Нещасний Джордж Орвелл сидить на тому світі, схопившись за голову, і плаче. Він сам до пуття не розуміє, що це за сльози — жаху чи радості. Людинолюбство підказує йому, що радіти здійсненню найпохмуріших прогнозів не комільфо. Марнославство письменника-антиутопіста ніжиться в променях власної слави а він тішиться, усвідомивши, що належить до сонму пророків. Зверху Росію видно добре — уся мов на долоні. І Москву видно, і менші міста. Орвелл плаче крізь сміх і сміється крізь сльози: «Я ж знав, я ж вас попереджав…»
… Ранок 15 квітня видався похмурим і холодним. Затор на підступах до Москви розтягнувся на десять кілометрів: це доблесні поліцейські зупиняють кожну (повірте, кожну!) машину, перевіряючи цифрову перепустку. З 15 квітня москвичі та гості столиці зобов’язані на кожен (ще раз повірте, кожен!) вихід із дому запитувати разову перепустку через сайт мера Москви, пояснюючи мету виходу. Солідні штрафи за порушення карантинного режиму та ймовірність отримати стусан від поліцейського спонукали мільйони москвичів звертатися по ці перепустки. Чи варто казати, що сайт миттю полетів і тепер постає, як зимове сонце, — несміливо й ненадовго? Крім того, виявилося, що мільйон перепусток першого ж дня видали некоректно, і в момент показу перепустки роздратованому менту власник документа дізнавався, що він анульований.
Ті, хто сподівався проїхати без перепустки, як-от авторка цих рядків, виявилися в геть паскудному становищі: і в справах у місто треба, і сліпо слухатися мерської зграї, яка вважає себе начальниками концтабору, ніяк не можна. Правдами й неправдами, домовленостями й погрозами розштовхавши сусідні машини, розвернулася й поїхала назад, щоб скористатися метро.
Читайте також: Витончені ігри зі смертю
Ха-ха-ха. Спостерігати за тим, що відбувається на підступах до метро, було непросто, тому що до Орвелла долучився Кафка, і вони вдвох улаштували вкрай непристойний галас та сміх. Інший на місці Кафки взагалі застрелився б, усвідомивши власну безпорадність перед російською дійсністю. Але Кафка, що й казати, — боєць. Кусає лікті, але терпить, спостерігає, час від часу пхає в бік Орвелла — мовляв, а ми-то з тобою, два дурні, не здогадалися. Але це вони до певного часу, поки в метро не заглянули. А як заглянули — за другим разом і повмирали. Тут уже точно від заздрості.
Того самого 15 квітня радісні власники цифрового дозволу на вихід у місто (за рідкісним винятком, знову ж таки, дисидентів-«антиперепустників», що сподівалися на щастя), як зазвичай, вирушили вранці на роботу. Але в метро потрапити судилося не всім: перед турнікетами виросли поліцейські, які перевіряли в кожного (утретє повірте, кожного!) потенційного пасажира ту саму перепустку. Сотні, тисячі людей збилися в натовп, від щастя забувши про соціальну дистанцію. У тому натовпі стояли лікарі, медсестри, продавці, касири, водії, прибиральниці — всі ті, хто прагнув потрапити на робоче місце, щоб так-сяк забезпечити місту існування. А лікарі й медсестри — ще і життя, і здоров’я.
Скажу вам: це було страшне видовище. Сотні людей — хто в масках і рукавичках, хто без — стояли приреченим оцифрованим натовпом, чекаючи на омріяний прохід повз поліцейського. Люди стояли й чекали. Здебільшого мовчки, інколи перекидаючись незадоволеними фразами. Цікаво, чи думали вони в той момент, піддаючи себе посиленій небезпеці заразитися, «якщо не Путін, то хто?» і «мер Москви Собянін — міцний господарник»? Навряд чи. Найімовірніше, більшість із них навіть не готова була провести коротеньку лінію, що сполучає їхній завтрашній коронавірус із 20-річним правлінням маленького гебешника та його злочинного угруповання. Люди просто стояли й чекали своєї черги. Видовище цього добровільного розсадника смертельної зарази було страхітливим. Страшно було навіть не підчепити цього самого вірусу, а спостерігати за перетворенням народу на населення, населення — на натовп, натовпу — на стадо.
«Цікаво, скільки стояти доведеться?» — зав’язую розмову з немолодою жінкою. Просто збіса цікаво послухати цих терплячих людей. «А ви поспішаєте?» — несподівано агресивно запитанням на запитання відповідає жінка й, не давши мені відповісти, з певною огидою продовжує: «Тут усі поспішають». Мммм… спірна думка, як видно з картинки. Жінка раптом виявляє бажання поговорити. «Я, між іншим, у пекарні працюю, для них булочки роблю, а вони мене пускати не хочуть». — «А як же ви без маски, без рукавичок — і їдете їжу виробляти?» — запитую. Бажання поговорити в жінки пропадає. «Бачу, ви тут найрозумніша. Ви лікар? Ні? Тож і не вчіть».
