Попри створення офіційних органів для пошуку та повернення полонених українців, багато що залежить і від громадянських ініціатив. Тиждень поспілкувався з засновницею ГО «Жінки зі сталі» Наталією Зарицькою про роль сарафанного радіо в пошуку рідних, проблеми реабілітації звільнених військових та співпрацю з владою й міжнародними організаціями.
– Розкажіть історію полону ваших рідних та чому вирішили створити громадську організацію?
– Мій чоловік є старшим солдатом, бійцем полку «Азов». На момент повномасштабного вторгнення він був у Маріуполі – виконував бойові завдання разом зі своїм підрозділом і потрапив у повне оточення. Разом з побратимами захищав Азовсталь. Вони виконували команду на бій до останньої краплі крові, а потім виконали наказ головнокомандувача і склали зброю.
17 травня стало відомо, що він виходить із заводу «Азовсталь» і відбудеться так звана евакуація через полон. Він утримувався спочатку в таборі в Оленівці, потім в ізоляторі тимчасового утримання в Донецьку і донецькому СІЗО. Новина про його евакуацію з «Азовсталі» застала мене в Туреччині. На той час ми уже почали об’єднуватися. Нас було чотири жінки: дружина прикордонника, дружина морпіха, мама азовця і я, теж дружина азовця. Ми полетіли до найближчого оточення президента Ердогана просити сприяння екстракції (передача полонених третій стороні – Ред.) воїнів з «Азовсталі». І власне, після потужного великого брифінгу, де ми на весь світ заявили, що там уже не війна, а бійня, нас почули й життя хлопців вдалося врятувати. На жаль, досі величезна частка азовстальців перебуває в лапах ворога.
– Як ви організувалися з іншими учасницями «Жінок зі сталі»?
– Особисто мене надихнули промови командування полку «Азов», особливо Святослава Паламаря, який казав, що Маріуполь знищують і треба виходити на площі міст, говорити про Маріуполь і робити все, що в наших силах.
Читайте також: Андрій Кривцов: «Було кілька випадків, коли людину вважали загиблою, але вона повернулася з полону»
Запустили таку собі кампанію в соцмережах, жінки почали відгукуватися. Так почалося знайомство. 5 травня ми вийшли під турецьке посольство в Києві невеличкою групою. Це навіть акцією не можна було назвати, бо такі події були заборонені. Потім ми вийшли на Майдан, щоб поспілкуватися з журналістами, кричати про це на весь світ. Ось, власне, відтоді почалася боротьба.
До поїздки в Туреччину ще вдалося провести два брифінги в Укрінформі. Нас підтримала Національна гвардія України, тож дуже вдячна Руслану Музичуку (речнику НГУ – Ред.). Почали підключатися й інші державні органи, зокрема МВС, спілкувалися з представниками ГУР. Ми почали напрацьовувати спільний алгоритм дій, тому що нас життя не готувало до такого випробування.
Але треба було не впадати в істерику, об’єднуватися й діяти. Добре, що запрацювали гарячі лінії, стали відомі алгоритми, що робити, коли рідний зник безвісти, захоплений в полон чи загинув на війні. Ми на своєму прикладі обкатували всі ці механізми й далі ділилися з сім’ями, які переживають таке ж горе. Так спільнота переросла за 10 місяців (1 червня ми зареєстрували Раду дружин та матерів захисників України «Жінки зі сталі») з чотирьох жінок до 4000 учасниць ГО.
– А як відбувалося спілкування з держструктурами? Хто був ініціатором допомоги?
– Це була двостороння співпраця, але я думаю, що ми були ініціаторами. Наші заклики на брифінгах знайшли відгук. Відверто поділюся: я сиділа і думала, що напевно можу з попередньої роботи знайти контакти. Я зателефонувала Сергію Боднару з Укрінформу (завідувач пресцентру – Ред.). Він сказав, що для брифінгу треба погодження Міністерства оборони. Я вийшла на них. Мені кажуть: «Ну, якщо ваш чоловік військовослужбовець полку “Азов”, то це Нацгвардія». Попросила контакти Нацгвардії. Тоді вже звернулися до Руслана Музичка, і він не відмовив. Де я стукала – мені скрізь відкривали.
