Ходіння по колу. Помилки, які знову повторює українська влада

Економіка
2 Квітня 2020, 13:54

Економічна криза — неоднозначний період.  З одного боку, все довкола валиться й горить, усі щось утрачають. З іншого — кризові процеси тестують на міцність системи захисту, встановлені в часи стабільності та процвітання, дають їм найбільш неупереджену оцінку з усіх можливих.
Після Революції гідності Україна реформувала свою економіку як могла. У чомусь склалося краще, десь — гірше. А зараз стартує період економічної турбулентності — час іспиту зрілості, що його складатиме вся країна. Нам дістався один із найсуворіших екзаменаторів — багатовимірна глобальна криза. Вона пригадає нам усе, що ми діяли й чого не вчинили, перетрясе наш багаж досвіду, щоб показати в ньому цінне та історичний мотлох, який стоїть на заваді розвитку країни. Час покаже, як ми складемо цей іспит. Але вже зараз можна побачити, чи готові ми до нього.
На поверхні досить неприємна картина. Нині дохідності до погашення суверенних єврооблігацій України становлять 10–15%, а лише місяць тому було 4–6%. Борги жодної іншої країни не дешевшали так стрімко за останні кілька тижнів. Незадовго після початку обвалів на глобальних фінансових ринках американський інвестбанк Morgan Stanley рекомендував своїм клієнтам зменшити позиції в українських євробондах. Опинитися в когорті перших рекомендацій на продаж — це непересічний знак, який свідчить про багато речей. Його опосередкований наслідок — іноземні інвестори (та й резиденти також) зараз винятково активні на міжбанківському валютному ринку України, чимдуж намагаються купити валюту, щоб вивести свій грошовий капітал подалі звідси. Тож за останній місяць гривня знецінилася на понад 10% — цей показник суттєво зріс би, якби НБУ не стримував девальвацію мільярдними інтервенціями. За стрімкістю знецінення нацвалюти Україна ввійшла до 15 найгірших країн світу, серед яких компанію нам складають великі виробники нафти та жменька слабких економік Африки й Латинської Америки.

Ці та інші факти вказують на те, що, як і 12 років тому, Україна може опинитися в епіцентрі світової кризи. Хоча безпосередніх причин для цього не видно: ми ні нафти багато не видобуваємо, ні коронавірусом найбільше не хворіємо, ні значного й перегрітого фондового ринку не маємо. Чому тоді все знову складається погано для України? Це питання вкрай глибоке та складне. Утім, не знайшовши на нього відповідь, ми не перестанемо ходити по колу від кризи до кризи й ніколи не подолаємо бідність у країні.

 

Стабільність проти цілісності

Перша відповідь, що спадає на думку, — примарність стабільності. Після завершення економічної кризи 2014–2016 років уряд, НБУ та економічні експерти невпинно торочили про фінансову стабільність, якої ми нібито досягнули. Враження, що вона реальна, зберігалося кілька років і було дуже переконливим. Але за перших ознак глобальної кризи воно розчинилося в повітрі, ніби ніколи не існувало. Чому так? Бо насправді фінансова стабільність була примарною. Вона нагадує ситуацію з алкоголіками: загалом вони нормальні люди, особливо в періоди, коли не вживають спиртного; серед них є чимало видатних, талановитих і продуктивних. Але хоч би яким адекватним здавався пияк, раніше чи пізніше у нього настає криза, яка нищить організм, людські стосунки, соціальний статус, бо ним керує залежність. А вона має глибоке фізичне та психологічне коріння. І поки залежність не викорінена, будьте певні, що прийде нова, не менш глибока, ніж попередні, криза.

