Чому американці жертвують гроші українським військовикам і хто в Україні отримує американську допомогу? Про те, як виникла й працює українська волонтерська спільнота в США, чи повертатимуться українці з-за кордону після війни та чого Америка може навчитися від України, Тиждень поспілкувався з Ларисою Колон (до одруження Андрощук) — волонтеркою, членкинею управи неприбуткової волонтерської організації Ukraine Forward, яка вже три роки активно допомагає Україні в стані війни.
Ukraine Forward виникла в Бостоні в перші дні великої війни. Той шок, який спричинив напад Росії на Україну автоматично спонукав людей до мобілізації на підтримку своєї батьківщини, хоч у якій точці світу вони були б. Кожен хотів чимось допомогти, якось підтримати своїх там, удома, де клекоче війна. Проте не завжди було розуміння, як це зробити, чим зарадити, що потрібно. У Бостоні волонтери організувалися дуже швидко. Мирон Кравчук, нинішній президент Ukraine Forward, вийшов після служби в храмі до місцевої української громади й сказав, що, хто хоче допомагати Україні, нехай зголошується, — згадує Лариса. Охочих було дуже багато й робота закипіла.
— Як ви дізналися, що потрібно?
— Мирон мав досвід. Він був волонтером з 2014 року. Працював в УКУ й координував роботу Центру волонтерства УКУ «Волонтерська Сотня». Ну й ми мали тісний контакт з Україною. Нам зразу казали, що потрібні турнікети, аптечки, кровоспинні ліки. Тож ми склали список на Amazon, щоб люди знали потреби в Україні, бо не всі розуміли, що приносити. Багато хто просто ніс те, що було в хаті. Якісь там невикористані власні ліки за рецептом. Часом навіть протерміновані. А ми цього не могли прийняти. Тому мали скласти якийсь зручний список, щоб спростити роботу й люди могли вибрати потрібне. Кожен вибирав відповідно до своїх можливостей та відсилав чи приносив до нас у церкву.
Давали памперси, одяг і всяке таке, але ми тоді вирішили, що концентруємося на порятунку життя. Пересилка коштує грошей, надіслати все неможливо, тож допомагатимемо військовикам, щоб рятувати їхні життя. Це був пріоритет. На другому місці — поранені, а на третьому — лікарні. Це й досі наш основний напрям.
— Якого масштабу була ця допомога?
— На початках — величезні. Тоді всі допомагали Україні. Усі мої сусіди-американці, друзі, співробітники, знайомі присилали гроші на купівлю аптечок або речей речі зі списку, який ми створили на Amazon. Допомагали навіть люди, які не мали нічого спільного з Україною. Стихійно виникали осередки, які організовували самі американці. Вони збирали все (одяг, сухе харчування для дітей, корм для тварин), що можна було. Дуже-дуже багато було допомоги. І те тривало майже весь 2022 рік. Це було все для України. Потім уже почало стихати — і сьогодні цього дуже-дуже мало. Якщо на початку, 2022 року, десь людей 40 щовечора після роботи збиралося в церкві для пакування допомоги й відправляло її в Україну двічі на тиждень, то сьогодні це лише два-три рази в місяць.
Наприкінці 2024 року налагодили чудові контакти з двома медичними гуманітарними організаціями МedShare та Globus Relief, які допомагають нам з різним медичним обладнанням для лікарень. Також американські пожежники сильно підтримують Україну від найперших днів війни. Вони віддають свій пожежний одяг, вживаний або навіть новий, обладнання. Ми відправили багато такого для українських пожежників в Торецьк, Харків, Хмельницький.
— Скільки у вас волонтерів?
— У групі записано багато людей, приблизно 60, особливо на початку їх багато прийшло, але сьогодні не всі активні. Нині таких, може, 20. Але приходить і багато нових людей.
— Кому в Україні ви надсилаєте допомогу?
— Військовим частинам, які до нас звертаються, окремим військовикам, які або безпосередньо з нами контактують, або через волонтерів, дітям загиблих військовиків, лікарням, сокальському «Карітасу» й медичному центру для дітей «Місто Добра».
Першою з лікарень, яким ми допомогли, була Чернігівська обласна дитяча лікарня. У квітні 2022 року, коли звільнили це місто, ми зрозуміли, що там, напевно, буде найбільша потреба. Я знайшла контакт головної лікарки й запитала, що їм треба. Вони сказали: усе. Чернігів — єдина область в Україні, яка має лише одну дитячу лікарню. Її дуже сильно понівечили. Але, крім того, з війною ще й з’явилися нові проблеми та потреби, яких не було в мирний час. Ми вирішили якраз закрити ті потреби. Тому взялися збудувати дитячий реабілітаційний центр і забезпечити обладнанням, яке допомагатиме дітям учитися ходити після різних травматичних випадків. Коли вони відкрили реабілітаційний центр 2023 року, то за дев’ять місяців його роботи пролікували 11 тисяч дітей.
