Все так. Незрозуміло лише, для кого він це наголошує? Для народу? Він і так про це знає. Для влади? А їй байдуже. Плутократію, яка нині опанувала Україну, цікавить не демографічна ситуація в країні, а виключно зростання її власних статків. Забракне українців – дарма, над збільшенням доходів олігарха та чиновника-плутократа не менш сумлінно працюватиме емігрант з Китаю чи Середньої Азії. Час збагнути, порятунок українців – справа виключно самих українців.
Але ж виїжджають з України кращі!… Кращі? А чим?
Першими кандидатами на втечу з рідної країни стають студенти престижних вишів, які мають можливість виїжджати по обміну у закордонні університети. Хай мене пробачать, але в університетах «зі статусом» навчаються дітки аж ніяк не найбідніших батьків. Ця молодь явно не знає, що таке справжні голод та злидні. Вони не відають, що таке безнадія, коли прагнень у тебе досхочу, а коштів на їх втілення катма і не передбачається. Бо ти бідний.
Авторові цих рядків довелося колись заміняти викладача в ПТУ. І от першого ж дня один із учнів по-дорослому заявив, що зазвичай у позанавчальний час він працює на верстатах училища (за використання яких він їх чистив та ремонтував). З’ясувалося, що після занять 14-річний хлопчик робив втулки, шпильки, осі та іншу дрібноту, яку продавав власникам кількох ремонтних майстерень. Він мусив робити це тому, що вдома в нього була мати-одиначка та ще троє молодших братів-школярів. Гадаю, на думку «хлопчиків та дівчаток з престижних вишів», цей петеушник мусив негайно бігти до міжнародних правозахисних організацій, щоби ті дали йому можливість емігрувати туди, де «тепло і фрукти». Але учень туди не поспішав. Він не скаржився на стосунки з матір’ю, хоча там явно було не все гаразд. Він не мав часу запитувати: «що для мене зробила держава». Просто виснажливо працював, бо щиро бажав видряпатися з тих злиднів, в яких опинився і він, і його родина.
І таких людей в Україні – безліч. Є хлопці та дівчата, які навчання у вишах поєднують з роботою на заводі чи фірмі. Є батьки-одинаки, яким між роботою та дітьми нема коли й угору глянути. Є хлопці, котрі, рятуючись від бідності, йдуть в армію, тому що там «нагодують, вдягнуть та спеціальність дадуть». Є підприємці, які, опинившись у скруті або ставши на шляху конкурента зі зв’язками, не опускають руки, а, зціпивши зуби, долають життєві негаразди і виходять переможцями. За логікою студентів, що вирішили виїхати на Захід, саме ці громадяни мають вже зараз кинути все і тікати з цієї країни світ за очі. Натомість саме вони чомусь залишаються. І некращим» (себто, тим хто лишився) доводиться якось розбудовувати свою державу самотужки. Неоковирно та недбало, але вже так, як уміють. Люди, які не їдуть з країни, вже зараз б’ються з владою плутократів у судах, об’єднуються в правозахисні рухи, виходять на акції протесту. Самі. Без «кращих».
Де жити, кожен має право обрати сам. Але зроблений вибір – це ще не привід закидати мільйонам людей: «ви для мене нічого не зробили». Так, в цій країні панує моральний та економічний занепад, а проблеми пересічної людини тут байдужі всім, крім самої людини. Наразі так є. І так ще буде довго, не в останню чергу тому, що «кращі» серед молоді не переймаються, як і що в цій державі можна змінити. Їхня мета – втекти з України.
Людині, яка вирішила виїхати з України сьогодні, на відміну від часів СРСР, – воля золота. Хочеш їхати – їдь. Лише не звинувачуй нікого.