 

Читайте  також: Економіка «спального району Європи»

Не треба плутати фінстабільність та фінансову цілісність економіки. За останні кілька років Україна досягла першої, але ні на йоту не просунулася в забезпеченні другої. Що таке фінансова цілісність? Вона присутня, коли в економіці виконуються дві умови. По-перше, місцевий бізнес не викачує з неї гроші, а навпаки, реінвестує у свою країну, оскільки бачить тут чимало можливостей, достатню віддачу та необхідну безпеку для своїх інвестицій. По-друге, корупція якщо й існує, то не має системної форми, тобто автоматично не заповнює всіх прогалин, що виникають від нестачі контролю чи послаблення влади. Жодної з умов Україна не виконала.

Щодо першої умови — український бізнес, особливо олігархічний, як викачував кошти за кордон, так і далі це робить. Можливо, при Януковичі суми були більшими, але принципи, ментальність, мотивація не змінилися. Після Революції гідності значно вдосконалилося законодавство стосовно трансфертного ціноутворення та протидії відмиванню грошей, однак де-факто зазначена слабкість країни не зникла. Українська банківська система докорінно змінилася й перестала бути інструментом прямого виводу капіталу; банки зобов’язані дотримуватися багатьох нормативів, зокрема з валютних позицій, однак це не стримує ажіотажний попит на валюту, що панує на міжбанку в останні кілька тижнів.

Чесні підприємці виводять гроші за кордон, оскільки бояться незаконних загроз для своєї власності. Нечесний бізнес робить те саме, запобігаючи законним загрозам, особливо зі зміною влади. Обидва потоки великі й визначальні для фінансової цілісності країни. Їх неможливо перекрити, бо світовий досвід показує, що за бажанням грошовий капітал можна вивести з будь-якої країни в обхід яких завгодно обмежень. Тому у світі фокусуються не на обмеженнях на вивід капіталу, а на розбудові своєрідного інституційного стрижня країни, який притягував би інвесторів та мотивував би їх не виводити кошти. На жаль, Україна не спромоглася вибудувати такого осердя. Тому мільярди доларів знову вишикувалися на вихід.

Стосовно другої умови можна сказати, що роки позірної боротьби з корупцією так і не зламали її як системне явище. Основа системної корупції — це загальноприйнятий спосіб ведення справ у країні та особисті зв’язки між тими корупціонерами, які працюють на державу. Вони формують самовідтворювальне замкнене коло. Ні спосіб ведення справ, ні особисті зв’язки не можна зруйнувати без докорінної зміни кадрів. Хоч як перспективно починалися реформи поліції, але переважна більшість старих облич надалі працює на державу й відтворює системну корупцію. Якщо оглянутися назад і зафіксувати, скільки медійного шуму було спрямовано на дискредитацію реформ, скільки палиць устромили в колеса трансформації силових структур і в роботу новостворених антикорупційних органів, то стане зрозумілим, наскільки впливовою й забезпеченою ресурсами є система корупції в Україні. Вона не просто справляє своєрідний фіксований тіньовий податок з економіки, а змушує чесний бізнес буквально вигризати кожну зароблену гривню в неймовірній боротьбі. Будь-яке послаблення з боку борців з корупцією — привід для її розквіту, будь-яка неуважність бізнесу чи держави — і корупція миттєво заповнює всі прогалини. Грошові потоки, якими вона оперує, уникають прозорості, ослаблюють економіку, а в найвідповідальнішу хвилину зумовлюють цунамі на валютному ринку. Корупція — це не просто чиряк, який можна вирізати без суттєвих побічних наслідків. Це організм в організмі. Його неможливо видалити без загрози для життя всієї країни, він такий масштабний, що тут не пасуватиме навіть біблійський рецепт: «І коли твоя правиця тебе спокушає, відітни її і кинь геть від себе…»

 

