних установ, приватних підприємств, акціонерних товариств, кооперативів і робітничих організацій до справи видобутку і переробки природних багатств Росії». Оголосити НЕП та відкрити економіку СРСР для іноземних компаній – на таке не наважувався навіть царський уряд. Щирість концесійної політики більшовиків вражає.
У СРСР про Ленський розстріл чув, мабуть, кожен, саме з цією подією пов’язували появу псевдоніма «Лєнін» у соціал-демократа Володимира Ульянова. Та мало хто знає, що однією з постраждалих сторін цієї трагедії була британська компанія Lena Goldfields, яка володіла 66% акцій золотих копалень на річці Лена. Внаслідок розстрілу робітничого страйку частка акцій компанії знизилася до 17%. Але після Декрету про концесії Lena Goldfields знову повернулася на російський ринок, тепер уже як власник 93% акцій копалень. Англійським бізнесменам можна було не боятися більше робітничих страйків – тепер про їхній спокій дбали міцні хлопці з Об’єднаного державного політичного управління. Ошаленівши від такої щирості, англійці взяли в концесію ще три металургійні заводи й три вугільні родовища.
А ось ще один приклад концесійної діяльності більшовиків. Восени 1921 року з Лєніним зустрівся молодий бізнесмен із США Арманд Хаммер. А вже 27 жовтня 1921-го Наркомат зовнішньої торгівлі СРСР і компанія Хаммера уклали угоду про постачання в СРСР 1 млн бушелів американської пшениці в обмін на хутра, чорну ікру і коштовності, зібрані в радянському Держхрані. У майбутньому Хаммеру судилося стати мільйонером, фігурантом Вотергейтського скандалу, топ-менеджером нафтової компанії Occidental Petroleum та «офіційним другом» СРСР. А в жовтні 1921-го він тільки-но закінчив Колумбійський університет за фахом лікаря.
Загалом у СРСР налічувалося близько 350 промислових і торговельних іноземних концесій. Угоди з деякими компаніями (наприклад, японською Hokushinkai oil concession) мали тривати до 1975 року. Проте концесійна епопея скінчилася 27 грудня 1930-го, коли постановою Раднаркому всі концесійні угоди було анульовано. Це рішення спричинило справжню бурю в середовищі західних бізнесменів. У світі лютувала Велика депресія, а тут… Уряд США планував закликати світ до введення санкцій проти СРСР. Але радянський нарком з іноземних справ Максім Літвінов особисто відвідав США і запевнив уряд: Америка скривдженою не залишиться.
Кадри зі США вирішують усе
Скасування концесій у СРСР збіглося зі зміною керівництва країни. Групу «Троцкого – Зінов’єва» від влади було усунуто. СРСР опанувала команда партійних ватажків, яку очолював генеральний секретар ЦК ВКП(б) Іосіф Сталін. Зараз у Росії Сталіна стало модно йменувати ефективним менеджером. Навіть поміж українських політиків і журналістів не бракує осіб, які наголошують, мовляв, Голо-домор – це страшна трагедія, але ж було побудовано заводи, фабрики, залізниці, електростанції.
Тож варто детальніше розглянути, з чого складалася «ефективність» кремлівського червоного менеджера. Професор Іркутського держуніверситету Марк Мєєровіч стверджує, що вже згаданий ДІПРОМЕЗ справді мав стосунок до проектування заводів у СРСР, але не як проектна організація. Його справжнім завданням був аналіз західних технологій і підбір фірм, що взялися б спроектувати для більшовиків заводи у найкоротші терміни. Після чого вони долучалися до роботи за прямими (через «Амторг») та непрямими (через радянські проектні організації) замовленнями радянського уряду. Дослідивши ринок США та Європи, інститут знайшов потрібного підрядника – проектну компанію Albert Kahn Associates Incorporated із Детройта, якою керував знаменитий американський інженер-архітектор Альберт Кан.
