Четвертий інженерний корпус американських військ увійшов до Хіросими через 60 днів після атомного бомбардування. Його керівник Вільям Зевіш у звітах писав, що земля, дерева, будинки за п’ять кілометрів від вибуху почорніли – у місті ніщо не ростиме впродовж 75 років. Але до 1948-го на місці вибуху збудували ферми, а з 1955-го почали зводити багатоповерхівки. 1974 року мер Хіросими заявив, що місто цілковито відновлено. І коли у 1983-му 39-й президент США Джиммі Картер відвідав меморіал загиблим унаслідок атомного удару, колишній епіцентр вибуху розташовувався в саду посеред хмарочосів у діловому центрі Хіросими.
За 50 років розбита й понівечена країна змогла відбудувати власний індустріальний потенціал та оснастити економіку найновішими досягненнями наукової революції. Японія використала західні досягнення й сформувала ринкову економіку, яку активно підтримує держава. А вроджена працьовитість та ощадливість громадян дали країні змогу зібрати величезні валютні ресурси й відносно спокійно пережити світові економічні кризи. Коли японський уряд допомагав великим корпораціям, ті у відповідь підтримували високий рівень добробуту громадян. А наукові досягнення зробили з напівфеодальної країни один із глобальних наукових центрів. На сьогодні Японія посідає восьме місце у світі за рівнем людського розвитку і майже не має депресивних регіонів. І все це почалося з капітуляції країни в 1945 році.
Японська імперія програла Другу світову війну зі зруйнованими промисловістю та соціальною інфраструктурою. Бомбардування зрівняли із землею чверть усіх будинків на островах, унаслідок чого 2 млн осіб втратили житло. На початку 1946 року, за даними Програми сталого розвитку ООН, ВВП країни становив $14,2 млрд, що дорівнювало 4,2% ВВП США. Згідно з умовами капітуляції, країна втратила важливі промислові райони: Корею та Маньчжурію. У них до 1944 року Японія вклала 12 млрд єн. Усе це призвело до знецінення державної валюти. Рівень інфляції сягав 15 000%. А повернення майже 5 млн військовополонених спровокувало масове безробіття.
Американське окупаційне командування не поспішало допомагати Японії. Державний секретар США Дін Ачесон 1947 року прямо заявив, що Японія має залишатися послабленою країною. Адже в такому стані вона буде не спроможна відновити свою військову потужність у регіоні, а разом із нею і мілітаристські амбіції. У зовнішній політиці Вашингтон більше покладався на гомінданівський уряд Китаю. Комуністичну загрозу в цій країні тоді не розглядали як серйозну: Мао Цзедун мав вплив лише в кількох північних регіонах. Наприкінці 1948 року допомога Сполучених Штатів Японії становила лише $149 млн, тоді як Західна Німеччина отримувала по $1,2 млрд щороку. Водночас американська окупаційна адміністрація розпустила великі фінансово-промислові корпорації – дзайбатцу. У США були переконані, що ці компанії спонсорували японських військових. Але разом із тим, за даними Азійської фундації Інституту Брукінгса, вони також забезпечували 60% робочих місць у країні.
Усе змінилося після двох подій, що відбулися за межами країни і, за словами прем’єр-міністра Японії Йосіда Сігеру, були визначальними для долі Японії: проголошення 1 жовтня 1949 року Китайської Народної Республіки та початок війни у Кореї в 1951-му. Одразу змінилася й політика США щодо переможеної держави: 1951 року Дін Ачесон заявив, що Токіо має стати головним партнером Америки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. На практиці це означало, що Японія отримає потрібні для відновлення економіки гроші.
Так, США збільшили допомогу в 1951-му до $592 млн. Також було призупинено рішення про цілковите скасування дзайбатцу й проголошено намір реформувати їх. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону під тиском Вашингтона почали відновлювати дипломатичні й торговельні відносини з Японією. 1949 року Філіппіни першими визнали її новий уряд і підписали торговельну угоду. Водночас США посприяли приєднанню Японії до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (1995 року перейменована в СОТ. – Ред.), попри те що Велика Британія цієї ідеї не підтримала. Завдяки членству в торговому співтоваристві, за даними Центру Гувера, японський експорт лише за один рік – з 1948-го по 1949-й – подвоївся й сягнув $500 млн. Зокрема, 60% експорту країни надходило до Сполучених Штатів. Після того як у Кореї почалося воєнне протистояння, США активно долучилися до відбудови Японії. Половину грошей, витрачених Штатами на війну з Кореєю, а саме $402 млрд, отримали японські заводи й фабрики за вироблену ними для американських військових продукцію. При цьому 50% капіталовкладень США у японську економіку спрямовувалися в металургійну промисловість та на відбудову портів на півночі країни. Саме ці порти приймали американські кораблі.
