У світі є принаймні три головні літературні нагороди, про які мріють усі письменники: Нобель, Букер і Пулітцер. А якщо вони кажуть, що не мріють, то просто їм не вірте, бо який же літератор не прагне стати лауреатом.
Звісно, це глобальні нагороди, які можуть дати за будь-який текст. Хоч останні дві премії вшановують лише англомовну літературу, але в нас не бракує і престижних тематичних премій. Наприклад, за дитячу літературу можна здобути премію імені Ганса Крістіана Андерсена або імені Астрід Ліндґрен; за фантастику — Г’юґо чи Неб’юлу тощо. У кожній країні є своя національна премія: Гонкурівська — у Франції, Ґете — у Німеччині, Сервантеса — в Іспанії, Шевченківська — у нас тощо.
У кожної премії є своя історія вручення, свої скандали, фаворити й смаки. Утім, найцікавіше — чи має конкретна нагорода певний формат чи навіть кон’юнктуру, відповідність яким може підвищити ваші шанси отримати омріяну медаль чи статуетку? Або, простіше кажучи, про що та як саме треба написати, щоб стати лауреатом однієї з трьох основних літературних премій? Спробуймо із цим розібратися без надмірних спекуляцій і готових рецептів, виходячи зі списків лауреатів останніх п’яти років (зірочкою * позначатиму авторів і/чи тексти, які є українською або озвучені серед запланованих).
Нобелівська премія з літератури
2019 — Петер Гандке*;
2020 — Луїза Ґлік*;
2021 — Абдулразак Гурна*;
2022 — Анні Ерно*;
2023 — Йон Фоссе*.
Про Нобеля в Україні знають і говорять найбільше, і Тиждень, зокрема, писав про переможців останніх років (Ґлік, Гурна, Ерно й Фоссе). Попри те що вже давно Нобелівському комітетові лунають закиди в необ’єктивності, заангажованості й інших гріхах, ця премія досі лишається найвідомішою. І перемога в ній, крім найбільшої серед інших нагород грошової суми, дійсно вважається синонімом успіху. Хай там як, але вивести загальні тренди Нобеля дещо важче, бо все ж медаль із профілем винахідника динаміту дають не за певний твір, а за всю творчість. І тому митці можуть працювати в багатьох жанрах (як Гандке й Фоссе, які, утім, відомі переважно за драматичні твори), або ж лише писати верлібри (Ґлік) чи романи (Гурна й Ерно). Політична позиція автора (як у Гандке з його підтримкою Мілошевича та запереченням Сребрениці) Нобелівському комітетові теж не така суттєва. Інколи важить те, як автори втілюють національний дух, бо Нобель полюбляє відкривати нові літературні території, або те, як за письменниками утверджується статус родоначальника чи популяризатора певного жанру (як автофікшну в Анні Ерно чи авторської пісні в Боба Ділана). Крім цього, премії також властиве чергування помірно й неоднозначно консервативних авторів, хоча це нівелюються тим, що медаль дають авторам за 60, які вже встигли кількаразово змінити свої ідеологічні вподобання. А «мовна винахідливість», згадана в поясненні вручення Гандке, компонент бажаний, але не обов’язковий.
Букерівська премія
2019 — Марґарет Етвуд «Заповіти»* та Бернардін Еварісто «Дівчина, жінка, інакша»*;
2020 — Дуґлас Стюарт «Шаґґі Бейн»*;
2021 — Деймон Галгут «Обіцянка»;
2022 — Шехан Карунатілака «Сім місяців Маалі Алмейди»;
2023 — Пол Лінч, роман «Пісня пророка».
