Визнаний найкращим хором України у 2024 році «Гомін» став культурним феноменом. Він успішно виступив у Парижі, в тому самому залі, де 106 років тому співав знаменитий хор Олександра Кошиця, культурного посла вільної України часів УНР.
Після 120 концертів в Україні хор під керівництвом Вадима Яценка розпочав свій перший європейський тур — 30 концертів у 19 містах і дев’яти країнах. Завдяки відео, які набрали мільйони переглядів у тіктоці, сьогодні хор заповнює зали за лічені дні. У Парижі концерт відбувся в залі Gaveau 17 листопада 2025 року.
Символічний збіг: 106 років тому, 15 листопада 1919 року, в цьому самому залі Gaveau виступив хор Української Народної Республіки, заснований Олександром Кошицем. Місія музичного колективу полягала в тому, щоб переконати Європу і світ в існуванні України як самобутньої культури і нації, незалежність якої опинилась під загрозою через агресію більшовиків.
«Керівники Антанти повинні почути цей хор. Це не фрагмент російської культури. Це окрема культура», — чітко визначив завдання Симон Петлюра. Проте, незважаючи на політичні та культурні зусилля, 100 років тому Україна не була визнана незалежною державою і знову опинилась в окупації.
Нинішній, 2025 рік також знаменує 150-ту річницю від народження Олександра Кошиця. За ще одним збігом обставин, паризький концерт хору «Гомін» відбувся в день дев’ятого візиту президента України Володимира Зеленського до Парижа та підписання листа про наміри щодо майбутньої купівлі 100 літаків Rafale — символу тривалої підтримки України з боку Франції.
Вадим Яценко, фото: Філіп Лекуртьє
Під час нашого інтерв’ю протягом саундчеку показую керівнику хору Вадимові Яценку старий плакат, датований листопадом 1919 року — днем першого виступу українського хору в цій же залі. Він посміхається, трохи здивований: «Так, саме цей плакат ми отримали в повідомленні від музикознавця зі Львова лише кілька годин тому, під час поїздки автобусом до Парижа. Я не люблю порівнянь: порівнювати себе з Кошицем — це зовсім не моя мета. Але сам факт дійсно цікавий…
Сьогодні ми продовжуємо співати програму, яку виконуємо вже протягом 138 концертів нашого туру. Але також сьогодні ми заспіваємо “Щедрик”, який лунав тут понад 100 років тому».
Говорячи про дипломатичну та культурну роль хору «Гомін», Вадим додає: «Дуже часто нам кажуть, що ми є послами української культури. Ми працюємо насамперед для діаспори, для тих людей, для яких наш приїзд є символічним поверненням до України, емоційним моментом».
Тарас Демко, директор Органного залу Львова, описує дух програми: «Майже всі пісні — про кохання. Це освіжає, бо зазвичай хори співають про біль або історію. Тут легкість об’єднує і заспокоює, навіть під час війни». Глядачі почули «Червону руту» Володимира Івасюка, яка стала гімном української ідентичності, а також пісні українських музикантів і виконавців — Анатолія Горчинського, Квітки Цісик і Назарія Яремчука.
«Щоб конкурувати з нашим ворогом, потрібно багато працювати, особливо всередині країни. Митці мають бути підготовлені та підтримуватися міцними інституціями. Україна — молода країна, їй лише 35 років, а її культурна еліта була винищена», — зазначає Вадим Яценко.
Визнаний найкращим хором України у 2024 році, «Гомін» став культурним феноменом. Їхня кавер-версія пісні «Цей сон» Степана Гіги набрала понад 9 мільйонів переглядів у тіктоці, а квитки на їхні концерти у Львові розкуповуються за лічені хвилини. Під час кожного виступу хор збирає кошти для Збройних Сил України. Вадим Яценко, чий батько і дядько перебувають на фронті, наголошує: «Ми дали загалом 139 концертів, з них 120 в Україні, і зібрали понад 10 мільйонів гривень для війська. 25 автомобілів уже відправлено на фронт, ще 25 перебувають у процесі закупівлі, а також ми зібрали кошти для української розвідки та для підтримки наших рідних, які воюють».
