Росія ніколи не буде описана адекватно. Ані її історія, ані
культура, ані політика. Росія просто не може бути адекватною й запропонувати
щось притомне для зовнішнього світу. Росія завжди викликає захват, подивування,
захоплення від першої зустрічі — її величезні собори з розкішними склепіннями,
величезний географічний простір, велика література не можуть залишати байдужим…
Проте що більше занурюєшся у цей світ, то сильніше відчуваєш, наскільки
відразливою може бути Росія і “рускій дух”. Росія — країна двоголового орла.
Одна голова цього птаха завжди приховує небезпеку. Ця країна — наче величезне
болото, в якому ти можеш загинути. Але ти йтимеш до своєї смерті з усмішкою на
обличчі… співаючи “ширака страна мая радная”.
Усі ці міркування виринають після прочитання нової
“Енциклопедії російської душі”. Тільки на цей раз автор — не російський
письменник Віктор Єрофєєв, а польська журналістка Кристина Курчаб Редліх.
Видання побачило світ у рамках видавничих проектів “ЕСЕМ медіа Україна”. Книжка
есеїв має назву “Пандрьошка”. Цікаво, що будь яке есеїстичне видання про Росію
завжди міститиме на своїй обкладинці цей диво символ народної сміхової
культури. Правда, в Кристини Курчаб Редліх образ матрьошки синкретично
зливається з образом скрині Пандори. І з цієї суміші витворюється жахливий
мутант — Пандрьошка. Кожна російська матрьошка насправді містить приховану
небезпеку. Або ж можна сказати, що знайомство з Росією для авторки видання
нагадує “роздягання” матрьошки, ти ніби входиш щоразу в новий шар. І в
останньому — загроза, небезпека, смерть… Сьогодні, за словами авторки, в Росії
“розширився простір безправ’я і страху. Але — о парадокс! — проросло й зміцніло
приспане за часів Єльцина відчуття народної зверхності. Зміцнює його щоденна
пропаганда, заколихуючи сумніви, наче гіпноз. Новий президент, Великий
Гіпнотизер, підпорядкував собі вільні медіа, паралізував декретами створення
партій, незалежних від влади, ліквідував опозицію”.
У книжці польська журналістка намагається описати свій
досвід співіснування з Росією, часом кокетувальний, часом травматичний… “Як
виглядала Москва тих років, як змінювалась, як почувалися при цьому росіяни —
все це я бачила зблизька, мешкаючи у звичайному московському будинку, їздячи на
метро, скуповуючись на звичайних, селянських московських базарах. Не
фінансувала мене жодна редакція, свою допитливість я оплатила сама. Жила
найзвичайнісінько — поміж звичайних людей. Із часом розуміла їх краще, бо часто
відчувала те ж, що й вони: приниження, безрадісність, страх. Я так багато про
нього пишу в цій книзі тому, що, прагнучи зрозуміти, звідки він береться, також
намагалася його опанувати.
І була в Чечні. Вже тоді, як перестали на неї падати бомби.
Була довго. Поверталася часто”.
Росія постає з цієї книжки країною мутантом, де ще можуть
почуватися більш менш “нормально” іноземці — держава створює для них ілюзію, що
Росія — країна найвищої культури. Але насправді “нормальне” життя для своїх
мешканців — це брудні під’їзди, диктатура влади, сморід і цинізм, жорсткість у
стосунках, мат й імітація. “Цікаво, що в усіх посткомуністичних країнах повзуча
демократія страждає на інфекцію ошуканства й жадібності…”. Російська нація — це
нація “за домовленістю”, нація православних, які не розпрощалися з культом
поганства.
Росія не відмовилася від привидів минулого. Для неї інститут
Церкви — проста формальність, яку потрібно механічно виконувати, аби був
порядок. У такому разі Церква постає радше формою влади на цій грішній землі.
Влада — це те, що має здатність утримувати різні народи в одному
соціокультурному просторі на російських теренах. Навіть якщо цей простір і
неоднорідний, навіть якщо він поєднує людей через кров… через тортури,
в’язниці, каземати… Проте росіяни мають особливе загартування, особливу броню,
яка захищатиме їх від деспотії… А разом із тим у їхній сутності вживлено ген
страху, “хромосому страху”, як пише Кристина КурчабРедліх. Росія — велика
в’язниця, тільки в ХХІ столітті вже не народів, а привидів. У Росії все
робиться з вірою у великі ідеали, але ці самі ідеали ніколи не втілюються в
життя. Тут менше зло не можна викорінити, а лише замінити іншим (як стало після
приходу до влади Путіна, який замінив веселого “демократа” Єльцина).