Загалом ми зібрали для них приблизно $65 тисяч. На сьогодні із цих грошей ще залишилася невелика сума, за яку придбаємо ортопедичну дрельку, що їм дуже потрібна. Власне над цим нині й працюємо.
У Торецьк ми відправили обладнання й спорядження для пожежників і ліжка в лікарню. Також надсилали медичну допомогу в Охматдит і лікарню Мечникова в Дніпрі. Нині працюємо з лікарнями в Тернополі й Львові, де лікують українських воїнів.
Завдяки проєкту сім’ї Гординських, який зібрав $45 тисяч для закупівлі броньованих медичних евакуаційних автомобілів для військовиків, дві машини вже надійшли в Україну. Одна — до 113 бригади, а інша — у Нацгвардію. Сімʼя Гординських продала твори українських художників, які емігрували з України, а на вилучені гроші закуповує медичні автомобілі. Ба більше, продані твори передали в картину галерею Львова.
Загалом від початку повномасштабної війни наша волонтерська організація вислала в Україну 32 тонни важливої гуманітарної допомоги на суму понад $2,5 мільйона.
— Чи ви можете бути впевненими, що ваша допомога потрапляє адресату, а не, скажімо, на базар у Тернополі?
— Так. Тому що ми працюємо з людьми, яких знаємо. Беремо речі в людей, яких також знаємо. Не купляємо в якихось сумнівних фірм, і наша допомога йде на «Волонтерську сотню» УКУ. Її керівник Назар Дуда й наш президент Мирон Кравчук знайомі ще з 2014 року. Тому це все на особистих контактах.
Якщо ми висилаємо щось для військовиків, то вони нам потім звітують, скидають фотографії. Якщо це щось із військової медицини, то після використання розповідають нам про свої враження. Чи хороше, чи ні. Ми підтримуємо постійний контакт. Ще на початку 2022 року, коли в наших військовиків були проблеми з одягом, надсилали їм його. Потім цю проблему зняли — і ми припинили це робити. Сьогодні більша потреба в турнікетах. Недавно закупили українські турнікети «Січ». Вони зовсім не відрізняються по якості від американських, тільки набагато дешевші. У такий спосіб ми підтримуємо українського виробника.
Волонтери з УКУ також мають свої зв’язки. Вони розвозять цю допомогу навіть у найгарячіші точки. У нас є карта, куди потрапила наша допомога: це майже вся Україна, крім Криму й Маріуполя.
— Як змінилася ситуація з пожертвами за три роки війни? Як вам удається збирати гроші?
— У нас є група американців, яка постійно допомагає і допомагає багато. Ми в лютому 2025 року на Бостонській Маланці (благодійний зимовий бал, — Ред.) робили збір на тактичну медицину й зібрали $53 тисяч. Велика частина пожертв була або від старої діаспори — українців, які давно виїхали, або від корінних американців. Власне, уже другий рік поспіль найбільшу кількість грошей збираємо завдяки Маланці. Хоча й влаштовуємо різні маленькі акції по збору коштів протягом усього року, але на них збираємо набагато менші суми.
Наші найбільші витрати йдуть на транспортування допомоги в Україну та на закупівлю тактичної медицини й турнікетів.
— Чому американці жертвують величезні гроші на українську війну? Хто ці люди?
— Наприклад, люди, які через війну дізналися, що вони українці. Досі цього не знали. Євреї українського походження, які все життя думали, що вони росіяни, а сьогодні подивилися на карту й зрозуміли, що самі з України. Ще американці, які вважають: це неправильно, що Росія напала на Україну, що так не може бути, і чисто з такої політичної позиції допомагають. Ну й дуже багато власне українців, які порівняно недавно виїхали, десь у 1990-х, 2000-х, але вже мають роботу, фінанси й, відповідно, уже мають можливість донейтити.
Нинішні біженці переважно приходять і допомагають фізично. У них ще немає фінансової можливості підтримати, але вони пакують, вантажать. Є люди, які не пропустили жодного пакування відтоді, як утворилася наша організація. І ти знаєш на 100 %, що от вони будуть. Інші приходять, відходять, утомлюються як скрізь. Але залишається такий кістяк, який не втомлюється ніколи. Навіть є один хлопець (Данило), який, не зважаючи на свої вступні іспити до американського університету, приходив і волонтерив. Для нього ця волонтерська робота була набагато важливішою.
