Під час мого нещодавнього візиту до Варшави я отримав від свого двоюрідного брата Юрка величезний зшиток, що містить понад 800 сторінок формату A4. З цього трохи більше 500 сторінок — це від руки і дуже дрібно списаний Юрком текст, а решта — це копії записаних спогадів наших предків, документів, карт, фотографій, генеалогічних дерев.
Уже кількадесят років мій старший на 3 роки двоюрідний брат (син молодшої сестри моєї мами) упорядковує й розвиває історію своєї родини, в якій я і моя родинна гілка також мають своє місце. Своїм іменем Єжи (Юрек) я завдячую саме йому, бо коли я народився, моя на 9 років старша сестра змусила наших батьків назвати мене Юрек, бо, як вона сказала, «я хочу мати свого власного Юрка». Юрек же (тобто Єжи) успадкував своє ім’я у пам’ять про дідуся, професора Єжи, якого я чудово пам’ятаю. Звісно, ім’я з аристократичним звучанням Єжи було зарезервоване виключно для дідуся, професора математики й фізики, випускника Університету Св. Володимира у Києві, а ми були й залишилися дотепер просто Юрками, тільки з додаванням прізвища, щоб нас відрізнити.
Отже, мій кузен Юрек, інженер і фахівець у галузі точної механіки, з інженерною точністю узявся за роботу й зібрав те, що знайшов, а решту вже роками сам педантично дописує. А оскільки він інженер-механік, то все це має дещо «механічно-інженерський» шарм, бо таланту оповідача від предків він якось не успадкував.
Уже кілька днів я собі почитую цю цікаву добірку документів, пишу «почитую», бо це виглядає так, що я гортаю й обираю фрагменти, які цікаві мені особисто, а ще такі, що мають якусь свою чарівність. Найдавніші згадки й документи походять із XIV століття, коли Димітр з Горая «оселив» (між 1394 і 1398 роками) русинів зі своїх колишніх володінь на землях, новим власником яких став, неподалік теперішнього Замостя. Саме там виникло поселення Седліська, звідки походить одна з наших родинних гілок. У моєму випадку обидві гілки — і по матері, і по батькові — сягають корінням Седліськ, а у випадку кузена Юрка — це лінія його матері (моєї тітки), бо лінія з боку батька походить із місцин на історичній Холмщині, що неподалік Седліськ. Найбільше документів саме з Седліськ, а прізвище Онух видніється на документі 1760 року, коли мій предок від імені «седліської громади» підписав документ про розділення кордонів між седліською громадою і Ординатом Клеменсом Замойським від імені родинної ординації магнатів Замойських. Історія, як воно з нею буває, плинула собі далі, але її рубіж у випадку Седліськ і нашої родинної в них присутності добігав кінця, чи як поетично це описав мій дядько Лев Следзь «історія розчинилась у тумані часу» близько 1946 року, коли останні давні православні седліщани покинули свою «малу батьківщину», і Седліська стали домом для поляків-переселенців «з-за Бугу».
У спогадах мого народженого в 1924 року дядька (брата моєї мами) Лева довоєнні Седліська були дещо поетичним краєм. Ось що пише у своєму спогаді в майбутньому професор варшавської політехніки: «Була в селі школа в дерев’яному будинку, а вчителька Залеська якийсь час жила у нас удома. Я тоді спав на софі у кухні. Посередині села був ставочок, який взимку замерзав і перетворювався на каток. Я спершу мав дерев’яні ковзани зі сталевим дротом, а потім металеві, які фіксувалися баклями до взуття. Одного разу лід піді мною тріснув і я впав у ставок, увесь мокрий сховався від батька, бо боявся дістати прочухана». «Мій батько Антоній тримав у Седліськах крамницю, в якій над верандою була вивіска: «Християнська крамниця харчів та дрібниць». У магазині було все — від гасу до продуктових і промислових товарів, а влітку — вершкове й шоколадне морозиво».
Більша частина історії, записаної кузеном Юрком, стосується його власної родинної гілки, яка з часом густішає, і в останні роки в ній з’явилися люди, які прийшли через нові родинні зв’язки. Тепер наші ближні й дальні кузени живуть переважно в Польщі й Україні, але також у Росії, США, Канаді, Англії, Нідерландах, Німеччині, Італії і точно ще в кількох країнах. Більшості з цих людей я не лише не знаю, а навіть про них не чув і дізнаюся про них завдяки своєму братові, який виконує свою роботу з воістину «точною інженерією».
Останні 20 років цього унікального літописного документу — це дуже ретельне описування, хто, що і де був, що робив. Коли я читаю його хроніку, то мені пригадуються події та факти, про які я вже сам не пам’ятаю, а тут у Юрка є навіть точні дати, наприклад, «2.08 Мірка полетіла до Юрка у Київ, де з 10.07 до 29.07 була їхня донька Ольга. Юрек і Мірка зустрілися в Києві з Галиною і Нестором М., які разом із сином Іллею і донькою Софією були там з 31.07 до 3.08. Потім вони поїхали у Варшаву і Відень, звідки повернулися в Торонто. Юрек Онух їздив у Балаклаву в Криму з 1.08 до 5.08».
Нині це звучить трохи ніби якийсь «рапорт», але така вже природа хроніки, яка з часом набуває глибшого значення, а через кілька, кільканадцять, кількадесят, кількасотень років стає для нас неоціненним джерелом інформації про часи наших предків. Буває, що стається завдяки скрупульозній, тихій праці інженера, «фахівця у галузі точної механіки», внука професора математики й фізики, сина інженера-будівельника, мого кузена Юрка.
Коли Юрек вкотре мені зателефонує, щоб запитати, де і коли ми були, що бачили, кого зустріли? Тоді я легким серцем йому відзвітую, бо знаю, що колись хтось із наших нащадків прочитає ці цікавинки й, може, хоча би трохи торкнеться своєї родинної історії.