Читайте також: Коронавірус підштовхує світ до рецесії

Проблема корупції має один важливий нюанс. Держава не знає й не намагається дізнатися чи формалізувати знання про те, чим є корупція в економічному вимірі, які ресурси вона контролює, якими механізмами працює тощо. Так, усім відомо, що корумповані суди, силові структури, податкова та митниця не здатні забезпечити належне дотримання закону та прав власності. Про це часто говорять, бо це основний ризик для інвесторів. Але як поводяться корупціонери, куди спрямовують гроші, що роблять під час кризи? Якби ці питання були достатньо вивчені, то з корупцією можна було б працювати значно системніше. Але їх навіть не порушують. Якось мені разом з економічними журналістами довелося відвідати в НБУ обговорення фінансово-економічних тенденцій в Україні. Коли мова пішла про тіньову економіку, то один із високопосадовців сказав, мовляв, НБУ не може працювати з явищами, які не відображені у статистиці. Так, тіньових явищ там немає, але вони живуть і процвітають у реальності! І їхня деструктивна, ба навіть підривна діяльність значно ослаблює економічну систему України, віддаляючи її від фінансової цілісності.

 

Боротьба ідеологій

Друга причина глибокого падіння — неврахування внутрішньої специфіки країни. Будь-який успішний реформатор від Лєшека Бальцеровича до Лі Куан Ю сказав би, що не можна копіювати рецепти чужого успіху, бо такі спроби приречені на провал. Кожна країна, кожна ситуація потребує свого плану дій відповідно до результатів аналізу. Однак, здається, Україна має проблеми з усвідомленням цієї простої істини. Тут є кілька показових прикладів, які можуть зачепити багатьох.

НБУ зробив ставку на розвиток ринкових механізмів саморегулювання (вільне курсоутворення, валютна лібералізація, інфляційне таргетування тощо). Загалом це правильна стратегія, бо ринок як такий генерує дуже багато важливих сигналів, без яких розвиток економіки стає ускладненим й уповільненим. Але бувають нюанси. В Україні ринок дуже малий і незрілий. Мабуть, його не можна залишати без нагляду й відпускати у відкрите море глобальних процесів, бо останні просто заглушать зазначені сигнали, у яких міститься вся суть необхідності ринку.

Саме це сталося торік. Масовий приплив іноземних коштів в облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) величезною хвилею змив усі кризові сигнали, які генерував ринок. Засліплені цим Нацбанк, Мінфін та Мінекономіки в унісон переконували, що все гаразд. Добре, що наприкінці року вони схаменулися та почали активніше втручатися в ситуацію. Але в підсумку Україна все одно ввійшла у кризу із занадто дорогою гривнею, що гарантує нам значно масштабнішу валютну паніку, ніж могла би бути. Звідси висновок: не треба перетворювати реформи, запровадження ринку на тріумф ідеології лібералізму. Україні потрібна не ідеологія, а економічний розвиток, який потребує цілком конкретних ринкових механізмів. Ні більше ні менше. Якщо для загального добробуту країни ринок варто поєднувати з певними адміністративними елементами, то держава має це зробити, але будучи свідомою своїх дій. Глузд повинен переважувати ідеологію.

Інший приклад: в Україні є чимало прихильників протекціонізму (візьмімо скандально відомий мораторій на експорт лісу-кругляка). Вони кивають на Трампа, мовляв, якщо США займаються захистом свого виробника, то чому Україна не має цього робити? Знову-таки чистісінька ідео­логія без жодного критичного переосмислення фактів з урахуванням наших реалій. По-перше, як можна підтримувати виробників, які не реінвестують прибутки в розвиток, а виводять їх за кордон? Це взагалі якась суїцидальна манія. По-друге, світ стоїть на порозі технологічного стрибка, ба навіть уже стрибає, а ми ламаємо списи на тому, чи підтримувати нам галузі економіки, які виникли кілька століть тому. Чи багато в цьому глузду?