— Чи є якісь труднощі у вашій роботі, неприємні моменти?
— Мала кілька неприємних моментів в Україні під час купівлі медичного обладнання для Чернігівської лікарні. Деякі продавці, дізнавшись, що я з Америки, накрутили ціну на 25 %, навіть знаючи, що це для дитячої лікарні. І коли дивишся, що ціни на сайті зовсім не ті, які вони нам виставляють, виникає запитання: чому? Ті кажуть: «Не оновили сайт». Але потім, коли просиш друзів з України подзвонити й перевірити ціни, то виявляється, що на сторінці ціни таки актуальні.
Річ у тому, що ми не надсилаємо обладнання з Америки. По-перше, напруга й частота в мережі зовсім інші, ніж у Європі. По-друге, обладнання дороге, а страховка на нього діє тільки до місця призначення: фірма привозить його до церкви в Бостоні, а далі транспортування йде під нашу відповідальність. Відповідно, якщо воно зламається в дорозі, то нам доведеться ремонтувати за свій кошт, бо анулюється страховка. І по-третє, купуючи обладнання в Україні, допомагаємо пересічним українцям через інвестиції в українського виробника: гроші йдуть в українську економіку й цим також підтримуємо країну. Тому ми зацікавлені шукати обладнання тут. Робимо це в такий спосіб: лікарня каже, яке медичне обладнання їм потрібне й хто його виробляє або продає в Україні. Ми укладаємо тристоронню угоду з лікарнею та з виробником, надсилаємо гроші виробникові, а той — обладнання лікарні. Ми завжди перевіряємо фірми, з якими працюємо, щоб вони були чисті. Не користуємося ProZorro, але однаково перевіряємо, чи це не така фірма, яка щойно виникла на ринку або за якою тягнеться сумнівний шлейф.
— А бюрократія українська ще є проблемою?
— На початку, як змінили закон про перевезення гуманітарної допомоги, сильно збільшилася бюрократія. Нам треба все записувати. Буквально до одиниці, що запаковано, куди, до кого. Те займає дуже багато часу. І от це також впливає на роботу перевізника. Якщо раніше відправляли гуманітарну допомогу в Україну разом зі звичайним вантажем, то нині перевізник відправляє гуманітарний вантаж окремо від комерційного. Тож тепер чекає, коли заповниться контейнер, і лише тоді відправляє. Тому наша пересилка стала тривалішою, ніж раніше.
— Чому ти стільки часу це робиш? Ти не живеш в Україні вже 23 роки, навіщо воно тобі?
— Це дороге мені, це мені болить… Я хочу, щоб країна була незалежною, щоб вийшла із цієї пастки російського ярма. Україна варта того, щоб бути вільною європейською державою. Тому що в нас надзвичайні люди, тому що в мене тут дуже багато друзів і родичів, тому що це мені болить. Тому що я вірю, що ми варті того й що це наш шанс бути незалежними. Можливо, через цю війну ми, власне, нарешті будемо незалежною державою. Так, це боляче і є втрати.
— Ти не була в Україні 13 років, якою ти побачила її тепер?
— Війни як такої, дякувати Богу, не побачила. Я приїхала до Львова, сьогодні в Тернополі… Але присутність війни відчувається. Ми були в УКУ, у Super Humans — реабілітаційному центрі, де виготовляють протези нашим військовикам. Бачили там людей без ніг, без рук. Зустріли багато іноземних військовиків, чимало з Колумбії. Вони воюють на боці України. Зустріли також одного американця, який утратив ногу й око, і там, у цьому центрі, йому дали протези. Він не має ніякого стосунку до України, ніякого коріння українського, але поїхав воювати, тому що побачив у новинах війну й захотів допомогти.
Україна розвивається. Кожен раз, як я приїжджаю сюди, бачу щось нове. Такого немає в Європі чи в Америці, куди коли не приїдеш, усе залишається те саме. А Україна постійно змінюється. І таке враження, що кожного разу, коли ти її відвідуєш, ти попадаєш в нову країну. Це дуже круто. Такої країни в Європі нині не знайдеш. І я вірю, що це ще стимулюватиме людей повертатися знову до України, адже тут є можливості, яких немає в інших державах.
— Думаєш, повертатимуться?
— Повертатимуться. Уже повертаються. Я знаю кількох людей, які повернулися. Знаю, що є люди, які думають повертатися. І я також.