Міжнародна Букерівська премія
2019 — Джоха Альхартхі «Небесні тіла»;
2020 — Маріке Лукас Ріневелд «Дискомфорт вечора»;
2021 — Давід Діоп «Вночі вся кров — чорна»;
2022 — Гітанджалі Шрі «Піщана гробниця»;
2023 — Георгі Господинов «Прихисток часу»*
Букерівських лауреатів в Україні відносно непогано знають і видають, хоча переможцям Міжнародної Букерівської премії пощастило менше. Також їх принагідно обговорюють, і, наприклад, у Тижні були матеріали про романи Етвуд і Стюарта. Що ж до естетичних критеріїв премії, то можна спробувати виокремити певні тенденції. Скажімо, за 2019–2023 роки двічі нагороду давали антиутопіям (Етвуд і Лінч), і це саме той жанр, який невипадково стає актуальним саме в непрості часи. Якщо ж казати ширше, то журі Букера віддає перевагу творам реалістичного або помірковано модерністського стилю, утім, певні експерименти з наративом, як в Еварісто, не стануть на заваді премії. У випадку Стюарта, Галгута та Карунатілаки це ще й дуже національні історії, закорінені, відповідно, у культуру й побут Шотландії, ПАР і Шрі-Ланки, а Галгут ще й вибрав напозір несучасний жанр сімейної саги. Що ж до Міжнародної Букерівської премії, то це й також нагорода для перекладачів, які зробили англійську версію іноземної книжки, і за цим теж варто стежити, бо здебільшого в номінанти потрапляють знакові тексти.
Пулітцерівська премія за художню книгу
2019 — Річард Паверс «Верхній ярус»;
2020 — Колсон Вайтґед «Нікелеві хлопці»*;
2021 — Луїз Ердріч «Нічний сторож»;
2022 — Джошуа Коен «Нетаньягу»*;
2023 — Ернан Діас «Довіра» та Барбара Кінґсолвер «Демон Коперґед».
Про Пулітцера в Україні пишуть нечасто, бо й досі багато хто вважає цю премію переважно журналістською нагородою, однак список її літературних переможців з 1918 року вже назбирався досить солідний. Утім, публіцистична спрямованість Пулітцера все ж, певно, дається взнаки під час вибору лауреатів, бо в більшості нагороджених текстів дійсно домінує актуальна соціально-національна тематика: екологічна (Паверс), афроамериканська (Вайтґед), індіанська (Ердріч), єврейська (Коен), капіталістична (Діас) чи антикапіталістична (Кінґсолвер). Крім злободенності, ця премія ще й підкреслено американська. Отримати її нині можуть тільки громадяни США, хоча, як подейкують, найближчим часом останній пункт планують переглянути. Пулітцер як початково університетська нагорода застережливо ставиться до експериментів із формою. Тому, наприклад, Джошуа Коен, який до 2021-го написав кілька новаторських постмодерністських романів, Пулітцера все ж здобув за свій доволі стандартно зроблений текст. Тож традиційна оповідь на гостросучасну проблематику, оздоблена не надто карколомними мовними новаціями, — це саме те, що потрібно.
Отже, якщо ви плануєте колись стати лауреатом чи лауреаткою однієї із зазначених премій, то можна, підбивши підсумки зазначеного, дещо порадити. По-перше, бажано, щоб текст був написаний англійською. По-друге, якщо обмірковуєте, у якому жанрі творити, то ви вже марно гаєте час: треба писати роман орієнтовно на 300–400 сторінок. Не варто захоплюватися якимись авангардними прийомами й «епатувати буржуа» (за Бодлером), бо міцно написаний реалістичний середнячок для комітетів премій цінніший за будь-які формальні й стилістичні вибрики. Звісно, чудово, якщо ви запатентуєте свій жанр чи бодай канонізуєте той літературний вид, який до вас був не надто сформований, але й це не гарантує перемоги. Та навіть врахуючи це все, можна сильно схибити, якщо писати свій твір спеціально, щоб отримати певну премію, хай якою шанованою вона є. Адже нагорода — це завжди лотерея, і намагатися вкластися в усі її часто примарні вимоги — майже нереальне завдання, силкуючись виконати яке, можна втратити найголовніше — гарно написаний талановитий текст. Популярність у читачів і/або критиків уже б мали бути достатніми митцеві, але часом саме премії роблять видимими письменників для ширшої аудиторії, а тому привертають увагу до ідей, закладених у художні тексти. Тому немає нічого поганого в тому, щоб мріяти про Пулітцера чи Букера, адже автор без марнославства — це як Нобель без динаміту. І важливіше насправді — з якою метою той «динаміт» використовувати: на користь людству чи супроти нього.