 

Читайте також: На півдорозі до Європи

По-третє, багато хто вважає Трампа динозавром, який повернувся до відвертого протекціонізму, що втратив свою актуальність для розвинутих країн багато десятиліть тому. Але мало хто усвідомлює, що президент США, переглядаючи умови торгівлі, підписує зі своїми партнерами ультрасучасні угоди, які виводять міжнародну торгівлю на небачений досі рівень. Наприклад, в угоді між Сполученими Штатами, Мексикою та Канадою прописано, що країна може заборонити імпорт продукції з іноземних заводів, якщо в них трудові угоди не відповідають певним нормам. За допомогою подібних правил формується коло країн з однаковими цінностями, у межах якого США формують однорідний простір для торгівлі. Із таким простором Америка входить у новий цикл Кондратьєва (періодичні цикли підйому та спаду світової економіки), у якому в кращому для Штатів разі світ буде біполярним, у гіршому — світовим гегемоном стане Китай. Українські «уми» дивляться на все це та намагаються й собі запровадити мораторій на експорт лісу-кругляка…

Ось чому важливо фокусуватися на практиці, на розвитку країни, а не на ідеологічних суперечках, бо складається враження, що українці мають своєрідну ідеологічну залежність. Радянський Союз прищепив нам ідеологію комунізму. Ті часи давно минули, комунізм пішов у небуття, але потреба в ідеології не зникла. Одні її заповнили лібералізмом, інші — дирижизмом. І тепер замість того, щоб розвивати країну, обидва табори ведуть запеклу ідеологічну боротьбу, раз за разом реалізовуючи її в конкретних механізмах державної політики, щойно дориваються до влади. Країні від цього легше не стає, бо окремі механізми не формують цілісної картини. Тому ми й далі живемо від кризи до кризи.

 

Короткозорість і наївність

Третя причина глибокого падіння — короткозорість і наївність. Ось приклад: торік унаслідок припливу іноземних грошей в ОВДП багато високопосадовців повірили, що Україна вийшла на новий рівень, що точку неповернення пройдено тощо. Така ейфорія була перед кризою 2008–2009 років. Наслідки відомі. Зараз ми наступаємо на ті самі граблі, бо не можемо позбутися короткозорості та наївності. Перша не дає змоги зрозуміти, що досягнення реформ перевіряються не висотою піку економічного циклу, а глибиною його дна. Друга змушує втрачати голову в ті моменти, коли якраз настає час готувати сани до зими. Як казав Сунь Цзи, тактика без стратегії — суєта перед поразкою.

Інший приклад: попередній уряд Гончарука казав дуже багато правильних речей, мав багато хороших намірів. А в підсумку прожив тільки півроку з сумнівними результатами. Чому? Бо наївно думав, що, не вирішивши проблем безпеки, передусім економічної, а також і політичної, в Україні можна проводити реформи. Олігархи й корупціонери дуже швидко з ним впоралися, як і з самим Зеленським. І тому останній був змушений узгоджувати з ними кандидатури в Кабмін, а тепер відкрито збирає олігархів для того, щоб вирішувати кризові питання, які стоять перед країною.
Практично кожна причина того, чому економіка України падає глибоко й наперед усіх, укорінена в ментальності. У статистиці цього не побачите, приладами не виміряєте. Але зовнішніх проявів не бракує. Через хронічний відплив капіталу Україна завжди мала низькі показники внутрішніх заощаджень (у країнах, що розвиваються, основа заощаджень — прибутки корпорацій, а вони тікають з України). Через острах втратити власність, притаманний українському бізнесу, наші підприємства недоінвестовані й мають надзвичайно високий ступінь зношеності, на який звертав увагу уже колишній міністр економіки Милованов. Через масштабність системи корупції у країні обертається величезна кількість «чорної» готівки, яка ніколи не потрапить у банківську систему та не перетвориться на інвестиції. Усе це фактори постійного ослаблення економіки, які під час кризи проявляються глибоким падінням. Хоч би скільки Україна зробила правильних реформ за останні шість років, ці глибинні системні помилки виправити не вдалося. Власне, за них ніхто й не брався. Отже, цього разу падіння знову буде глибоким. Хотілося б помилятися.