Проблема дедалі більшої нерівності в усьому світі вже давно стала однією з найобговорюваніших на всіляких економічних конференціях та форумах. І хвилює вона не лише експертів лівих переконань. У надмірній нерівності немає нічого хорошого. Колишній редактор Newsweek, економіст Ручір Шарма у своїй книжці «Злет і занепад країн» присвятив цій проблемі цілий розділ, розповівши про те, як висока нерівність загрожує економічному зростанню країн і що з цим можна зробити.
Головна думка, яку Шарма намагається донести до читача: заможні люди є в кожній нормальній країні, але якість цих багатіїв буває різною. В одних державах домінують «хороші мільярдери», які заробляють на виробництві товарів та послуг або торгівлі, не вдаючись до допомоги чиновників. В інших переважають «погані мільярдери», які збили капітал у потенційно корупційних, рентоорієнтованих галузях. До останніх економісти зараховують видобуток корисних копалин, металургію, гральний бізнес, операції з нерухомістю та торгівлю вуглеводнями.
Читайте також: Українські клієнти перевели на рахунок Манафорта на Кіпрі мільйони доларів – Гейтс
Домінування «поганих мільярдерів», які збагачуються не на створенні нових, конкурентоспроможних продуктів, а на викачуванні з країни природних ресурсів, призводить до надмірної активізації боротьби з нерівністю, політичної нестабільності та дедалі більшої популярності різних соціальних рухів і популістів, які, своєю чергою, прийшовши до влади, тільки погіршують ситуацію.
«Нерівність починає загрожувати зростанню тоді, коли населення цікавиться, як саме було набуто багатство. Якщо підприємець створює нові продукти, вигідні споживачеві, або будує виробничі потужності й таким чином сприяє появі нових робочих місць, такий спосіб здобуття багатства здебільшого всіляко вітається. Однак якщо хтось збиває капітал, підгодовуючи політиків і прибираючи до рук урядові контракти або, що ще гірше, капіталізуючи контакти свого татка, то виникає обурення, а нація перефокусовується зі створення багатства на його перерозподіл», — пише Шарма.
Для нас передусім буде цікаво поглянути крізь призму цих слів на ситуацію в Україні. Якщо проаналізувати список найзаможніших українців, який щороку люблять складати популярні українські ЗМІ, відразу ж можна помітити тотальне засилля «поганих мільярдерів». А ось «хороших» у нас, правду кажучи, немає взагалі.
Наприклад, за версією журналу Forbes, у 2018 році в нас було сім бізнесменів, чий капітал перевищував $1 млрд. До таких журнал зарахував Ріната Ахметова, Костянтина Жеваго, Юрія Косюка, Віктора Пінчука, Ігоря Коломойського, Геннадія Боголюбова та Вадима Новинського. Серед них тільки один може умовно претендувати на звання «хорошого мільярдера». Це Юрій Косюк, який займається агробізнесом. Однак якщо копнути глибше, то з ним теж не все гладко. По-перше, свої перші значущі капітали він заробив на торгівлі газом у 1990-х, а вже потім вклався у виробництво курятини. А по-друге, це якраз типовий приклад бізнесмена, який співпрацює з владою і збільшує свої статки завдяки величезним дотаціям із державного бюджету. Наприклад, у 2017 році агрохолдинг Косюка «Миронівський хлібопродукт» перерахував до держбюджету 4,2 млрд грн, а отримав близько 4,7 млрд грн дотацій. Таку ситуацію справедливою не назвеш.
Читайте також: Який клімат потрібен новій економіці
Для порівняння: у сусідній Польщі, де ВВП у кілька разів перевищує ВВП України, торік видання Wprost нарахувало лише п’ять доларових мільярдерів. Із них двох можна назвати «хорошими». Це виробник взуття Даріуш Мілек, який починав свій бізнес із невеликого цеху й побудував у результаті найбільшу взуттєву фабрику в Європі, й виробник фармацевтичних препаратів Єжи Старак.
В Україні виробники взуття та одягу досі не входили навіть до сотні найбагатших українців. А виробників ліків можна зустріти лише в другій половині таких рейтингів, що час від часу публікуються в різних ЗМІ. Там переважно засилля «поганих» багатіїв. Найкраще в Україні почуваються ті, хто має доходи від якоїсь ренти.
Така ситуація породжує найгіршу з усіх можливих видів нерівність, абсолютно несправедливу за своєю суттю. Мільярдерами в Україні не стають, їх фактично призначають згори. І така ситуація не може не викликати хронічного громадського обурення, про яке пише Шарма. Одна справа, коли найбагатша людина в країні — Марк Цукерберґ або хоча б той самий Даріуш Мілек. Тут немає жодних приводів для невдоволення: людина сама придумала й створила корисний продукт, який сподобався споживачам. Щоб заробляти свої мільярди, такому бізнесменові не потрібна допомога корумпованих політиків, не потрібна своя фракція в парламенті, не потрібні продажні медіа.
Інша річ, коли мільярдером стає колишній злочинець або зять президента, якому просто в потрібний момент вдалося здобути контроль над природними багатствами країни, хоча він їх не створював. Така ситуація цілком закономірно викликає в суспільстві неприйняття, адже громадяни розуміють, що особисті ділові якості олігархів відіграють у цьому випадку другорядну роль. Головне — знайомства, близькість до влади.
Ручір Шарма у своїй книжці пише про те, що надмірний вплив «поганих мільярдерів» і хронічне невдоволення ними в суспільстві зазвичай сприяють зростанню підтримки політиків-популістів і часто приводять до влади політиків лівого спрямування на зразок Уґо Чавеса.
Читайте також: Політичний аспект олігархічної системи України
На жаль, такі тенденції ми бачимо й в Україні. Популістська риторика сьогодні знаходить відгук у серцях електорату, який від виборів до виборів створює собі нових кумирів і купується на полум’яні промови кожного «народного захисника». Причому найчастіше цих «захисників» фінансують саме олігархи. З наближенням чергових перегонів популізм знову в тренді й політики вже щосили змагаються одне з одним у тому, хто дасть наївному електорату більше свідомо нездійсненних обіцянок.
Одна з головних тем нинішньої кампанії — тарифи. Знизити їх обіцяють мало не всі опозиційні кандидати, хоча, як показує досвід, у результаті цього не зробить ніхто. Водночас не можна заперечувати, що тема тарифів експлуатується не просто так. Вона справді дуже болюча для більшості українців. Люди розуміють, що переплачують за електроенергію та інші комунальні послуги через корупційний тариф «Роттердам+», який було запроваджено в інтересах Ріната Ахметова. За підрахунками економіста Андрія Геруса, загалом українці переплатили близько 35 млрд грн. Тож не дивно, що в цій ситуації люди будуть схильні до лівопопулістської риторики.
Небезпеку такого становища, напевно, пояснювати не треба. Засилля «поганих мільярдерів» у кінцевому підсумку призводить до засилля поганих політиків і відвертих демагогів, які точно не здатні зробити країну успішнішою. Розірвати це замкнене коло можна тільки одним способом: зменшувати в економіці роль олігархів, які багатіють завдяки ренті, й збільшувати роль бізнесу, не пов’язаного із сировинними галузями. Технічно це зробити можливо. Але хто з провідних політиків країни має сьогодні для того достатньо політичної волі? Питання поки що відкрите.