Післявиборчі заяви Віктора Януковича засвідчили, що він і далі відчуває себе опозиціонером. «Не все, що дозволено Юпітеру, дозволено бику» – щоправда, відомий латинський вислів навряд чи знайомий переможцеві президентських перегонів. В університетах його юності латини не викладали.
Намір реалізувати свої передвиборчі обіцянки, хоч би якими неприйнятними для нас, тих, хто за нього не голосував, вони були, – варта поваги річ. Надто ж після невиконаних «Порядка и порядочности» Леоніда Кучми та Ющенкових «Десяти кроків назустріч людям». Інша справа – наскільки політична послідовність є декларацією наявності політичної мудрості, а наскільки – безвідповідальністю в стилі «пацан сказал – пацан сделал».
Зрозуміло, що ніякої обіцяної кандидатом у президенти «Украины для людей» не буде. Інакше ми б її побачили бодай в одній конкретній області, яка так пишається своїм земляком, даючи йому «путёвку в жизнь» космічними 90,44% голосів. Натомість, припускаю, буде інше: привласнення того, що залишилося в держвласності, та дерибан того, що лежить не там, де треба, в інтересах відомо-кого з найближчого оточення.
А електорату кинуть те, що залишиться. На блюдечку з блакитним кантиком сухенька кісточка під назвою «Язык под соусом Европейской хартии региональных языков или языков меньшинств».
Експерти досі сперечаються, чи відповідає духу хартії прилучення депутатами Верховної Ради російської мови до когорти меншинних або справді загрожуваних мов: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської (ще одне питання: це про яку мову йдеться – ідиш чи іврит?), кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, румунської, словацької та угорської. До речі, з дивних причин до цього переліку не потрапили дві майже зниклі автохтонні мови: караїмська та кримчацька. Але Януковичу, Колесникову і Левченку не до цих дріб’язків.
Потрібен історичний компроміс. Між ревними оборонцями української мови та російськомовною спільнотою. Потреба продовження курсу на утвердження в усіх сферах державного, суспільного та культурного життя української мови має узгоджуватися з невід’ємними та цілком законними правами нацменшин. Зокрема, росіян.
За даними останнього перепису населення (2001 рік), російська мова є рідною для 95,9% з понад 8 млн громадян України, які задекларували себе етнічними росіянами. Чинні Конституція та закон про мови в редакції 1989 року гарантують «вільний розвиток, використання і захист» російської мови.
Російськомовні громадяни мають повне право на звернення в державні органи, судочинство, освіту рідною мовою. Якщо це десь не виконується (до речі, де?), тоді варто говорити про порушення прав конкретних людей, а не про законні підстави абсолютного ігнорування державної мови, право не вчити її. Якщо треба збільшити кількість годин на російську мову – добре, нехай про це сперечаються фахівці й пропонують, за рахунок чого це можна зробити. Якщо треба ввести російську мову в систему вищої освіти – і це можна обговорювати, бо виходить справді нелогічно: «наші» угорці мають свій державний угорськомовний виш, а «наші» росіяни – ні.
Потрібна спочатку суспільна, а потім і законодавча дискусія щодо окремого закону з умовною назвою «Про російську мову в Україні». Бо зрозуміло, що 8 млн етнічних росіян та мільйони російськомовних українців – це не маленька, приміром, гагаузька меншина на кордоні свого етнічного ареалу.
Але ніяк не можна знищувати єдину державну політику. Не можна рубати з плеча, віддаючи право обласним радам вирішувати, яким буде мовний режим у середній та вищій освіті на території конкретних областей. Бо наступним кроком стане введення «регіональних» податків, створення «донецьких» чи «одеських» митниць і місцевих армій. Зрозуміло, що Партія регіонів дбає не про інтереси українців як єдиної нації, а лише кидає подачку тим дев’яти областям, де нині має більшість.
І щось не чути, до речі, щоб Російська Федерація ратифікувала оцю саму хартію й надала статус захищених законом українській, татарській, башкирській, ерзянській, мокшанській та іншим мовам, які є «міноритарними» на території РФ і багатьом із яких загрожує зникнення. Це той випадок, коли Україна має право сказати: гаразд, Росіє, але тільки після тебе.
Перевірено не раз, і в реальному житті, і в інтернет-суперечках, що мова – це «дух, що тіло рве до бою». Через затятість українців, зокрема й російськомовних, в обороні української мови навіть виник спеціальний термін «хохлосрач»: «степень же организованности в этой области очень велика – мобилизовать от десятка до нескольких сотен участников для украинской блогосферы – вопрос всего пары часов». Щоправда, далі анонімний російський «енциклопедист» пише, що це єдина форма колективної діяльності, на яку нібито здатні українці. Звісно, це не від знання предмета. І на початку 1990-х, і в 2001-му в часи «України без Кучми!», не кажучи вже про помаранчеві дні, ми не раз доводили, що здатні об’єднуватися, не зважаючи на політичні позиції, походження та мову спілкування.
Не так багато речей сьогодні можуть вивести суспільство зі стану млявої байдужості. Очевидно, що нині немає політиків, за покликом яких люди кинули б усе й поїхали «на Київ». Причому як зі Сходу країни, так і з заходу. А за мову люди зірвуться з місць, вийдуть із громадянської сплячки. Це, як було сказано вище, «вопрос всего пары часов».
Українська мова – це чи не останнє, що робить населення єдиною українською нацією, а територію – Українською державою. Я не проти російської. Хоча б тому, що це моя рідна мова.