У цей час Японія фактично перебувала на роздоріжжі: вона або могла перетворитися на сировинний придаток США, або ж здійснити масштабну трансформацію національної економіки й відновити своє лідерство в регіоні, цього разу вже завдяки грошам, а не зброї.
1954 року прем’єр-міністр Ітіро Хатояма оприлюднив програму модернізації японської економіки: держава має акумулювати великі золотовалютні резерви та створити внутрішній попит, надаючи кредити на переоснащення промисловим корпораціям.
Реформування країни почалося з девальвації національної валюти: курс єни щодо долара було встановлено на рівні 360 до 1. Це мало стимулювати експорт: компанії продавали свою продукцію на зовнішньому ринку і конвертували долари в єни, отримуючи великий прибуток. Але вони зобов’язувалися вкладати у розвиток національної промисловості до 30% чистого прибутку. Уряд, своєю чергою, намагався запровадити конкретні механізми, завдяки яким компаніям було б вигідно інвестувати у власну промисловість.
На початку 1955 року уряд Хатоями ухвалив Закон «Про стартові кошти»: держава стала інвестувати невелику частину бюджету в проекти, що мали високі ризики. Для цього уряд використовував гроші, накопичені населенням у мережі державних банків. Щоб контролювати кошти, створювали спеціальні акціонерні товариства, котрі одержували державні інвестиції як пільговий кредит. Держава надавала їм безвідсоткові позики на 15 років. За даними Міністерства торгівлі Японії, такі акціонерні товариства працювали переважно в машинобудуванні, металургії та хімічній промисловості. Приватний капітал отримував вплив на них, викуповуючи акції, коли справа починала приносити прибутки. Держава сприяла переходу товариств у приватні руки й підтримувала становлення великих компаній, бо вони могли гарантувати фінансування підприємств в умовах спаду промисловості. Тож, із одного боку, така схема давала змогу реалізовувати конкретні суспільно значущі проекти, залучаючи приватні інвестиції, а з іншого – сприяла створенню масштабних промислових корпорацій, які об’єднувалися навколо певного великого банку, що фінансував їх. Саме в цей період відродилася така потужна корпорація, як Mitsubishi, й постала Nippon Steel.
Завдяки цьому промисловість країни стрімко відновлювалася. За інформацією Програми розвитку ООН, до 1970-го ВВП Японії сягнув $203,1 млрд. Для порівняння: ВВП Німеччини цього самого року становив $184 млрд, Великої Британії – $124 млрд. Проте державні інвестиції в промисловість залишалися меншими, ніж у Європі. Так, із 1960-го по 1971-й вони становили тільки 33% загального обсягу вкладень.
На початку 1970-х років Японія все ще дуже залежала від сировини (вугілля, нафти, газу, залізної руди тощо), яку отримувала з інших держав. Японські політики розуміли, що саме через брак сировини їхня країна не зможе вийти у світові економічні лідери. Вдруге після війни Японія опинилася на роздоріжжі. Екстенсивний шлях розвитку призводив до зростання ресурсної залежності. Особливо небезпечними були зриви поставок нафти й газу, бо це спричиняло зупинку майже всієї промисловості. Країна Вранішнього Сонця ставала все більше залежною від Вашингтона, бо саме США постачали переважну частину нафти в країну. Знову потрібно було робити якісний ривок в усіх сферах життя. І ось на цьому етапі Японія вибрала науку як стратегічний пріоритет номер один.
1976 року прем’єр-міністр Такео Фукуда проголосив, що відтепер основним чинником економічного зростання Японії має бути наука: у її розвиток вкладатиметься третина ВВП. До того часу країна накопичила достатньо ресурсів, щоб зосередитися на наукових розробках. Пільгові кредити почали надавати компаніям, що впроваджували нові технології. Приміром, у металургійній галузі інвестиції отримували підприємці, що купували нові киснево-конверторні домни.
До розвитку науки держава знову застосувала принцип стартових грошей. Цікавим прикладом є програма з поширення науки по всій країні, прийнята 1978 року. Вона передбачала створення 23 нових інститутів і наукових центрів у різних регіонах. Для побудови їхньої інфраструктури створювалася компанія-підрядник, яка продавала власні акції на ринку. 30% її активів обов’язково викуповувала держава, решту – місцеві органи влади та приватні компанії. Побудована таким чином густа мережа дослідницьких установ сприяла тому, що в різних районах країни виховувалися висококваліфіковані наукові кадри.
