Як юридичний термін дифамація тлумачиться дещо по-різному. В західних державах вона нині практично тотожна наклепу. Але так було не завжди. Історично дифамація відрізнялася від наклепу двома принциповими моментами. По-перше, зазвичай це були відомості, оприлюднені в друкований спосіб. По-друге ж, на відміну від наклепу, що за визначенням є брехнею, дифамаційними могли бути й відомості, які цілком відповідали реальності, але принижували чиїсь честь і гідність.
Грубо кажучи, якщо, за відомим анекдотом, усе село говорить, що ваша дочка повія, а у вас немає ніякої дочки, то це наклеп. А ось якщо вона є і справді має відповідний «фах», то розмови про це – дифамація.
У давнину антидифамаційні закони використовували насамперед сильні світу цього проти преси, коли та стала вагомим політичним інструментом. У царській Росії закон окремо виписував процедуру суду та покарання за дифамацію, як ми сказали б сьогодні, фізичної особи та за дифамацію щодо державного службовця чи цілого владного органу. Передова юридична думка сьогоднішньої України до таких тонкощів поки що не дійшла. Але в цілому запозичити досвід давно зотлілих «попередників» наші можновладці вже готові.
Йдеться, зокрема, про заклик першого заступника генпрокурора Рената Кузьміна ввести кримінальну відповідальність за дифамацію: «Вважаю за доцільне запропонувати з метою практичного розв’язання проблеми внести статтю про дифамацію до Кодексу про кримінальні проступки, прийняття якого, за словами генерального прокурора Віктора Пшонки, можна чекати на початку 2014 року», – написав пан Кузьмін у статті для газети «Закон і Бізнес».
Чиновник стверджує, що ідея народилася в нього «на основі аналізу» статей про дифамацію в кримінальних кодексах європейських держав. Але тут-таки відверто вказує, для чого йому (і, треба розуміти, державі) насправді потрібне антидифамаційне законодавство. «В окрему площину… можна віднести ефект Григорія Немирі, Сергія Власенка та Євгенії Тимошенко, котрим шляхом дифамації під час міжнародних контактів вдалося привернути увагу західних політиків та дискредитувати систему правосуддя України на міжнародному рівні», – пише Кузьмін.
Слово сказано, карти розкрито. Не судді ж, які приймають взаємовиключні рішення залежно від «заносу», і не слідчі-хабарники дискредитують українське правосуддя. Це все «кляті опозиціонери» й, само собою, журналісти, які ретранслюють ними сказане.
Пропозиція пана Кузьміна добре вкладається в загальну тенденцію наступу на свободу слова. Ще у вересні, нагадаймо, здійняв галас законопроект регіонала Віталія Журавського про повернення кримінальної відповідальності за наклеп (вилученої з Кримінального кодексу далекого 2001 року). Народний обранець тоді з благородним гнівом розповідав, що це конче необхідно для «захисту гідності кожного», а не тільки депутатів. У першому читанні документ дружно підтримали 244 «кнопки». Але тиск опозиції, журналістів та міжнародної спільноти змусив пригальмувати справу. Журавський заявив, що відкликає законопроект, бо, мовляв, його прийняття перед виборами «не в інтересах держави» (навряд чи можна було прозоріше натякнути на те, що і сама ініціатива, і її призупинення надходили згори).
Зараз, однак, ідеться вже навіть не про наклеп, який, нагадаймо, за визначенням є брехнею і тому цілком вартий жорсткого покарання, а про «дифамацію». Про неприємну правду. Суто теоретично, звісно, можна було б поцікавитись: а чи не побоюється покарання за дифамацію сам Ренат Кузьмін, який торік не вилазив із Європи, розповідаючи тамтешнім політикам про «вбивцю» Тимошенко? І це задовго до початку суду, не те що появи відповідного вироку… Але його пропозиція карати за дифамацію сама по собі свідчить: ні, він не боїться. Чого йому боятися за нашої прекрасної системи правосуддя, нехай і дискредитованої опозиціонерами на Заході, але такої надійної для влади всередині країни?
До речі, прес-секретар президента Дарка Чепак уже сказала, що рішення про кримінальну відповідальність за дифамацію може прийматися лише після «широкого обговорення». Передусім це означає, що її запровадження таки серйозно розглядається у верхах. А ось чи зарадить «обговорення» справі – питання риторичне. Досі нашу владу спиняла хіба що думка західних сусідів. Але до 2014 року, на який Кузьмін прогнозує новий Кодекс про кримінальні проступки, вітчизняні «інтегратори» з великою ймовірністю остаточно провалять зближення з ЄС. Відтак уже зовсім не перейматимуться позицією Заходу. Якщо цей прогноз виявиться не наклепом (себто неправдою), а дифамацією, всім доведеться готуватися до похмурих часів.