А й справді. Кидаю своє місце й рухаюся через натовп на вихід, замотавши обличчя шарфом, як паранджею, залишивши тільки очі. Черга на вхід у метро тягнеться приблизно на півкілометра вулицею. «Там величезний натовп далі», — попереджаю про всяк випадок двох молодих хлопців у самому кінці черги. «Постоїмо, що ж робити», — філософськи відповідає один з них. «Не принизливо?» — «Ну якось боротися з пандемією треба», — так само філософськи вступає інший. Бр-р…
Читайте також: Доки смерть не розлучить нас
Москва перетворилася на концтабір. Одразу. Усіх порахували, усіх записали, на вулиці випустили Росгвардію в промисловій кількості. Хапають і тягнуть в автозаки кожного, хто не сподобався. Тепер навіть не обов’язково озброюватися страшним пластиковим стаканчиком, щоб тебе схопили, — таке відчуття, що поліції дозволили діяти як душа забажає. А душі (або того, що на її місці) хочеться розважатися на повну. Ось пенсіонерка вискочила по хліб — на неї накидаються вісім (знову повірте, вісім!) ментів, в’яжуть і запихають у свій ридван. Ось хлопець із дружиною та маленькою дитиною стоїть біля під’їзду — недовго йому стояти: він не прописаний тут, а отже, місце йому знову ж таки в автозаку. Найгучнішим стало затримання людини на ім’я Ісус (востаннє повірте — Ісус Воробйов) на Патріарших ставках: він гуляв із собакою в закритому для відвідувань скверику. Ісуса забрали — собаку залишили самого. Добре, що собака розумний: знайшов дорогу додому. Велику державу накрив хаос — так щільно накрив, що вже й великого особливого шляху не розгледіти. Тільки загадкова російська душа у формі поліцейського вилізе, дасть по морді кому-небудь — і назад у небуття. Морок і страх завис у повітрі. Жодних указів, жодного офіційного карантину, жодної НП чи НС, хоч опосередковано дозволяють карати за порушення режиму. Немає оголошеного режиму. Є звичайна російська сваволя, доведена до краю, до абсурду, як це зазвичай і буває в скрутні часи. Є неоголошена війна проти свого народу та спроби геноциду, як у московському метро. Скільки людей внаслідок тисняви на вході в підземку будуть зараженими? Нам ніколи не скажуть.
Режим НС запроваджувати ніхто й не збирається. Карантин — це відповідальність влади. Це компенсації людям за порушення їхнього фінансового стану, це турбота про малий і середній бізнес: звільнення від податків, пільги. Ніхто в Росії не збирається це робити. Навпаки, під прикриття пандемії почалися офіційні побори, а банки тепер пропонують кредити під 40%.
Начальство виявилося таким недоумкуватим, що зуміло завалити знамениту вертикаль влади. За перших ознак справжньої загрози — не уявного начебто ворожого оточення Росії та українських фашистів — вертикаль розсипалася, як порохнявий пень. Відразу виявилося, що всі регіональні керівники — політичні та господарські імпотенти. Вирішувати щось самим їм не під силу. 2 квітня Путін оголосив про розширення повноважень губернаторів, але забув уточнити, яким саме способом. Тільки Рамзан Кадиров, який і без того не надто церемонився з владою, відреагував відразу і радикально: по суті, ввів із Росією візовий режим. Тільки замість звичної візи — довідка про відсутність коронавірусної хвороби. Федеральна влада, як завжди, підібгала перед Кадировим хвоста, пояснивши обуреній громадськості, що «Кадирова можна зрозуміти, адже він це робить з найкращих мотивів».
Читайте також: Вірусом по режиму. Як реагують на поширення COVID-19 пострадянські диктатори
Решта губернаторської братії застигла в остраху. «Мне вчера дали свободу – что я с ней делать буду?» — співав Висоцкій. Батеньку-нацлідере, що ж ти нас покинув напризволяще? А батенько і справді всіх здав однієї секунди. Відчувши своїм чуйним гебістським носом крихітну небезпеку для рейтингу, особливо на тлі падіння рубля й перемоги саудитів у боротьбі за ринки нафти, нацлідер сховав «тіло жирне в кручах», звідки раз на кілька днів почав виходити в телеефір і з папірця невпевнено зачитувати звернення до нації. У першому ж зверненні він відхрестився від ситуації, доручивши все вирішувати на місцях. Тільки дав зрозуміти, що жодної підтримки від влади чекати не слід. І — в кущі. Нехай самі розбираються. А вони розбиратися не вміють. Переважна частина регіональних начальників — слухняні технократи, без досвіду, без належних мізків, але стовідсотково віддані Господарю. Їх призначали за єдиним принципом — за готовністю виконувати будь-яке розпорядження Кремля. До певного часу все йшло як планувалося. Але ось господар вирішив дистанціюватися від неприємної ситуації, зрозумівши, що взяти на себе відповідальність за непопулярні рішення не готовий. Zassal, як кажуть у народі. І вся вертикаль, що її з любов’ю вибудовували 20 років, розвалилася. І це дуже навіть непогано. Тому що людям усе одно доведеться туго, і ще невідомо, що всіх нас чекає в найближчому майбутньому, але слабкість центральної влади у важкий момент виявилася такою явною, такою відвертою, що навіть учорашні прихильники Путіна йому це запам’ятають. У Росії владі можна все: красти, пускати на неправедні війни податки, підвищувати ціни, руйнувати економіку, охорону здоров’я, освіту. Народ довірливий, він вислухає будь-яке пояснення та повірить йому. І стоятиме в смертоносних натовпах, щоб стадом баранів прорватися в метро та поїхати на роботу за півкопійки — інше вкрала влада. Та сховатися начальнику країни в момент біди — це якщо й не стане причиною для миттєвих заворушень, то капне в скарбничку невдоволення великою краплею. Сховатися, кинути, обібрати, обдурити. Нам не звикати, звичайно, просто після вірусних подій нас побільшає. А поки що розвалена вертикаль, яка не витримала коронавірусної атаки, з останніх сил веде неоголошену війну з власним народом…