Кілька місяців тому я наважився запропонувати, здається, непоганий, а, головне, простий, як дві копійки, сценарій для Офісу президента й самого президента – сценарій примирення влади й суспільства в країні, що воює. Він, сценарій, отримав певне схвалення серед тих, хто з ним ознайомився, принаймні в приватному спілкуванні несподівано для мене це висловили чимало знайомих і незнайомих українців. Гіпотеза була проста: владна команда припиняє найочевидніші й найганебніші неподобства, вживає нарешті заходів щодо найнагальніших загроз, а ми, в свою чергу, забезпечуємо їм свою повну лояльність та підтримку й відкладаємо всі претензії до кращих часів. Моя пропозиція не була помічена нагорі, воно й не дивно: де я й де президент, либонь не 2000 рік, коли все було трохи інакше!
Дикі навіть не з фахової точки зору, а елементарного здорового глузду призначення або непризначення чергового функціонера з метою зміцнення офісної «вертикалі», проблеми з верховенством права, гальмування реформ, тиск на бізнес, вибіркове правосуддя, боротьба з опозицією, потурання корупції, толерування коштовних проєктів, ніяк не пов’язаних з обороною, фантастично нездарний провал мобілізації й решта проявів, що аж ніяк не зміцнюють країну в стані війни, — усе ці демонстративні дії що далі, то більше занурюють нас у болото зневіри, це не метафора, а констатація. Бадьорі результати соцопитувань нехай не збивають з пантелику: покірний одобрямс — теж ознака апатії.
Навіщо саме зараз починати обурюватися? Дуже суб’єктивно, є відчуття, що відбувається критичне накопичення ознак кризи, донедавна було паскудно, але, враховуючи складний момент, гаразд, ок. Вчора було ок, а сьогодні вже не ок. Ані стійкість фронту, ані успіхи в зовнішній політиці ніяк цього факту не змінюють. Шанси на те, що влада в особі всіх її гілок (що є, до слова, ілюзією, бо гілка в нас давно одна, й кожен знає, з якого саме кабінету ця гілка росте) якось зміниться, врахує попередні помилки й почне діяти адекватно викликам, мі-ні-маль-ні. Ясно, що ніяких виборів упродовж невизначеного терміну не буде, змінити дійових осіб і виконавців, які нині керують Україною, в осяжній перспективі технічно неможливо, треба доношувати цих. Розраховувати на зовнішній тиск, так званий умовний «Вашинґтонський обком», який довгий час вимагав реформ і дотримання рамок пристойності, тепер не випадає: Вашинґтону як такому пофіг, а решта партнерів дбає лише про наші успіхи на лінії зіткнення. Ясно також, що будь-яких масових заходів протесту на кшталт чергового майдану не станеться й статися не може, бо не час. Але ж критика в повний голос можлива? Отож я й питаю: чи припустимо в даний конкретний історичний момент послабляти владу, розгойдувати човен, сіяти в суспільстві розгубленість і в такий спосіб зменшувати ймовірність того, що ми не те, що переможемо, а хоча б встоїмо?
Сумніви щодо доцільності публічного протесту були би логічною й навіть єдиною правильною позицією, якби політика влади не завдавала країні більше шкоди, ніж заперечення її, влади, святості або, як мінімум, недоторканості.
Понад те, ми неодноразово за ці роки спостерігали, коли якісь недолугі кроки «вертикалі» зустрічали в активної частини людності бурхливий спротив, «вертикаль» швиденько відступала й робила вигляд, що вони це пропонували жартома, так, погратися. Наша вертикаль безумовно поважає силу, це її іманентна властивість. В одній-єдиній, проте визначальній ситуації очільники держави не розгубилися перед монструозною силою агресора, й за це їм велика подяка. Але в менш епохальних випадках вони поважають спротив, точніше, з ним рахуються.
Звісно, було б незле, якби альтернативна сила десь структурувалася, щоби в неї були обличчя, бренд і суб’єктність. На жаль, не з нашим щастям. За всієї моєї поваги до чинної опозиції, чимало громадян ставляться до неї упереджено не через ворожу й, ніде правди діти, вітчизняну пропаганду, а й через її, опозиції, минулі гріхи, коли вона була ще владою. Я ще тоді про це багато писав і не змінюю своєї думки: компромісність, опортунізм і часто-густо дії в логіці бізнесу (поряд із бездоганними стратегічними гаслами) відштовхнули від тих політиків значну частину потенційних союзників. Так, усе пізнається в порівнянні, проте переламати інерцію скепсису й упередженості найближчим часом навряд чи вдасться, тож, хай як сумно, опозиція на точку кристалізації не годиться.
