Реагуючи на перспективи розгортання американської системи протиракетної оборони (ПРО) в Європі, президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв попередив, що російські міжконтинентальні балістичні ракети будуть оснащені «перспективними комплексами подолання ПРО»; крім того, Росія відмовиться продовжувати процес роззброєння і вийде з договору про стратегічні наступальні озброєння (СНО). Такі заяви змусили багатьох оглядачів констатувати «кінець перезавантаження», а також відкрити дискусію щодо того, чи спроможна РФ підтвердити гучні слова справою і що це означатиме для інших країн, насамперед її сусідів.
З 1994 по 2010 рік частка видатків на оборону в бюджеті РФ зменшилася більш як удвічі (з 28,2% до 12,5%), а світова економічна криза змусила 2010-го скоротити навіть номінальні витрати на неї. Проте нещодавно Дмітрій Мєдвєдєв оголосив про суттєве підвищення військових видатків найближчим часом, а Держдума вже ухвалила у першому читанні відповідний проект бюджету на 2012 рік.
Повернення до пріоритету ВПК в економіці, а до теми «оточеної фортеці» – у риториці цілком вписується в ностальгію Владіміра Путіна за втраченою в результаті «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття» державою. Відтак цілком закономірно мало б стати складовою програми її реанімації.
Поточного року на військові потреби було закладено близько $50 млрд (1,52 трлн руб.), що майже в півтора раза перевищило видатки на освіту, охорону здоров’я та ЖКГ разом узяті. 2013-го загальний оборонний бюджет має сягнути за нинішнім курсом $70 млрд (або $500 на кожного росіянина). Військовим обіцяне трикратне підвищення окладів з 2012 року.
Читайте також: Росія готова обмежувати суверенітет пострадянських країн
ПОШУК ВОРОГІВ
Швидке нарощування військових видатків потребує належного мотивування населення. У Росії справа призначення «зовнішнього ворога» на високому рівні. Впродовж останніх років на перший план вийшли, здавалося б, цілком оборонні ініціативи її сусідів – країн Балтії та Грузії – щодо посилення своєї безпеки шляхом інтеграції до Північноатлантичного оборонного альянсу та його програми створення системи захисту від можливих ракетних ударів – ПРО.
Останнім часом різко зросла кількість польотів російських літаків у повітряному просторі Балтійських держав, для конвоювання яких у небо щоразу підіймаються натовські.
Іншим подразником залишається Грузія. Справжньою метою агресії російських військ проти цієї країни 2008 року та створення на її території декоративних «держав» Абхазія та Південна Осетія, як нещодавно визнав Дмітрій Мєдвєдєв, було зупинити інтеграцію до НАТО. І будь-які рухи Тбілісі в бік Брюсселя супроводжуються справжньою істерією з боку РФ.
ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ФРОНТ
У 2004 році Міноборони РФ розпочало перегляд попередніх рішень про долю розташованих за кордоном російських військових контингентів, які відтепер більше не збираються виводити; на тлі постійного скорочення Збройних сил у цілому їхній особовий склад або взагалі не зменшується, або мінімально, натомість посилюються авіаційними та іншими елітними підрозділами військ (зокрема, високоточною артилерією, розвідкою тощо).
У 2010-му Кремлю вдалося нав’язати угоду про продовження військової присутності в Севастополі до 2042-го, нині тривають активні торги щодо пролонгації терміну перебування російської бази в Габалі (Азербайджан) до 2025-го (в обмін на що пропонується сприяння Москви в питанні Нагірного Карабаху) та підготовка до укладення угоди про оренду на 49 років військової бази в Таджикистані. Відбувається інтеграція російської та казахстанської ППО.
