Ретроспективна виставка Демієна Хьорста «Реквієм» має показати доробок найдорожчого художника у світі (цікаво, як змістилися останнім часом категорії мистецької якості). Понад сто робіт, поміж яких і новий живописний цикл, і старі добрі артефакти у формальдегіді, й багато чого іншого, або вкриті блискучим, або існують у вигляді інсталяцій і арт-об’єктів у парадигмі «естетики потворного». Хьорст багатогранний, невгамовний. Бо, як наполягає сам митець, «мистецтво – це завжди пошуки чогось нового». Напевне, нутрощі розпиляної навпіл акули – незле поле експериментів. Та Бог йому суддя. Як навчав Якутович-батько Якутовича-сина, ніколи не можна лаяти художника: як людину – можна, а як творця – зась. Мабуть, у цьому є могутній гуманний і гуманітарний сенс. Таїна творчого процесу – то є тонка матерія. Що і як зроблено, може розібратися лише фахівець, свій брат-художник, він зрозуміє, навіть якщо створене колегою йому не до смаку. А пересічному глядачеві залишаються тільки категорії «подобається – не подобається». Ось і вся любов. Це якщо торкатися царини ідеального мистецтва. Але є ще мода, зміна часів і смаків, розвиток механізмів реклами, інструменти впливу на свідомість покупців та критиків. Когось не можна ошукати, він сам має і смак, і відчуття гідного, а когось можна взяти «на слабо»: «Поглянь, це ж Демієн Хьорст, він коштує 100 мільйонів баксів, це круто, твій друзяка-конкурент уже придбав, а ти що?». Без Хьорста у вітальні тебе не можна буде вважати просунутим чуваком, ти ризикуєш залишитися просто тупим і багатим. Що вдієш, дехто має дуже кумедне уявлення про статус і вагу в суспільстві.
Ні, це класно, що до нас знову везуть Хьорста з його макабричними шедеврами. По-перше, як не крути, цікаво побачити на власні очі те, про що так довго торочили куратори всього світу, а по-друге, приємно відчувати себе інтегрованим у сучасний світ хоч таким боком. Цивілізованість – це не лише мова, конституція і знаряддя праці, трохи складніші за дрючок-копалку. Нині що музей Гугенхайма, що Тейт модерн, що PinchukArtCentre. Один чорт, тобто Хьорст. І водночас страшенно принадно знову-таки наживо спробувати долучитися до нових цінностей нових часів, так би мовити, епохи постіндустріалізму, і намагатися второпати, чи то ти такий дурнуватий, чи то лижі не їдуть. Або ти кавалок, мохом порослий, традиціоналіст, ретроград і тупак, або це величезне блискуче шахрайство, гра в прорив у часи цілковитої відсутності нових фундаментальних ідей та орієнтирів. Невже пластмасовий світ переміг, як співав теж уже класик Єґор Лєтов? Зараз я не втримаюся і шпетитиму художника, все ж таки, на жаль, я не Якутович. Хьорст – великий облудник. І весь його творчий шлях – одна велика містифікація. Він знає, заради чого це робить, а якого біса навколо така загальна веремія на повному серйозі? Та зрозуміло одне: у сучасному візуальному мистецтві все визначає анотація. Без папірця з поясненнями нікуди. Хіба загал допетрав би, що дохла огидна акула у формаліні – це насправді «постійне прагнення людства до життя перед обличчям неминучості смерті»? Слова… І як небезпідставно наголошував той самий Лєтов, «в начале было слово. И все слова – триндеж». (Даруйте, в оригіналі слово було інше, у риму.)