Читайте також: Ціна окупації
Також знайшовся ініціативний батько азовця Євгеній Сухарніков. Ми разом зробили брифінг, на який прийшли інші родини. Так ми знайомилися та об’єднуватися і з прикордонниками, і з морпіхами. Пам’ятаю, на дописи у Facebook дуже реагували жінки, тож створили ще групу «Маріуполь». Там ми одна одну знаходили. До мене з Білої Церкви приїхала мама азовстальця, і ми разом з нашого погребу на Великдень давали інтерв’ю CNN. Далі почали інші підключатися журналісти. Воно так працює: даєш одне інтерв’ю – інші журналісти теж починають цікавитися. З Коліном Фріменом (міжнародний кореспондент з Британії – Ред.) ми спілкувалися, із The Independent, The Daily Telegraph. Вдалося підняти потужну хвилю і все – тоді тобою цікавляться, а органи влади вже самі виходять на комунікацію.
– Крім власне повернення з полону військовослужбовців, чи супроводжує ГО їх далі? У сенсі допомоги з реабілітацією.
– Так, працюємо в цьому напрямку. Відбувається обмін і ми зустрічаємо наших оборонців, коли їх привозять. Далі є певні проблеми, адже лікарні переповнені. Нам би хотілося, щоби був окремий протокол медичного обстеження та лікування звільнених з полону, бо під час перших обмінів ми не знали, як діяти.
Для звільнених з полону харчування було таке, як для всіх хворих. Але після того, як людина місяцями голодувала, не можна одразу споживати різнопланову їжу. Також хлопці піддавалися тортурам, а отже, треба краще їх обстежувати. Скажімо, необхідна розширена вірусна панель для аналізів.
Зараз ми напрацьовуємо такий протокол, спілкуємося з різними фахівцями, лікарями та експертами в галузі, збираємо їхні думки. Ось трапився трагічний випадок: у 36 років пішов з життя звільнений з полону Олег Мудрак – один з командирів полку, де служив мій чоловік. Не хочеться, щоб такі випадки були, тому потрібна належна ревізія. Плюс, виявляється проблема, що хлопцям необхідна психосоціальна реабілітація, реадаптація. Процес відновлення має тривати від трьох місяців, а може й від пів року. Не можна назвати повноцінною реабілітацією перебування у шпиталі, де ти лежиш у палаті з іншими хворими. Це просто процес лікування, але не реабілітації.
– Крім онлайн-спільноти, у яких ще форматах ви працюєте?
– У нас є офіс в Києві на Антоновича, 39. Є також громадська приймальня, відкрита з понеділка по п’ятницю. Ба більше, у нас є юридична консультація з 12 до 15 години – членам нашої спільноти надається безоплатна фахова юридична підтримка. Її забезпечує провідний адвокат-криміналіст Таміла Алексик. Фіксується звернення, збирається пул проблем, і якщо ми бачимо, що проблема системна – пишемо своєрідну довідку, окреслюємо кейси та йдемо з ними до органів влади. ГО виступає таким собі комунікатором. Тобто ми не просто актуалізуємо, а щось вирішуємо. Це стосується всіх військовополонених, не лише азовстальців. Всі наші оборонці стали на наш захист, тож ми маємо тепер за них боротися так само відчайдушно та віддано, як вони боронили нас.
– Чи є приклад, коли ви фіксували таку системну проблему і вирішували її?
– Наприклад, були проблеми з виплатами або з отриманням актів Н1Н5 – це службові розслідування по травмах. Зараз є проблема з реабілітацією, з тим, що бійців після двох тижнів у шпиталях виписують на військові частини й багато хто не має де жити. Ми ініціювали зустріч на базі Координаційного штабу (з питань поводження з військовополоненими – Ред.). Вони зібрали і міністра охорони здоров’я, і заступників міністра внутрішніх справ та міністра оборони, керівників медичних служб, військових підрозділів. Ми озвучили, що потрібно більше часу, окремий протокол, що не можна за місяць розв’язувати проблеми хлопців, у яких неправильно в полоні зрослися кінцівки після отриманих ран в зоні бойових дій.