60-річний Кан був справжньою зіркою американського промислового проектування. Його компанія побудувала заводи Packard, Ford та багато інших. Кан розробив принципово нову систему організації проектних робіт. Пакет креслень об’єкта його компанія видавала за тиждень, а готова будівля зводилася за п’ять місяців. Нічого подібного тоді не було не лише в СРСР, а й у всьому світі. У 1929 році, в розпал Великої депресії, компанія Кана несподівано отримала замовлення на проектування Сталінградського тракторного заводу. Завод було вчасно спроектовано і побудовано під Чикаго, після чого його розібрали, перевезли в СРСР і змонтували на тому місці, де він стоїть зараз. «У лютому 1930 року Будоб’єднання ВРНГ (ВСНХ) СРСР уклало нову угоду, згідно з якою фірма Кана стала головним проектувальником та консультантом радянського уряду з промислового будівництва», – повідомляє професор Мєєровіч.
Фірмі Кана було надано замовлень на 2 млрд тодішніх доларів ($220 млрд на нинішні гроші). Детройтська проектна фірма просто не встигала виконувати такий обсяг робіт, і тому в Москві було створено інститут «Держпроектбуд», де працювали 25 американських інженерів на чолі з братом Альберта Кана Морісом. Їхню роботу мали забезпечувати ще 1500 радянських працівників. За даними англомовного сектору Вікіпедії, в СРСР компанія Кана з 1929 по 1932 рік спроектувала і побудувала 521 завод. Одна компанія фізично не могла перетравити такий обсяг робіт, тому вона всіляко злучала фірми-суміжники: «Франк і Чейз» – ливарне виробництво, «Сміт» – ковальське, «Вестінхауз» – електричне тощо.
Саме американські фірми під прикриттям радянських інститутів здійснювали індустріалізацію СРСР. Саме поміж них треба шукати проектувальників комбінату «Запоріжсталь» та інших заводів Запоріжжя, Дніпропетровська, Харкова, Донецька тощо. І не тільки заводів. Біля підприємств зводили численні житлові масиви – соцмістечка. Будівництвом керували два трести: Діпроміст (інженери зі США) та Стандартмістпроект (інженери з Німеччини). Німецькі групи інженерів Ернста Мая та Ханса Майера були авторами численних проектів житломасивів сучасних промислових міст України. Американський дослідник Вальтер Дюн стверджує, що гребля Дніпрогесу також споруджувалася за проектом американської компанії Freyn Engineering Company of Chicago під наглядом її інженерів. Шеф-консультант будівництва полковника Х’ю Купера було нагороджено орденом Трудового червоного прапора. А генератори Дніпрогесу за індивідуальним замовленням побудував американський концерн General Electric. Останню інформацію підтверджує офіційний сайт концерну.
Американська мрія в Україні
Як же іноземцям жилося в країні Рад. Німецький архітектор Рудольф Вольтерс пригадував, як радянські співробітники постійно казали йому: «Ви мусите читати газети. Те, що ви бачите на власні очі, викликає у вас хибні враження про нашу систему». Враження іноземних спеціалістів і справді створювали аж надто разючий контраст із більшовицькою пропагандою. У Запоріжжі ще й зараз розповідають байки про те, як американські інженери билися об заклад, скільки часу радянські будівельники даватимуть згоду мішати бетон власними ногами? Навіть офіційна історія Запоріжжя визнає, що в будинках соцмістечка (район забудови 1930-х біля Дніпрогесу) жили переважно інженери Дніпробуду, «американські консультанти» та «відповідальні працівники компетентних органів». Будівельники ж смакували злиднями у бараках робочих таборів. Більшість «ударників індустріалізації» – це селяни, які втекли зі своїх сіл, бо там лютував Голодомор.
Американські інженери були шоковані умовами будівництва у Радянському Союзі. «Замість екскаваторів – землекопи, замість бетономішалок – дерев’яні ящики, замість транспортерів та електричних підйомників – люди, які перекидають цеглу руками і нещадно її б’ють. На найважчих роботах задіяно чимало жінок», – ділився враженнями американський інженер Гаррі Майтер. Ще більше проблем створювали відверто паршиве постачання і низька якість керівних кадрів. Розлючений Гаррі Майтер скаржився: «У вас є плани й графіки, але немає бетону й гравію. У вас є інженери-виконроби, але вони відсиджуються в конторі, коли їхнє місце на будмайданчику. Вони саботують наші вказівки, переробляють наші проекти, економлять на якості, руйнуючи всю справу!»
Компетентність радянських інженерів і справді не витримувала жодної критики. Альберт Кан скаржився: «Виявилося неможливим забезпечити достатню кількість добре кваліфікованих радянських інженерів та архітекторів. Наші люди були змушені самі виконувати значну частину креслярської роботи. Вони стали креслярами замість того, щоб бути керівниками креслярського бюро».
