Масовий успіх чогось у конкретно визначений час — це завжди влучання в певну больову точку соціуму, несвідомого своїх прагнень, аж допоки їх задовольнить мистецька пропозиція. Водночас коли творці-митці видають на-гора свою плановано успішну продукцію, то не завжди передбачають, яким важким може стати тягар відповідальності за те, як саме сприймають їхні витвори читачі-глядачі.
Мегауспіший «Хід королеви» (він же «Ферзевий гамбіт», бо в оригіналі — «The Queen’s Gambit») за місяць після виходу в жовтні 2020 року вже встигла переглянути рекордна кількість глядачів: 62 млн осіб. У ньому йдеться про талановиту шахістку Бет Гармон, яка в 1960-х здобула неймовірні перемоги навіть над найдосвідченішими супротивниками, хоча водночас боролась із депресією та своїми шкідливими звичками. Роман Волтера Тевіса, за яким знято серіал, хоч і вийшов у далекому 1983 році, але бестселером став тільки зараз.
Читайте також: Соціальна дилема
Це закономірне явище, яке відбувається після всіх більш-менш популярних кіноадаптацій прози: розкручена картинка привертає увагу до першоджерела. Однак і сам проєкт став дещо більшим, аніж просто майстерною екранізацію, та спричинив тимчасовий бум на шахи й усе, що з ними пов’язане, а також знову зробив масовим цей вид спорту. Так, в Америці аж на 603% зросли продажі книжок про шахи (зокрема тексти гросмейстерів Фішера й Капабланку, яких згадано в «Ході королеви»). На eВay на 215% зросли запити на шахові набори (переважно дерев’яні), а загалом у США продажі шахів збільшилися на 87%. Чудово, коли кіно відроджує інтерес до призабутого й точно нешкідливого засобу для збування вільного часу (принаймні точно кориснішого за сидіння перед електронними пристроями), який дещо урізноманітнює пандемійно-карантинне дозвілля.
Однак це геть не знімає двох посутніх запитань: 1) чи здатне впливати на нас тільки висоякісне мистецтво, чи будь-яке? 2) чи завжди цей вплив позитивний, чи бодай надихає на конструктив? І, звісно, не обтяжуватиму вигадуванням відповідей, бо запопадливо підготував свої варіанти: 1) впливає все, тільки по-різному; 2) негативний вплив помітніший, бо в новини потрапляють зазвичай сенсаційніші повідомлення, що часто є синонімом деструктивніших.
Найдавніший приклад вагомого втручання мистецтва в реальність можна пригадати з кінця XVIII століття, коли вийшов роман Ґете «Страждання молодого Вертера». У ньому автор натхненно описав любовну історію, яка для головного героя завершилася трагічно: наприкінці він у пориві пристрасного відчаю застрелився, а автор змалював це естетично довершено. За чутками, після цього Європою прокотилася хвиля самогубств, коли молодики після нещасливого кохання накладали на себе руки, зодягнувшись у вбрання Ґетівського персонажа й обравши його марку зброї. Пізніше такі суїцидальні хвилі, коли люди наслідують спосіб смерті відомої особи, розтиражований у масмедіа, навіть назвали «ефектом Вертера».
У ХХ столітті з’явився дивний феномен повісті Селінджера «Ловець у житі», яка невідь-чому не одну людину спонукала зробити замах на чуже життя (а такий собі Марк Чепмен вичитав у «Ловці» наказ убити Леннона і, на жаль, навіть зміг довести задумане до кінця). У 1999 році психологічний трилер Фінчера «Бійцівський клуб» спричинив те, що багато де почали виникати схожі клуби, хоча роман Чака Поланіка (Палагнюка), за яким було зроблено екранізацію, вийшов у 1996-му й до жодних наслідків не призвів. У 2012 році на прем’єрі «Темного лицаря: Відродження легенди», третьої кінокартини Крістофера Нолана з його трилогії про Бетмена, в американському кінотеатрі в місті Аврора (штат Колорадо) відбулася стрілянина, під час якої загинуло 12 осіб. Стрічки Нолана саме загравали з темами заручників і маніяків (тобто якраз із темою відповідальності за скоєне), тому те, що стрілянина сталася якраз на сенсі його фільму, аж ніяк не випадково.
Читайте також: Життєрадісні й некомпетентні
Однак наведені приклади більше працюють на темну сторону й більше схиляють не в дуже веселий бік шальки на терезах добра і зла. Хоча водночас хотілось би вірити, що мистецтво таки перемагає в нашому недоброму світі, особливо коли йдеться про перемогу вигаданого світу в межах реального. Наприклад, «Володар перснів» Толкіна і «Зоряні війни» Лукаса мають величезну фанбазу, безліч косплейників і фестивалі, на яких фанати можуть знайомитися одне з одним і разом якщо й не боротися проти ворожої дійсності, то принаймні із захватом утікати від неї туди, де діють дещо інші, напозір зрозуміліші закони буття, у реальність, яку, як видається, легше контролювати і в якій однозначно приємніше жити.
Зрештою, чи може мистецтво змінити наш світ? Гадаю, що коли комусь після прочитаної книжки або переглянутого серіалу закортить пограти в шахи замість того, щоб когось гепнути шаховою дошкою, — то вже чудово. Це вже наочний і, певно, єдиний вияв сили мистецтва. Як музика, за словами Курта Воннеґута, є одним, але достатнім доказом існування Бога. Навіть так можна врятувати світ. Запізно, але варто спробувати. Тому — ходи, королево, ходи!