Війна позначилася на складі хору: Макс, один зі співаків, два з половиною роки служив на фронті, а потім приєднався до Ансамблю Збройних Сил. У Львові під час репетицій доводиться зважати на повітряні тривоги, але завдяки мобільним застосункам про них можна дізнатися заздалегідь.
Незважаючи на стрес і шалений темп — напередодні Амстердам, наступного дня Брюссель, — хор зберігає бадьорий настрій. Вадим Яценко, який не має вихідних, оскільки керує й іншими ансамблями, пояснює: «Треба спати, щоб зберегти голос. Це нелегко, коли стільки концертів, але це вимоглива робота. Після європейського туру ми підготуємо різдвяну програму в Києві, а потім нову концертну програму на основі української народної та ретромузики».
Тарас Демко уточнює, що для багатьох хористів це перший приїзд до французької столиці:
«Вони мали кілька годин, щоб прогулятися і подивитися на Ейфелеву вежу, що було для них мрією… З початку повномасштабної війни світ відкриває для себе нашу культуру та ідентичність. Українська музика є європейською, а не екзотичною. Навіть без розуміння слів передаються емоції. Деякі пісні руйнують міфи та відновлюють правду про нашу спадщину», — вважає він.
«Гомін» у Парижі. Фото: Філіп Лекуртьє
Наприкінці розмови питаю в Тараса, чого він побажав би французькій публіці. «Вивчіть одне українське слово, додайте одну українську пісню до свого плейлиста. Ми слухаємо французьку музику й мріємо, що одного дня українська музика звучатиме в Європі так само природно. Якщо після концерту хтось наспівуватиме наші пісні в Парижі, це буде для нас найбільшим щастям».
Кореспондент France Culture, доктор філософії, французький співак Улісс Мане, з великим захопленням описує цей концерт у Парижі.
«У понеділок, 17 листопада 2025 року, невелика група парижан виходить із зали Gaveau, все ще залитої зеленим, оливковим і фісташковим світлом. Воно перетворює це місце на уявну церкву: тендітні колонади, стіни кольору вицвілих ікон і цей монументальний орган, присутність якого додає чарівної нотки православного храму.
Хор “Гомін” (24 голоси, 12 чоловіків і 12 жінок, під керівництвом Вадима Яценка) виходить на сцену до шанобливо мовчазної публіки. Бездоганна тиша огортає зал, наче прохолодна хвиля з берегів Чорного моря. Але поступово крізь прозорий камінь пробивається джазовий ритм, веселий, на межі з мюзиклом, а потім ці завислі миті-паузи — й за ними крізь шар ніжних голосів напливає меланхолія. Ніби свято, що намагається вписатись у буття монастирського дворика. Незаперечна елегантність, зміцнена відчуттям шоу, якому багато паризьких сцен могли б потай позаздрити.
Публіка не помиляється: спочатку слухає, затамувавши подих, зачарована тендітною міццю, що постає на сцені. Потім вона поступається чарам, захоплена виставою, аж поки воднораз не встає, щоб влаштувати овацію музикантам.
Концерт завершується імпровізованим аукціоном, підняттям українського прапора та кількома простими і чесними словами про те, що виручені кошти будуть передані українській армії. Це, безперечно, патріотичний жест, але без того показного, завойовницького і гучного кітчу, що відрізняє фірмову естетику деяких російських артистів. Навпаки, тут панує тверда й впевнена енергія — так, ніби захист спільної спадщини (української та європейської) є не так видовищем, як тихою і непохитною вірністю.
Раптом технічний інцидент занурює залу в темряву. Зависає дивна, комічна мить. Хтось із глядачів жартує українською (“російський саботаж?”), і зал вибухає сміхом. Диригент із великою радістю повертає світло, тим самим доводячи, що найнеприємніші несподіванки можуть стати приводом для спільної радості. Спільноти часто розкриваються в таких дрібних випадковостях, коли гармонія відроджується з темряви.
Так, це був чудовий концерт — яскравий доказ, що діаспора відмовляється від ролі жертви і, виявивши мужність, стає спільнотою, яка співає і сміється, особливо в часи, коли світ занурюється в темряву.
Ось така вона, європейська мудрість».