29 вересня 2011 року збільшиться число міст, які у бронзі та граніті закарбували пам’ять про найвидатнішого українського історика та голову Української Центральної Ради. Протягом року у Холмі, колишній резиденції короля Данила Романовича Галицького, має постати пам’ятник Михайлові Грушевському, який тут народився восени 1866 року й провів перші роки свого життя.
“Старший брат” Львова
Сьогоднішній Холм це 70-тисячне повітове (районне) місто у Люблинському воєводстві в Східній Польщі, розташоване біля 30 км від міжнародного прикордонного переходу “Ягодин”, що на трасі М 07 (в народі іменованого “Варшавкою”, що веде із Києва у напрямку польської столиці). Давнє ж минуле цього міста більш величне, при тому ще й українське. Хоч-бо, як на князівську столицю, Холм з’являється на сторінках літописів дуже пізно, то з огляду на особу свого засновника зразу входить у мейнстрім української історії. Данило Романович Галицький, котрий являється також основоположником Львова, у якому Михайло Грушевський провів 20 років на посаді професора університету та видав перші тому своєї “Історії України-Руси”, є однією із найяскравіших постатей раннього середньовіччя. Доби, коли київська князівська династія, починаючи від Вололимира Великого і Ярослава Мудрого, мечем і хрестом формувала й укріплювала над Дністром і Бугом південно-західну межу руської етно-конфесійної спільноти, та що стала прообразом новітньої української нації.
Завдяки літописцям, сучасникам галицько-волинському володареві, знаємо досить детально процес спорудження, поміж 1237 та 1240 р., на на горі над річкою Угоркою, оборонного города, “що його татари не змогли взяти, коли Батий всю землю Руську захопив”. Це спонукало Данила до розбудови Холма, який скоро став його головною резиденцією (сьогодні б сказали – столицею держави) та значущим ремісничим і торгівельним центром. На жаль “красні і гожі” кам’яні церкви Данилової фундації нині не існують (окрім опису в літописі уявлення про них дає нам храм кінця ХІІ ст., який зберігся у селі Шевченкове біля Галича). Найдовше простояв на вершині Холмської горі, що височіє над містом Холмської гори Пречистенський собор – усипальниця фундатора та багатьох із його нащадків. Щойно в половині XVIII ст. на його місці побудований був черговий величний храм у стилі західньоєвропейського бароко. Протягом XVII – ХІХ ст. довкола центрального собору, кафедри холмських православних (у 1596-1875 рр. уніятських) єпископів, сформувався комплекс єпархіально-монастирських будинків, складений між іншим, із єпископських палат та василіянського монастиря, при якому ведена була також школа, згодом перетворена у духовну семінарію з окремим храмом св. Миколи. Можна сказати, що цей історичний комплекс, до якого належить також городище, що ховає в своєму нутрі кам’яні стіни Данилового палацу, і є величавим пам’ятником давньоукраїнському засновникові міста.
Однак Холмові, зокрема якщо порівняти його долю із на два десятиріччя молодшим Львовом, не поталанило в історії. Свою центральну роль в патримоніумі Романовичів став він втрачати вже після смерті Данила, а коли у 1340 р. помер князь Юрій ІІ і спалахнула багаторічна боротьба за землі Галицько-Волинської держави поміж Великим князівством Литовським і Руським та Польщею і Угорщиною, сильно потерпів та втратив політичний ранг. Врешті, у 1387 р., потрапив у володіння Польщі, де став центром Холмської землі Руського воєводства, якого адміністративним центром був саме Львів. І хоч у 1392 р. Холм отримав магдебурзьке міське право та рахувався торгівельним осередком, важко було б назвати його великим містом, адже у XVI ст. було тут півтори-дві тисячі мешканців. Навіть у час народження Михайла Грушевського число мешканців не перевищувало 6-ти тисяч, до того частка українців серед холмських міщан дорівала всього-на-всього 10-ти відсоткам (переважали євреї та поляки). Тепер же, після виселень на схід і захід у 1944-1947 рр., українців тут вже лічені родини, а господарем Пречистенського собору є римокатолицька парафія.
Наддніпрянці у “Привіслянському краї”
Все ж Холм, як у Речі Посполитій Обох Націй, так і після її розвалу, коли на основі постанов Відеського конгресу 1815 р. утворене було, підпорядковане Російській імперії, але наділене широкою автономією Польське королівство, зберіг роль основного релігійного і культурного центру для українського населення на західному березі Бугу. Його значення в цій ролі почало зростати у 1860-х роках, коли російський уряд, подавивши чергове польське повстання, взався до ліквідації автономії “Конгресівки” (Королівства Польського у складі Росії), яку стали офіційно звати “Привіслянським краєм” та почав переоблаштовати цю територію за загальноімперським зразком. Одним із напрямків було створення мережі російських народних і середніх шкіл для місцевих українців, щоб замінити ними дотеперешню освіту, яка була по суті польською, як за мовою навчання так і за своїм духом.
