Холодна весна 2009-го

Наприкінці березня в Ук­раїні завершиться звільнення ув’язнених, які підпали під амністію. Вже звучать порівняння її наслідків з «холодним літом 1953-го», коли масовий вихід на волю арештантів спричинив небувалий спалах злочинності. Масштаби, щоправда, не ті, однак, зважаючи на кризу, цілком закономірно, що колишні зеки по­вернуться до криміналу. Виживати ж бо якось треба.

 

 

Голова Департаменту з питань виконання покарань Василь Кощинець постійно наголошує пресі, що амністію слід розглядати виключно як шанс на виправлення, прояв гуманності. Проте далеко не всі в’язні сприймають це так. Мало не сенсацією стало у лютому повідомлення про те, що п’ятеро з 19 жінок, яких мали звільнити зі Збаразької виправної колонії №63 на Тернопільщині, відмовилися виходити на волю. Водночас подібне вчинили 12 в’язнів на Одещині. Насправді ж такі випадки не поодинокі. Як повідомило Тижню джерело в управлінні з контролю за виконанням судових рішень цього департаменту, по країні є вже близько сотні відмов.

 

Болісна адаптація ув’язнених до нових умов призводить до появи «вічних зеків», котрі проводять у місцях позбавлення волі більшу частину свідомого життя. «Головною причиною цього є відсутність у нашій країні комплексної програми соціальної реабілітації колишніх ув’язнених, яка би передбачала консультації психологів, гарантоване надання можливостей для отримання роботи, житла і лікування», – вважає голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, юрист Аркадій Бущенко.

 

Правоохоронці пояснюють, що основною причиною таких відмов є бажання ув’язнених залишити за собою своєрідну «заначку» на май­бутнє. Скористатися амністією можна раз на десять років, а гарантії, що не потрапиш за ґрати вдру­ге, – жодної. Проте сьогодні до цього чинника додався ще один. Краще відсидіти кілька зайвих місяців на державному забезпеченні, аніж жити без роботи або й даху над головою. Нині міліціонери змушені констатувати: деякі їхні «клієнти» повертаються. Свідомо йдуть на злочин, щоби знову опинитися на нарах. Це стосується і тих, хто свого часу відсидів увесь термін, і вже амністованих. Володимир Яре­ма, начальник Головного управління МВС у Києві, прогнозує, що навесні кількість злочинів у столиці може зрости на один-два відсотки, і заспокоює – таке сезонне коливання відповідає багаторічному досвіду. Впродовж 10 років у цих самих межах коливалося і число людей, які знову потрапляють у колонії після амністування, – стверджують у Де­пар­таменті з питань виконання по­карань. Проте аж ніяк не впевнені, що найближчим часом статистика не погіршиться.

 

Відсутність роботи і грошей для багатьох колишніх зеків є одним із головних стимулів повернутися до «дармівщини» і практичного неробства за ґратами. Адже якщо раніше функціонувала ціла інфраструктура в’язничного виробництва, орієнтована на тогочасні гіганти промисловості (й керівництво підприємств в обов’язковому порядку мало приймати на роботу ув’язнених після звільнення), то нині у тюрмах роботи практично немає – фінансові проблеми в країні призвели до втрати замовлень, й зеки здебільшого байдикують. «Зва­жаючи на це, ризик зростання злочинності, й досить значий, існує», – стверджує пан Бущенко.

 

Очікувати повернення 1990-х, щоправда, не варто. Прогнозують збільшення крадіжок та інших злочинів, які передбачають невеликі терміни ув’язнення. Краще зробити кілька «ходок», аніж «мотати на всю котушку» – така психологія «вічного зека». Типовий приклад – випадок, який стався минулого місяця на залізничному вокзалі Києва. 30-річний мешканець Харківської області лише три дні пробув на волі після амністії. Вихованець інтернату вже тричі потрапляв за ґрати за крадіжки, востаннє відсидів понад півтора року з призначених трьох. Одразу після виходу з колонії вирушив шукати щастя в столиці. Разом із двома друзями на вокзалі украв «мобільний» та гроші у студента. Коли нашого героя затримала міліція, зізнався – зробив це, щоб повернутися до в’язниці.

Картину злочинності можуть, однак, істотно зіпсувати колишні учасники бандитських «розборок» дев’яностих, – багато з них повиходить, відсидівши визначені їм 10–15 років.

 

 

Контролювати, чим і де займаються колишні в’язні, важко, попри існування Закону «Про адміністративний нагляд». Загалом у країні нараховується десятки тисяч екс-зеків, обов’язковий контроль над якими передбачає закон. Їх знімають з обліку тільки тоді, коли судимість погашена, на що може піти від 2 до 10 років.

 

Контроль різний. Під найжорсткіший підпадають ті, хто відбув покарання за особливо тяжкі й тяжкі злочини, засуджені двічі й більше разів за умисні злочини. Тобто ті, хто залишається небезпечним для оточення. Як саме здійснюватиметься нагляд, вирішують уже на місці, після того як людина повертається додому – вона зо­бо­в’язана реєструватися в міліції за місцем проживання. Проте чимало колишніх ув’язнених тільки на волі з’ясовують, що в них не залишилося даху над головою.

 

Їхнє життя регламентується кіль­кома обмеженнями, які передбачає закон. Обов’язкове перебування вночі за місцем проживання у визначений термін. Заборона відвідування багатолюдних місць, від ринків до дискотек. Без дозволу міліції той, хто перебуває під наглядом, не має права виїхати за межі міста або району та щомісяця повинен відмічатися в міліції. Як виконуються ці вимоги – на совісті дільничого інспектора, в якого й так роботи не бракує.

 

«Я не завжди дотримувався всіх обмежень», – зізнається Тижню Валерій Козлов із Житомира. На волю він вийшов шість років тому, відсидів дев’ять років за завдані тяжкі тілесні ушкодження під час бійки. Повернувшись додому, застав могилу матері й чужих людей у своєму помешканні, які його вже переобладнали на крамницю. На спроби відвоювати житло отримував одну відповідь: будеш рипатися – назад повернешся у колонію. Відтак він змушений був мандрувати Україною з бригадою будівельників. Валерій дуже тішиться, що в період будівельного буму вдалося заробити якусь копійчину. «Зараз важче, – каже він, – але красти не піду».

 

Олексій Ш., із Броварів, якого випустили з колонії у січні, не приховує, що може повернутися до старого ремесла, – життя змушує. Після трирічної відсидки за квартирну крадіжку його не захотіла приймати родина брата. Гроші за роботу в колонії виплатили йому не всі, на волі знайти заробіток не вдалося, так-сяк перебивається у друзів або ж у київському притулку для безхатченків. Харчувався там само, відстоюючи по кілька годин у черзі за порцією. Він ностальгує: «На зоні нас годували краще».