Сучасна Росія, на думку польської журналістки, — це країна
на крові. В такої Росії немає майбутнього — це країна імітації й фальшування.
Але народ не може, не вміє жити по іншому. Саме тому польській журналістці
часто доводиться сваритися зі своїми російськими колегами й колежанками: просто
ці люди не сприймають критики, яка є питомою складовою західноєвропейського
розуму. Критика в Росія “чрєвата послєдствіями”. Спочатку ти закохуєшся в
Росію, в її м’яку мову, але потім цей монстр робить тебе своїм заручником.
Візія Росії в книжці Кристини Курчаб Редліх — це Дантове
“Пекло”. Це перший том “Мертвих душ” Гоголя, якому не судилося мати
продовження. Хіба що це продовження буде силоміць спалене в очищувальному
вогні. На цій землі існують не люди, а ляльки, привиди. Тут ніхто не має права
на індивідуальність. Люди повинні виконувати приписи, повинні жити так, як каже
керівництво. “Кожна одиниця у тому натовпі, що б не робила і як би не була
одягнена, інстинктивно виконувала наказ: не вирізнятися! Жест, голос, погляд — всезагальне
приглушення, наче паличкою диригента. Диригента, який є в кожному з них, наче
ядро у клітці, особливий складник крові. Диригента, який завжди погамує надто
високий злет, притлумить голосний крик (кожен вигук: Лє є єна!!! І і іґорь!!!),
схопить за руку, що дозволила собі надто легковажний жест… Колективний диригент
систематично, з покоління у покоління, наказує паличкою: Не кричати! Не бігати!
Не сперечатись! Тихо! Струнко! Уважно! Стати! Йти! Забороняється! — він сидить
на плечах кожного, від часу його появи на світ. А раніше було навіть так: матір
з кожним своїм заляканим віддихом виганяла з тіла й душі заплідненого в ній
ембріона — не дай Боже! — ген індивідуалізму.
Загони піонерів, зібрання комсомольців і всі, хто на шляху,
— рівняй крок, підведи погляд і кроком руш! У ногу!”
За сімдесят років СРСР на цій території вдалося виховати
покоління зомбі, які бояться свободи. Ці покоління не сприймають правдивих
документів, оприлюднених на Заході. Бо ж усе можна сфальшувати. Ці люди
привчені до фальшування й тотальної недовіри. Так, ці люди мають волю, яка
призводить їх до легалізованого свавілля. В кожного ж лише своя правда. Але тут
немає свободи як чогось осмисленого, як волі, яка ніколи не буде порушувати меж
інших людей. У Росії немає поняття “Іншого”, немає інакшості. Якщо якась республіка
раптом почне її виявляти в недозволених дозах, то Кремль одразу почне тактику
“придушення”, як це було з Чечнею. Сьогодні Кадиров — чеченський президент —
виконує функцію маріонеткового керманича, який цілком підпорядковується
політиці Кремля. В цій ситуації просто небезпечно бути собою, бути особистістю.
В цій країні, як переконує Кристина Курчаб Редліх, панують або бізнесмени, або
мафія (“бригада”). Причому працівників правоохоронних органів авторка
однозначно зараховує саме до других. У Росії не знають про свободу, бо свобода
для цієї країни — остаточний спосіб зруйнувати все. Пандрьошку не можна давати
вільним людям, бо інакше вони випустять нечувану силу загального знищення.
Пандрьошка привчає до посередності. Це індивідуальність може бунтувати, а в цій
країні бунти не мають логічного завершення. Бунт може бути повзучим, а разом із
тим і безпомічним. Усе одно все вирішує випадок, сліпа доля. В цій країні “біда
не приходить сама”. Навпаки, “прішла бєда — атваряй варата”! У Росії люблять
катастрофи, бо вони допомагають усе списати на випадковість. Росіянин не
мислить свого існування без втручання біди: не він сам коваль свого щастя, а
біда — вона керує долями людей.
У книжці Кристини КурчабРедліх під пильним журналістським
поглядом опиняються всі найважливіші складові російського простору: державна
політика, Церква, релігія та віра, культура, освіта, національний характер,
побут, міжнародна діяльність. Наймісткішими є епізоди, в яких авторка виступає
“побутописцем времені лютого”, закарбовуючи у слові реальний стан речей у
російській столиці, приділяючи увагу інтер’єру будинків, метрополітену…
“Станції тамтешніх років! Рококо соцреалізму! Мармур,
гірлянди, золото і мідь! Фрески куполів, рельєфи різьби, вінки колонад, серпи
та молоти, обличчя Леніна, Сталіна, Маркса й Енгельса, майстерно вплетені в
орнаменти… Кришталеві канделябри й вітражі тих стрілчастих арок — краса, що
змушує поклонятися. Мармурові лави для відпочинку і споглядання, відміряного
вервицею партійних зборів. Що пізніше збудована станція, то вона скромніша;
адже танули натовпи в’язнів — перших будівничих метро, згортався комунізм, і
станції підземної залізниці набували прозаїчного транспортного значення”.