— Після стількох років життя в США, маючи там чоловіка, купу дітей, хату, курей, собак, ти збираєшся повернутися в Україну?
— Так. Я навіть сьогодні думаю, як це зробити. Є багато ідей, і власне ця поїздка надихнула ще більше. У мене нині син вступатиме в університет, і я мрію, щоб він вибрав щось ближче до України, якийсь європейський університет, а там уже перебереться сюди. Мій чоловік дуже любить Україну, він дуже проукраїнський, попри те що сам американець. Досить добре говорить українською мовою, і діти наші також вільно розмовляють. До ковіду й війни ми кожного року прилітали із сім’єю в Україну, навіть трьох із чотирьох дітей хрестили тут.
— Те, що нині сталося з Америкою, — це якесь тимчасове непорозуміння й країна невдовзі повернеться до себе чи це щось безповоротне. Яким ти це бачиш зсередини? Бо нам тут не дуже зрозуміло, що з вами відбувається.
— Нам також не зрозуміло, що з нами відбувається. Думаю, що в Росії давно був певний план, який вона дуже добре потроху втілювала. Зокрема, пропагуючи себе у світі. Коли Україна виборола незалежність, вона не працювала над налагодженням контактів, будуванням мостів. Ми більше були зациклені на собі. Натомість Росія розсилала своїх людей усюди. Проросійськи налаштована професура ще із часів Радянського Союзу сидить в американських університетах і транслює кремлівські наративи на американське суспільство. Американським професорам, які їздили в Москву, звісно, показували все найкраще з обмеженим доступом до реалій. Тому в них і є ця ілюзія й нерозуміння, що таке насправді Росія. А втім, вони впливові, у них науковий ступінь, репутація, і це працює. У такий спосіб впливають на політику й суспільну думку. Приклад цього нерозуміння — ситуація напередодні нападу Росії, коли в американській пресі скрізь говорили, що Україна протримається три дні, що не зможе вистояти. Відповідно, не треба їй давати зброї, бо це немає ніякого сенсу.
Росія дуже активно поширює фейки й ділить суспільство, знаходячи в ньому слабинки. Наприклад, багато негативного впливу спрямували на релігійні спільноти, яким транслювали думку, що Росія захищає сімейні й християнські цінності.
Як буде далі, ніхто не знає. Так хаотично все рухається. Це як картковий будиночок: коли ти просто виймаєш одну картку — і все сиплеться. Якщо основа міцна, то воно десь зупиниться. Якщо суспільство не дасть якогось спротиву, то може посипатися далі й до самого кінця.
— А як реагує суспільство? Інакше кажучи, що на кухнях говорять?
— Залежить від того, з ким розмовлятимеш. Є люди, які підтримують нинішню ситуацію в країні, а є ті, хто абсолютно проти.
— А як українцям діяти в цій ситуації?
— Українці мають насамперед зрозуміти власну цінність і свої можливості. Тому що Україна сама може й уміє дуже багато чого робити. І надіятися на когось — це інфантильний спосіб мислення. Ні Америка, ні Росія ніде не подінуться. Треба навчитися жити із цим і давати собі раду. Щоб вони тебе не поглинули, щоб зберегти свою ідентичність. Я думаю, це важливо.
Треба розвивати українську дипломатію, бо в нас її немає. Українці мають навчитися працювати з державами, а не з політичними партіями, щоб політика чи допомога Україні не змінювалася залежно від того, яка партія прийде до влади. Наприклад, як це робить Ізраїль. Треба вести адвокатську діяльність, пропагувати Україну в будь-який спосіб, на будь-який лад. Незалежно, чи це в культурі, чи в мистецтві, чи в спорті, чи в бізнесі. Тому що нам є дуже багато чого запропонувати й не треба відчувати себе меншовартісними.
Є те, що в Україні краще, зручніше, ніж в інших країнах світу. Скажімо, «Дія» дуже зручна, такого ніде немає. Це український винахід. Чи українські дрони, які дешеві у виробництві, але за можливостями й характеристиками перевершують дорогі західні. Також Super Humans не тільки робить протези для наших воїнів, а й адаптує їх до життя в суспільстві після травми. Цей комплексний підхід в наданні допомоги — унікальний. Він включає роботу з військовиками, їхніми родинами, адаптують їх до нових реалій життя. Такого немає в Америці. Там допомогу надають тільки ветеранам, не охоплюючи родини. Натомість українські волонтери вчать суспільство, як приймати ветеранів. Це чудовий досвід, яким варто поділитися зі світом.