Також ми створили в спільноті брошуру для звільнених з полону. Хлопці повертаються і кажуть: «Нам казали, що України немає, що Київ не вистояв. Ми не знаємо, що відбувалося, поки ви на нас чекали». Ми так і назвали цю брошуру – «Що відбувалося, поки ми на тебе чекали». Хлопців насправді цікавлять три питання в перші години, коли вони повертаються: чи вистояв Київ, чи існує Україна і по чому долар.
Було ще таке, коли ми звернулися до Національного інформаційного бюро з тим, що хлопці повертаються взагалі в плачевному стані, тому їм треба вітаміни. Я була приємно здивована, коли від звільнених з полону почала чути: «Нам передзвонили, запитали відділення Нової пошти, куди вислати вітаміни». Навіть позаминулого тижня мій чоловік їх отримав.
– Організація допомагає з пошуком полонених військових? Тобто у бюрократичних процесах, у спілкуванні з владою, пошуку доказів онлайн, підтвердженням особи тощо?
– Ми не можемо взяти собак, сісти в бронемашину і проїхати на окуповану територію шукати наших. Але ми робимо такий експрес-пошук. Наші рідні є носіями інформації про інших полонених, з якими вони разом утримувалися. Дуже часто буває так що їх по камерах тримали, залежно від колонії, по три-чотири людини. А є камери, де тримали по 25-27 осіб. Також є бараки в Оленівці. Їх утримували разом і хлопці починають пригадувати. Поки вони надають свідчення уповноваженим органам, СБУ, поліції – це час. Як дружина, я спілкуюся зі своїм чоловіком, і він може вночі пригадати десь 20 позивних: кого він бачив чи чув. А я вже знаю родичів тих бійців і напряму до них звертаюся. Наприклад, чоловік згадав позивний і я пишу в закритий чат. Кажу родині того військового «відгукніться, для вас є звістка». Це відбувається дуже оперативно.
Читайте також: Олександра Матвійчук: «Усі полонені, на жаль, були впевнені в безкарності тих, хто вчиняв над ними тортури»
Також ми перебували у шпиталях поряд з нашими чоловіками, в автобусах з ними переїжджали під час обміну. Телефонує мені мама одного з полонених, питає, що ми чули про її Діму? Я на весь автобус кажу позивний. Хлопець підіймає руку на задніх сидіннях. Каже, що сидів з ним в одній камері. Тоді я передаю слухавку.
Ми зацікавлені в тому, щоб сприяти налагодженню комунікації звільнених з полону та їхніх родин з органами влади. Наприклад, хлопці не завжди розкриваються і не завжди одразу дають свідчення. Потім проходить час, і вони вирішують детальніше розказати, що з ними там відбувалося. Я звертаюся до штабу, до представника уповноваженого органу відповідно до окресленої проблеми й усе – йде комунікація. Це швидше, ніж будь-яка гугл-форма.
– Чи спілкувалися з вами за час перебування вашого чоловіка у полоні міжнародні організації чи спостерігачі?
– Коли чоловік вийшов з «Азовсталі», мені на четверту добу передзвонили з Міжнародного комітету Червоного Хреста. Сказали, що його вихід з «Азовсталі» зафіксовано. Куди він далі пішов чи який у нього стан здоров’я, організація повідомити не змогла. Але впродовж всього часу ми були ініціаторами зустрічей родин, зокрема, з МКЧХ.
Наразі я перебуваю з робочим візитом в Гаазі (розмова відбулася 4 квітня – Ред.). Це відбулося за запрошенням Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти. Вони також бажають долучатися до розшуку наших військових.
– Чи контактували з ГО спостерігачі ООН з приводу нещодавно опублікованих звітів (про поводження з полоненими з обох сторін та загальний стан прав людини в Україні)? Яке ваше ставлення до їхніх результатів?
Попри те, що це росіяни прийшли до нас з війною і є окупантами, за Женевською конвенцією вони мають право на дзвінок. Їхні рідні мають право знати, де вони утримуються, і у росіян така можливість є. Ми наполягали, щоб вона була і в наших родичів, але її немає. Тож як місія ООН може знати повну картину і виводити якісь цифри не маючи доступу до наших полонених взагалі? Для мене шоком було дивитися на цифри по стратах полонених. А де російський теракт в Оленівці, під час якого загинуло понад 60 осіб? Хоча достеменно цифри досі ніхто не знає.