Звісно, так як і раніше над Дніпром, метою великодержавної бюрократії було “обрусіння” місцевої української стихії. Все ж русифікаційні заходи, динамізуючі суспільну ситуацію та сприяючі збільшенню числа освічених вихідців з-посеред місцевого українського селянства та дрібноміщанства, стали каталізатором визрівання місцевої національно свідомої еліти, яка у 1917 р. активно включилася у будування основ української державності, а згодом, вже в умовах відродженої Польщі, організувала українське суспільно-культурне життя регіону.
Першим практичним кроком російської влади у боротьбі за душі забужанських українців, тоді ще уніятів, було створення у Варшаві спеціального комітету у справах шкільництва у Холмській єпархії, під якого наглядом відкрилися спеціальні “греко-уніятські” гімназії у Холмі та Білій-Підляській. До складу комітету увійшов між іншими, киянин Теофан Лебединцев, професор Київської духовної академії, від жовтня 1864 року директор Холмської шкільної дирекції.
Лебединцева сміливо можна зарахувати до гурту, як тоді казали, “українофілів”, адже листувався із Тарасом Шевченком, якому передавав інформації про історію гайдамацького руху, та був також автором кількох проповідей українською мовою на сторінках церковної преси. У 1880-х рр. Лебединцев став першим видавцем та редактором “Киевской старины”, яка протягом чверті сторіччя була єдиним друкованим органом української громадськості. Отже в умовах антиукраїнської хвилі в політиці російського уряду, якої символем став валуєвський циркуляр (липень 1863 р.), покликання такої особи на відповідальний пост може здатися дещо дивним. Але й сама ситуація українців у Російській імперії була не менш дивною. З одного боку – національні діячі були репресовані за своє “українофільство” (зрозуміло, у порівнянні із практикою совєтських часів можна ці репресії визнати дрібними прикростями). З другого – як православні та приналежні до “малоросійського племені” вважалися “своїми”, аби лише не маніфестували, що інтерес “малорусской родины” для них вищий інтересів “общерусского отечества”, а старі “провини” в ситуації нестачі кадрів просто забувалися.
Тому у когорті “руських” урядовців, які тоді посилалися до Варшави та інших міст Польського королівства могли опинится м.ін. колишні члени Кирило-Мефодіївського братства – Пантелеймон Куліш та Василь Білозерський. У 1864 році стали вони членами Установчого комітету, а рік пізніше комітету у справах шкільніцтва у Холмській єпархії (правда – на державній службі місця довго не загріли). Інші “малоросіяни” знайшли працю у школах середнього ступеню, нагально потребуючих педагогів володіючих російською мовою. Так до Сідльців, адмістративного центру північної частини Забужжя, потрапив Іван Нечуй-Левицький, який залишив цікаві репортажі зі своїх мандрівок по регіоні, в тому числі до Дорогичина – граду, в якому Данило Романович прийняв королівську корону.
Холмська адреса Грушевських
За словами самого Михайла Грушевського, який холмському періодові родинної історії присвятив кілька абзаців у “Споминах”, його батько Сергій, у Києві вчитель духовної семінарії, прибув до Холма осінню 1865 р., щоб “взяти місце учителя руського язика греко-уніатської гімназії (…) потім був управителем учительської семінарії”. Рік пізніше в родині Сергія і Глафіри Грушевських, які повінчалися перед самим виїздом із Києва, народилася перша дитина.
У церковній метриці, датованій згідно із обов’язуючим у Російській імперії юліянським календарем, записано, що Михайло Грушевський народився 17 (отже 29) вересня 1866 р., натомість хрещення відбулося місяць пізніше – 16 (28) жовтня. Здавалося б, що найкращим місцем для охрещення майбутнього корифея української історографії був у Холмі кафедральний Пречистенський собор, зведений на фундаментах храму із часів короля Данила. Але собор до 1875 р. залишався уніятським, отже чин хрещення здійснив настоятель православної церкви св. Іоана Богослова, яку побудовано у 1840-х рр. для російського військового гарнізону, а пізніше створено при ній цивільну парафію. Хресними батьками були дружина Теофана Лебединцева Юлія (з відомого київського роду Григоровичів-Барських) та Федір Кокошкін, комісар комісії селянських справах у Красноставі (місто біля Холма, в минулому також із чималою долею українського міщанства – наприкінці XV ст. були тут дві церкви і діяло церковне братство).