Росія для польської журналістки — країна закрита, країна
внутрішнього терору. Звідси ніколи нікого добровільно не випускали. Боялися, що
людина може інфікуватися правдою та свободою. В Росії всіх іноземців збирають в
одному просторі, щоб контролювати, щоб убезпечити населення від зайвих
контактів із носіями європейської свободи. Іноземці, представники дипломатичних
корпусів ніколи не знатимуть правди про Росію: вони живуть в інкубаторі.
Кристина вирішила вийти з цього магічного кола. Вона зняла собі помешкання у
звичайному будинку — із поламаним ліфтом, написами на стінах, смородом і брудом.
У цьому під’їзді підлогу миють раз на місяць брудною водою. Жодна служба
насправді не відповідає за соціальний благоустрій мешканців будинку: нікого не
цікавить, чому не працює ліфт уже другий тиждень…
Росія — країна легалізованих подвійних стандартів. У цій
країні батюшка може освятити коньячногорілчаний “заводік” (і також кожний
священик мріє про свій “свєчной заводік”), приїхавши на дорогому “мерсі”,
відкрити багажника, щоб господарі поклали туди дари з освяченого місця. Часом
описані місця постають справді гротесково зображеними. Авторці вдалося
майстерно передати стан і дух теперішньої Росії — Росії часів створення
незалежної держави, Росії, яка розпрощалася з СРСР і сміливо створила нову
газову імперію з новою диктатурою. В цій країні, як зауважує Кристина
Курчаб Редліх, людське життя нічого не варте.
Росія — це особливий цивілізаційний тип. Тут “рівень життя,
доступний для всіх, піднято — для заможних. Рівень для решти — пішов униз, де
базари і склади.
Посередині — пустка.
Середнього класу немає. Немає, отже, ресторанів, доступних
для “літньої людини”, немає барів або кафешок “для людей”, немає також простих
зі смаком меблів для звичайної людини, немає людини як такої. Нагорі —
суперлюдина, внизу — одиниця. Суперлюдина — це і банкір, що їздить “Мерседесом600”,
і “бандит” (популярна назва членів мафії) на джипі “Черокі”. Якщо вкрадено
якийсь із цих автомобілів, міліція стане на голову, щоб його знайти. У першому
випадку — для нагороди, у другому — зі службового обов’язку: зв’язку мафії з
владою…
Тотальне змішування понять добра, зла, кічу, доброго смаку,
поштивості та хамства просотуються у психіку…”.
У цій країні вояки, яких державні керманичі кидають у гарячі
точки, думають, що вони захищають свою Родіну від нападників, а насправді саме
вони є тими загарбниками, які забирають життя в безневинних дітей і жінок.
Тільки ці солдати смерті нічого цього не сприймають, вони не можуть усвідомити
того, що виступають загрозливою силою, торнадо, яке руйнує історію, культуру…
Навпаки, вони знову таки завжди агресивно сприймають будьякі спроби довести,
що війна — це зло. Люди в цій країні зомбовані інформаційним простором, вони
живуть за принципом “чорне—біле”, не знаючи справжні кольори “білого” і
“чорного”.
2000 року побачила світ перша “Пандрьошка” Кристини Курчаб Редліх.
Можна припустити, що “Пандрьошка” — чудова назва ілюстрація для теперішнього
життя в Росії, яке ніколи не завершується. Тому подібну “Пандрьошку” можна
писати чи не кожні десять років. На жаль, припущення, яке робить у кожній новій
“Пандрьошці” авторка, стає реальністю… І реальністю не дуже оптимістичною… Як
зазначає авторка: “Перше видання “Пандрьошки” завершувалося, на жаль, пророчими
словами: “При наростаючій (за власним бажанням) ізоляції Росії під Заходу в
ній, найвірогідніше, поглибиться авторитаризм влади, за якого часи Єльцина
здаватимуться м’якою демократією. Кількість арештів, напевно, не зменшиться…
Матрьошка вже не всміхається. Скринька Пандори широко
розчахнута…”.
Дмитро Дроздовський, “Всесвіт”, спеціально для “Слова Просвіти”