Росіяни продовжують викладати відео. Буквально вчора азовець з позивним «Доцент» виклав у telegram-канал фотографію з нашими хлопцями. Мій чоловік знав їх і сказав, що якби не знав позивний, то не впізнав би – один з хлопців замордований, наче от-от помре. І росіяни безсовісно виклали це. Якщо ми говоримо про права людини і їхнє дотримання в контексті міжнародного гуманітарного права, то треба брати до уваги все й особливо зважати на репрезентативність вибірки.
– На обмінах взагалі бувають ці ж міжнародні спостерігачі?
– Точно є представники омбудсмена, представники Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу та громадських організацій. Вже коли обмін трапився, потім приїжджають представники МКЧХ і ООН і розмовляють з хлопцями.
Утім, коли запитуєш перші тижні чи місяці у звільнених з полону, як вони почуваються, у них велика ейфорія. Вони кажуть, що класно почуваються – для них після пережитого пекла й оцет солодкий. Мій чоловік каже, що перші пів року був просто не в собі. Сказав, що єдине почуття, яке у нього не відбили росіяни – це почуття голоду. Коли він яблуко побачив у ніч звільнення, то десь хвилини дві нюхав його, гладив, а потім з’їв з качаном. Коли йому в Нових Санжарах вдалося помитися, він годину сидів під душем і плакав. Казав, що гаряча вода – це найбільше благо цивілізації.
Читайте також: Дзвінки без відповіді. Як Анастасія пережила окупацію в Ізюмі, а тепер шукає свого хлопця – полоненого «азовця»
Тому людина не може повноцінно розповісти про все, вже потім приходить усвідомлення. Чоловік розповідав жахливі речі, що йому відбивали м’язи, від чого тіло було чорне. Він втрати 43 кілограми. На початку їм зовсім не до того, щоб показати органам повну картину катувань. Не можу за всіх сказати, але були такі дні, коли в мене чоловік за день три слова сказав, а потім вночі може розказувати багато.
Це треба досліджувати системно. Він багато дав свідчень адвокату-міжнароднику для формування заяви до міжнародних інституцій. Ми з ним працювали десь три тижні над тим, щоб заповнити анкету – вийшло 50 сторінок А4. Він пригадує, а я набираю текст: які були умови отримання, що з ними робили. Не можна за пів години спілкування повністю окреслити те, що відбувалося.
– Ви часто їздите за кордон спілкуватися з міжнародними партнерами України. Які настрої зараз у світі щодо військовополонених? Чи йдеться про якісь конкретні дії?
– Настрої позитивні, зокрема, в Гаазі від Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти. Найбільшу підтримку відчуваю від Польщі – від волонтерів і простих людей. Я вдячна турецькому народу, який відгукнувся у кризовий момент, коли командирів екстрадували в Туреччину. Це, звісно, не той масштаб екстракції, якого нам би хотілося.
Іноді є відчуття, що повний масштаб твого болю не розуміють. Мені видається, що чиновники з Міністерства закордонних справ роблять роботу на своєму дипломатичному рівні, але дієвішою є така собі родинна дипломатія, коли ти напряму можеш достукатися, розказати історію. Сьогодні я показала Комісії червону футболку, в якій мій чоловік був на «Азовсталі», у полоні в Оленівці та в Донецькому СІЗО, а потім обміняний в ній наприкінці вересня. Також показала шматок пластику, який слугував йому за ложку. Інші учасниці теж поділилися своїми історіями. І це справляє враження, знаходить відгук і нам готові допомагати.
Жінки з нашої спільноти також їздили до Женеви, до Страсбурга, Парижу. Знаю, що представники інших організацій їздили у США та Ізраїль. Ці країни допомагають в питаннях реабілітації. Можна й іншими шляхами актуалізувати проблему військовополонених, говорячи про те, в якому стані повертає Росія наших оборонців. І це теж сприяє тому, що міжнародна спільнота чинить тиск на Росію.