Совєтські комуністи вбивали людей у різні способи: когось розстрілювали, когось морили голодом, когось закатовували в концтаборах, когось змушували гинути у війнах, розв’язаних заради збереження або розширення імперії, а когось робили жертвами власних дурнуватих технічних проектів, що знову-таки мали слугувати величі імперії. Той вибух забрав багато життів і забирає аж дотепер. Ми навіть не можемо гідно вшанувати всіх жертв, адже нам навряд чи вдасться полічити всіх тих, хто помер від хвороб, спричинених радіаційним викидом. Ми майже забули про той жах. Забуття — це спосіб вижити й водночас небезпечна пастка. Забуваючи злочини минулого, ми ризикуємо наразитися на них у нашому сьогоденні й упослідити наше майбуття. Я майже забув про той жах. Мені нагадав про нього не історик і не політик, а митець Олександр Дяченко. У його студії я побачив скульптури з проекту «Сон у квітневу ніч».
Ці скульптури зображають хлопчиків, заснулих на сюрреалістичних хрестах, що нагадують цитати з картини Сальвадора Далі «Ядерний хрест». У такий поетичний спосіб скульптор спробував передати власне переживання тієї трагедії.
Стоячи біля цієї скульптури, ми пригадували ті жахливі дні в Києві, й Олександр подарував мені ще один яскравий образ. «Пам’ятаєш, — сказав він, — тоді весь час було сонячно, ніякого дощу, але, попри це, на небі вигравали фантастичні веселки». Жах має різні обличчя. Інколи він постає перед нами в яскравих абсурдних образах, як-от веселки, яких не могло бути. Смерть, яка прийшла тоді в наші оселі, була непомітна: ані отруйного запаху, ані загрозливого затемнення. Але через ті прозорість і невловимість загроза була ще небезпечнішою. Багато з нас навіть не могли збагнути, що це може вбивати. Непомітний вбивця прийшов до нас і пішов геть, залишивши по собі смерть і страждання. Та чи насправді пішов?
Читайте також: Постсоветський палімпсест
І тут мені йдеться про радіацію іншого штибу. Про, так би мовити, історичну радіацію. Минуле може вбивати й далі, якщо ми залишимо в ньому білі плями неспокутуваних злочинів, що вбивчо випромінюють у наше сьогодення.
Читайте також: Свято альтернативної пам’яті
Можна наважитися на твердження, що нова Німеччина після Другої світової війни почалася, зокрема, з того, що канцлер Віллі Брандт, який не був причетним до злочинів нацизму, а сам зазнав переслідувань з боку цього жахливого режиму, став на коліна перед пам’ятником загиблим під час повстання проти німецьких нацистів у єврейському гетто у Варшаві. У Росії ніколи не було та, мабуть, ніколи й не з’явиться лідерів, здатних так шляхетно спокутувати провину власного народу перед жертвами російської імперії. Але заради того, щоб Україна відбулася як вільна та незалежна держава, колишні українські комуністичні ватажки, їхні посіпаки та прихильники мали б просто стати на коліна й покаятися в злочинах комунізму. Не перед нами, живими, а перед тими хлопчиками та дівчатками, чоловіками та жінками, які навіки заснули на незбагнених для нас сюрреалістичних хрестах під жахливими веселками без дощу.