Ще в 1970-х Японія помітно відставала у прикладних науках. Патенти, які реєстрували японські винахідники, зазвичай не мали особливої наукової новизни. Вони здебільшого удосконалювали вже наявні винаходи. Але японці зуміли випередити інших у впровадженні наукових розробок у життя. Лише протягом 1978 року на це було витрачено 2,8% ВВП.
Впровадження винаходів у виробництво покладалося на невеликі компанії: зі 156 державних грантів у 1980-му лише 16 отримали великі конгломерати. Хоча, за даними Міністерства статистики Японії, більшість із тих, хто отримав державні гроші, де-факто теж були пов’язані з великими корпораціями.
Тоді ж Японія звернула увагу на охорону довкілля. У 1988-му було засновано Агенцію, що опікувалася дослідженнями нетрадиційних джерел енергії та подальшим використанням їх у виробництві. Компаніям, що співпрацювали з нею, уряд обіцяв надавати безвідсоткові кредити терміном на 15 років. У результаті в 2004-му викиди оксиду вуглецю в Японії становили лише 1,2 млрд тонн на рік. Для порівняння: викиди КНР у цей період сягнули 5 млрд тонн.
Новий віраж розвитку економіки Японії супроводжувався зростанням ВВП з 1989 по 1997 рік на 4–7% щомісяця.
У липні 1997 року, після падіння фондового ринку Таїланду, розпочалася азійська фінансова криза. Економічний спад був новим викликом японській моделі розвитку. На нього треба було реагувати швидко. Зійшли на пси три найпотужніші японські фінансові інституції: Yamaichi Securities, Long Term Bank і Trust. Приміром, Long Term Bank втратив за три місяці $45 млн, оскільки його дочірні компанії мали багато боргів у країнах Південної та Південно-Східної Азії.
Це був період «мильних бульбашок». Донедавна непохитні великі корпорації зазнавали багатомільйонних втрат і не могли виплачувати дивідендів акціонерам. ВВП Японії за 1998 рік знизився на 2,8%; рівень безробіття становив 4,9% – найвищий показник починаючи з 1953-го.
Тоді уряд ухвалив антикризову програму допомоги проблемним банкам вартістю $150 млрд. Найбільші борги фінустанов було списано чи реструктуризовано. При цьому держава мала націоналізувати 10% великих фінансових компаній. Уряд запобігав їхньому банкрутству, бо вони були частинами великих корпорацій і їхній крах позначився б на всій економіці. Водночас Токіо спільно з Вашингтоном виділив $43 млрд азійським країнам, що постраждали від фінансової кризи. До такого кроку Японію спонукало стрімке зниження її експорту в Південній та Південно-Східній Азії. До 2003 року кризу загалом було подолано: приріст ВВП становив 2,8%. За словами доктора економічних наук з університету Синчьжу Акіо Макади, регіональна криза лише зміцнила японську економіку.
З початком глобальної кризи в 2008-му японський уряд одразу збільшив державну допомогу великим компаніям і врятував їх від націоналізації та банкрутства. Крім того, після кризи «мильних бульбашок» японські корпорації стали обережніше й реалістичніше планувати свою діяльність. За даними МВФ, впродовж 2008–2009 років вони втратили $8 млрд. Для порівняння: загальні втрати світової економіки оцінено в $1 трлн.
Японський уряд відбудував свою країну, спираючись на керовану ринкову економіку й підтримуючи взаємовигідні відносини влади та бізнесу. Чиновники були зацікавлені в розвитку промисловості, адже держава сама вкладала чималі гроші у спеціальні акціонерні товариства.
Водночас холодна війна й протистояння Китаю та США безпосередньо посприяли перетворенню Японії на плацдарм американської могутності в регіоні. Країна здобула надійного союзника й відтоді не боялася зовнішньої агресії. Щоб не перетворитися на сателіта Америки, японці зробити ставку на науку. Ринкова конкуренція в цій галузі посприяла швидкому зростанню кількості винаходів. Саме Японія перша впровадила комп’ютери та робототехніку в промисловість. Таким чином, зруйнована й травмована 64 роки тому країна нині перебуває на вершині людського прогресу, з якої її не скинула жодна економічна криза останніх десятиліть