При цьому РФ від часів серпневої агресії проти Грузії у 2008-му вдалося залучити партнерів по ОДКБ до вербального протистояння з Північноатлантичним альянсом. Так, ухвалена 5 вересня 2008 року на саміті Організації декларація підтримала «активну роль Росії у сприянні миру» на теренах СНД та закликала «країни НАТО зважити всі можливі наслідки розширення альянсу на Схід та розташування нових об’єктів ПРО на кордонах держав – членів ОДКБ». Через півроку, 4 лютого 2009-го, було ухвалено рішення про створення Колективних сил оперативного реагування (КСОР) для «відбиття воєнної агресії, проведення спеціальних операцій із боротьби з екстремізмом». До 20 жовтня 2009 року угоду підписали всі члени ОДКБ. Першою ударною бригадою КСОР стали сили Центральноазійського регіону, які нині налічують 10 батальйонів чисельністю близько 4 тис. бійців із 10 літаками та 14 гелікоптерами російської авіабази в Киргизії. Особливістю цих підрозділів є залучення до можливих бойових дій далеко за межами своїх територій і національних інтересів, приміром, білоруського та вірменського батальйонів.
Триває процес розширення повноважень ОДКБ і готується внесення змін до статуту організації стосовно відмови від принципу ухвалення рішень консенсусом. А також зондується ґрунт щодо можливого збільшення кількості її членів за рахунок інших невдоволених НАТО країн. Зокрема, 3 квітня 2009 року один із членів секретаріату ОДКБ заявив, що статус спостерігача в перспективі може здобути Іран. І в світлі останніх погроз можливим переглядом питання співпраці з цією державою у відповідь на розгортання системи ПРО та поглиблення суперечностей між Заходом і Тегераном тема може дістати продовження.
Читайте також: Москва готується повторити грузинський сценарій?
КОЛОС НА ГЛИНЯНИХ НОГАХ
Попри те що за формальними ознаками російська армія належить до п’ятірки найпотужніших (чисельність – до 1 млн осіб, наявність стратегічних наступальних озброєнь, присутність у космосі тощо), на змагання за світове панування на кшталт холодної війни вона вже не здатна.
Бойові якості армії залежать не тільки і не так від озброєнь, як від фізичної та психологічної форми особового складу. Від весняного призову 2011-го ухилилося понад 200 тис. осіб, рівень злочинності та кількість самогубств у війську зростають з року в рік. Офіцери вже відкрито висловлюють незадоволення невиконанням обіцянок. Так, у 2002-му Владімір Путін публічно взяв на себе та підтвердив у 2007-му зобов’язання цілковито вирішити квартирну проблему нинішніх офіцерів та ветеранів Збройних сил до 2010 року.
Реформа, яку після виявлених під час п’ятиденної війни проти Грузії у 2008-му розпочав міністр оборони Анатолій Сердюков, за оцінками більшості експертів, не вирішила жодного з поставлених перед нею завдань. Натомість масові скорочення командного складу (у відставку було відправлено 200 тис. офіцерів, а на дострокову пенсію – 140 тис. прапорщиків) та заплановане зменшення кількості військових навчальних закладів (із 70 до 10) викликали різку протидію військових, зокрема демонстративну відставку низки представників вищого командного складу.
Відтак, схоже, військово-політичне протистояння з НАТО – це лише гра на публіку, яку кремлівська влада намагається використати з метою згуртування суспільства довкола себе за рахунок підживлення традиційного для російської масової свідомості образу «зовнішнього ворога». Але така тактика є безперспективною. Досвід значно потужнішого за сучасну РФ СРСР та ширшого порівняно з ОДКБ кола учасників Організації Варшавського договору продемонстрував їхню економічну неспроможність протидіяти НАТО. Але для держав, що межують із Росією, і насамперед України, програми її мілітаризації в контексті заявлених реставраційних амбіцій (створення Євразійського союзу «на уламках СРСР») нової каденції Путіна, ймовірно, становитимуть цілком реальну загрозу. Убезпечитися від неї можливо лише шляхом відмови від ефемерної «позаблоковості» та активізації курсу на інтеграцію до євроатлантичної системи колективної безпеки.
Вочевидь, за рахунок мілітаризації Кремль намагається вирішити ще одне завдання. Нарощування видатків на оборону покликане ще й заспокоїти дедалі більше невдоволення військових, яке останнім часом стало недвозначно виявлятися навіть на найвищому рівні Генерального штабу. Адже для будь-якої диктатури («суверенної демократії») конфронтація з армійськими середовищем – справа вкрай небезпечна, особливо ж в умовах кризи, коли роздратування суспільства ось-ось загрожує вилитися у відкриті форми протесту.
Читайте також:Путін зробив ставку на реанімацію СРСР