Громадянське суспільство? Облиште! Громадянське суспільство, як ми його донедавна бачили, тобто сукупність NGO на ґрантах USAID — наше минуле. На певному етапі їхній внесок неоціненний, бо ці об’єднання стали для когось надзвичайно корисною школою взаємодії, спільних зусиль, підпорядкування шляхетній меті, розповсюдження прогресивних ідей, але порівняно із сьогоднішніми викликами це, за рідкісними винятками, трохи… скажімо так, не відповідає масштабу загрози. Можливо, я не враховую чогось важливого, проте не це може стати точкою збирання для мобілізації зусиль українців з метою виховання можновладців. Ні, я не сподіваюся на диво, людей неможливо виховати, змінити їхні пріоритети та їхню картину світу, можна лишень окреслити деякі межі, в яких вони реалізуватимуть свої інстинкти. Хай реалізують, так би сказати, в мирних цілях.
Я бачу лише одну категорію українців, яка наразі, здається, не до кінця усвідомлює себе як суспільно значущу спільноту. Це люди, дотичні до війни. Від 2014 року я чую мантру: «Хлопці прийдуть — порядок наведуть». Тоді йшлося про вояків, значною мірою добровольців, які від самого початку чинили опір агресору на «неповномасштабній» війні, й щойно війна (ми в це вірили) закінчиться, вони повернуться й встановлять лад. У цьому дещо інфантильному гаслі (мовляв, ми що? ми нічого! от хай справжні чоловіки щось змінюють!) водночас був безпрецедентний для нашої країни кредит довіри, хоча загалом довіра — це те, чим ми в останню чергу можемо похвалитися. Станом на зараз ветерани російсько-української війни не виглядають впливовою силою. Травмовані фізично й психологічно, вони в кращому разі намагаються здобути права, які їм належать за законом. Добре пам’ятаю черговий День незалежності якогось, здається, 2019 року: бульваром Шевченка йде «самодіяльна» колона учасників війни, а обабіч на тротуарі люди кричать «Дя-ку-є-мо!». Тоді здавалося, що інакше бути не може, що ВЛК не вимагатиме в інваліда хабар за те, щоби визнати його інвалідом, а клерк у відповідному офісі не казатиме «я вас туди не посилав». Авжеж, є приклади зовсім протилежного ставлення, є взірці шани й підтримки, але нема відчуття, що фронтовики для всіх без винятку громадян нашої держави — не якийсь там клопіт, геть усі каліки, та ще й із ПТРС, а, навпаки, неоціненний ресурс завтрашньої України. Це люди, яких важко нагнути, яких важко надурити, якими важко маніпулювати. У них розвинені горизонтальні зв’язки, тобто це готова мережа умовних однодумців. Крім того є волонтерська спільнота, теж неоднорідна, але досить потужна, з величезним досвідом долання перешкод, переконування байдужих, мобілізації своїх і теж із відпрацьованими горизонтальними зв’язками. Додамо сюди тих, чиї близькі зараз на фронті й тих, хто втратив рідних. Ясно, що військові, що перебувають на дійсній службі, обмежені в своїх проявах, а частково їм, м’яко кажучи, не до того, але на їхнє співчуття можна розраховувати. Ну й найголовніше: якщо є в Україні хтось, хто має моральне право висувати до чинної влади якісь претензії, то це саме вони, відмахнутися від них не вийде.
З «людьми війни» ніхто не працює. Самі вони виснажені, й на їхній суспільний темперамент годі розраховувати. Так, у нас є кількадесят ветеранських об’єднань як колишніх, ще радянських військових, так і зовсім «свіжих», у нас є ціле Мінветеранів, тобто сказати, що вчорашні вояки ніяк не структуровані, було би перебільшенням, однак припустити, що оце прямо зараз їх упритул зацікавить колізія з головою БЕБ або саботаж ВРП, — щось із серії казочок, вони, як і більшість посполитих, ці абревіатури взагалі не впізнають. Політики їх як свій резерв не розглядають, бо завоювати їхню довіру — забагато роботи, й невідомо, чи воно себе виправдає. Тим не менше я вірю, що саме вони, хто, здавалося б, уже зробили все від них залежне для батьківщини, — це те ядро, на яке можна спертися в процесі повернення країни до демократії. Навіть тепер, навіть під час ворожого наступу, навіть під обстрілами.