Проте більшовицька влада не звертала уваги на труднощі. Вона мала багато дешевої робочої сили. Крім селян, готових жити навіть у смердючих бараках, аби тільки не повернутися в охоплені Голодомором села, були ще й інші «комсомольці – ударники соціалістичних будівництв». Абревіатуру ЗК недарма розшифровують як «запорізький комсомолець». «Удосконалюючи Соловецький досвід, ГУЛАГ спорудив перші гігантські будівництва комунізму, причому відсутність механізації заміняли мускульною силою сотень тисяч голодних, погано вдягнених в’язнів (Дніпрогес, Біломорканал, БАМ)», – писав у «Довіднику по ГУЛАГу» колишній в’язень сталінських таборів француз Жак Россі. Варто згадати, що саме 25 квітня 1930 року було створено Управління таборами ОГПУ (УЛАГ), що з листопада 1930-го здобуло свою лиховісну назву ГУЛАГ.
Проблеми між інженерами-американцями та радянськими працівниками виникали не тільки безпосередньо на будмайданчиках. Кан скаржився голові Союзбуду Комарову: «З 300 працівників вкрай небагато мають досвід, більшість… має невеличкий стаж, а чимало просто є учнями… Якби якась ділова організація в США або в іншій країні мала такий склад працівників, не минуло б і кількох місяців, як ця організація зазнала б банкрутства».
Американський архітектор не міг збагнути, чому його інженерам підсовують новачків, а тих, хто набрався бодай якогось досвіду, майже одразу переводять до іншої установи. Ці причини добре розумів радянський голова Головпроектбуду Анатолій Фісенко. По лінії свого керівництва він мав наказ прогнати через співпрацю з американцями якомога більше молодих спеціалістів, щоб вони набралися досвіду та культури проектування. Американцям же про те, що вони не лише проектуватимуть заводи, а й навчатимуть радянських інженерів, з певних причин вирішили не казати.
У 1932 році радянський уряд почав розривати угоди з американськими компаніями. Американці зробили свою справу – побудували заводи та підготували кадри. Більше вони були не потрібні. Зрештою, в СРСР з’явився пріоритетніший партнер – нацистська Німеччина. Протягом 1932–1934 років інженери-іноземці виїхали з СРСР. Ті ж, хто залишився через комуністичні переконання або через шлюб із радянськими дівчатами, невдовзі були підметені НКВС і згинули в таборах ГУЛАГу. Така доля спіткала колег Ханса Майера: Белу Шеффлера, Антоніна Урбана, Філіпа Тольцнера та інших.
Вкрай доречне запитання: а що ж виробляла вся ця маса заводів та фабрик? Відповідь проста: 21 500 гармат та мінометів, 4013 бойових літаків та 11 783 танки, втрачені Червоною армією лише до 10 липня 1941-го. Загалом за роки війни СРСР втратив 96 500 танків і САУ, створених на заводах, побудованих у 1930-ті. Але американцям за будівництво заводів ніхто не подякував. Навпаки, радянська преса стала старанно змішувати з багном імена інженерів-американців, «які прагнуть привласнити самовідданий подвиг радянських людей».
Інше доречне запитання: звідки керманичі СРСР знайшли гроші на будівництво всього цього промислового громадища? В серпні 1930-го Анастас Мікоян докладав Сталіну: «Щодня вивозимо (за кордон) 1,5 млн пудів хліба». Сталін був незадоволений: «…збільшити до 4 млн, інакше ризикуємо лишитися без металургійних і машинобудівних заводів».
Можемо зробити висновок. Секрет «ефективного менеджменту» від більшовика Сталіна виглядає так: частина громадян країни відправляється за колючий дріт, а їхнє майно привласнюється і продається з молотка. На виручені кошти наймаються інженери із США, котрі проектують заводи, які потім будують ті самі відправлені за колючий дріт небораки. Схвалювати такий бузувірський менеджмент чи ні – це вже справа власної совісті.
.jpg)
Ілюстрація: К. Трохименко, "Кадри Дніпробуду"
Дніпрогес родом з Чикаго. Гребля Дніпрогесу споруджувалася за проектом американської компанії Freyn Enginneering Company of Chicago