Хрещення відбулося або у самій церкві, або у розташованій поруч плебанії. Більш заплутаним показується питання адреси, за якою проживали у Холмі Грушевські. Здавалося б справа проста, адже на одному із житлових особняків неподалік церкви св. Іоана Богослова, красується бронзова дошка із написом польською і українською мовами: “У цьому домі 17.ІХ.1866 року народився найвизначніший український історик і перший Президент Української Республіки Михайло Грушевський”. Однак виявляється, що будинок був обраний на здогад, адже в друкованих “Автобіоргафіях” Михайло Грушевський своєї першої адреси не уточнює. Тому єдиною підказкою залишався біографічний нарис його учня Івана Крип’якевича (до речі – сина вихідця із Холмщини), виданий 1935 р., де подана інформація, що Сергій Грушевський “проживав у будинку духовної семінарії. Там і побачив світ Михайло”.
Така констатація зразу скеровує думку на колишню греко-уніятську духовну семінарію, що по вулиці Миколаївській. Звісно, семінарський корпус для житлових потреб не підходить, звідки виник здогад, що родина Грушевських могла жити у неіснуючих вже адміністраційних приміщеннях семінарії при нинішній вулиці Сенкевича. Вже у ХХ ст. були на цьому місці побудовані житлові будинки, тому саме на одному із них, означеному 8-им номером, у 1991 р. прикріплено ювілейну дошку.
В зовсім іншу сторону скеровують нас натомість “Спомини” самого Михайла Грушевського, написані ще 1918 р., але аж до 1988 р. залишені в рукописі (та й згодом, як видно, не дуже читані). Говориться в них, що історик прийшов на світ і провів перші три роки свого життя в зовсім іншому місці: “в піарських будинках, де містилась семінарія і мав своє помешкання мій батько”. Безсумнівно цдеться тут про розташований при Люблинській вулиці будинок колишнього монастиря ордену піаристів і організованої ними школи для шляхетської молоді. Саме в цьому комплексі, якого монастирська частина підходила для житлових потреб, у 1860-х рр. влаштована була гімназія та вчительські курси, згодом перетворені у семінарію (але вчительську, не духовну, як помилково написав Крип’якевич). Нині частину цього будинку займає регіональний Холмський музей – отже це, можна б сказати, символічне співпадіння, яке відкриває можливість зорганізувати експозицію присвячену видатному уродженцеві Холма майже в його рідній домівці.
Повертання історичної пам’яті
Холмський період в житті родини Грушевських завершився у 1869 році, коли Сегрій, якого здоров’ю не сприяв суворий клімат Холмщини, переїхав на пост шкільного інспектора на теплішому Кавказі. Отже у пам’яті Михайла Грушевського, який вже ніколи не навідав міста свого народження, образи із Холма не зафіксувалися. Але ніколи він Холмщини, як і інших регіонів, в яких будь-коли проживали українці, не полишав поза своєю увагою. Бачимо це у “Історії України-Руси”, публіцистичних статтях з періоду обговорювання “холмського питання” у російській Державній думі (1907-1912), а передусім у 1917-1918 рр., коли як голова Української Центральної Ради, намагався захистити своїх забужанських земляків державним кордоном Української Народної Республіки.
Оскільки життя Грушевського співпало з періодом визрівання українсько-польського конфлікту за національну територію, з 1918 р. кривавого та вирішеного у 1944 р. проведенням третіми силами державного кордону по т.зв. лінії Керзона, його особа була у відродженій Польщі, в якій у 1918 р. опинився Холм, дуже контраверсійною. Нині, коли поміж обома державами є стабільний політичний кордон, емоції помалу влягаються, тому й підхід до питання українського минулого міста у польському суспільстві нинішнього Холма стає спокійнішим (до речі міська влада близько співпрацює на економічному і культурному полі з волинським Ковелем). Видно це хоч би у позитивному вирішенні ініціативи вшанування Михайла Грушевського окремим пам’ятником, з якою виступили Українське товариство у Люблині та Посольство України у Варшаві.
Ще у вересні 2006 р., за участю міської влади Холма та українського дипломатичного корпусу, пройшли врочисті заходи з нагоди 140-річчя народження українського історика та політика, в тому наукова конференція “Холмщина на перехресті історії”. У червні 2007 р. міська рада прийняла декларацію, в якій визнала доцільним “почати працю пов’язану із вшануванням Першого Президента України Михайла Грушевського” та висловила надію, що “ініціатива ця буде сприяти дальшому примиренню та об’єднанню двох сусідських націй”. І хоч довгий час було у цій справі тихо, нещодавній візит українського посла до Люблинського воєводства (14-15 вересня) подає надію, що “холмська п’ятирічка Грушевського” завершиться успішно. Українські дипломати привезли до Холма готовий вже макет пам’ятника, під який у місті виділено місце на сквері напроти церкви св. Іоана Богослова.
Отже, за графіком складеним спільно українською і польською сторонами, спорудження пам’ятника повинно початися вже через кілька місяців, щоб на 145-ті уродини першого Президента України (навіть якщо на думку деяких істориків це звання лише умовне) Холм став третім містом, поруч Києва та Львова, яке таким способом вшанувало пам’ять Великого Українця.