Коли заходиш у заквітчаний чорнобривцями й іншими невибагливими квітами двір до Лідії Андріївни, першим гостей зустрічає не пес чи кіт, а чорний приймач, який стоїть на підвіконні. Він гучно транслює пісню, зі змісту якої чогось одразу розумієш, що цей сигнал із території за лінією фронту. Власниця виходить із будинку, побачивши гостей, вимикає звук. І майже цієї самої миті десь на околицях гучно гепає.
«То ще з вечора почалося. О сьомій світло зникло, мабуть, через обстріли. І годину тому, як я вугілля розвантажувала, дуже потужно вибухнуло. Певно, поруч. У нас ще не так, а в Жованці горить майже щотижня… А я радіо вмикаю, тоді не чутно», — майже виправдовується літня жінка.
По околицях гатять безперервно. Це не дуже традиційно, бо зазвичай обстрілюють усе-таки ближче до вечора. Андріївна хвалиться: цього року змогла замовити вугілля в Торецьку з доставкою до дому. Бо раніше через «дорогу смерті» підприємці не їхали. А благодійники хоч і привозили, та якість того палива була дуже низькою: багато породи. Неподалік знову гепає так, що закладає вуха.
Читайте також: Поранена цегла Курдюмівки
На мить кудись зникають голоси птахів і навіть пориви степового вітру. Потім щось начебто «видихає». Це, здається, називається вибуховою хвилею. Добре, що досить далеко. Але пенсіонерка цього ніби не помічає, розповідає далі: «Тепер вистачить — мені ж тут зимувати. Ось тільки б світло знову не вимкнули назавжди, ми ж рік були без електрики. А в нас магазину немає, то я приловчилася вже хліб випікати в духовці. Цьогоріч і води тут ми майже не мали, врожай посох. Зараз воду полагодили, а поливати вже нема що. Хоча виноград ось, морква ще нічого, вдалася. Нещодавно, наприклад, для інтернату передавала: кажуть, дітям там не вистачає їжі! А в мене й помідори є — мені такий гарний рецепт порадили, з холодною водою та аспірином!
Я не розумію, чому в інтернаті в мирному місті дітям аж так не вистачає харчів, що старенька Андріївна передає їх із самого фронту. Але далі веду про інше, бо не хочу псувати її відверту гордість від акту благодійності. «А не страшно залишатися? Скільки вас тут зараз живе?» — питаю, бо чомусь уявляється дуже сумна картина самотніх стареньких, що в забутому Богом місці їдять ті помідори з аспірином.
«Та аж 39, ми часто ходимо один до одного в гості, у мене тут сестра є! Дітей уже шестеро: школярі та навіть немовлята! Один нещодавно народився — 4200! Вона поїхала народжувати в «ДНР», бо в неї там мама. Потім приїде сюди. Хоча до лікарів досить далеко. Кесарів розтин робили, бо ж величенька дитина. Хоча я ось маленька, а всіх трьох синів понароджувала вагою приблизно по чотири кілограми», — перемикається на спогади жінка, якій цього року виповнюється 82 роки. Відчувається, що поговорити про своє життя найстарішій мешканці Пісок видається нечасто: з чужих людей тут хіба що військові та працівники гуманітарних організацій. Поруч із домом розташований імпровізований штаб гуманітарної допомоги, тому ці гості інколи заходять до Лідії Андріївни. На початку війни там стояли й військові, з якими в місцевих відбувався «натуральний обмін»: тушковане м’ясо на овочі та зелень з городу. Несподівано бабуся починає плакати, коли розповідає про те, що вже поховала не тільки чоловіка та двох синів, а навіть онука, який загинув у ДТП у Бєлгороді. Згадує, що скоро її день народження, запрошує в гості, але потім мовить: напевно, поїду до сина. Бо з початком війни він сюди не приїздить: не має закордонного паспорту. Жаліється на черги на кордоні, детально описуючи свій маршрут. Несподівано чітко чуються постріли зі стрілецької зброї, але Лідія Андріївна впевнено крокує до хвіртки, щоб супроводити гостей селом.
Читайте також: Інша Донеччина: як бути патріотом в Слов’янську
«Ось тут, — показує вгору, — минулим літом просто на електродротах розірвався снаряд. І мені посікло всю літню кухню. Приблизно о четвертій ранку кішка попросилася на вулицю. Щойно зачинила за нею двері — вибухнуло. Я так і завмерла в піжамі між кімнатами: скло сиплеться, стіни рухаються. Страшно!»
«А хочете, я вам собаку привезу, буде не так сумно», — намагаюся хоч якось додати оптимізму, виходячи з двору.
«Ні, донечко, більше я ні кішку, ні собаку не заводитиму», — зітхає старенька, закриваючи ворота, посічені осколками…
Її сусіди, які мають військові укріплення майже на городі, навпаки, тримають багато тварин: у них є чотири собаки, коти й головне — три корови. Точніше, уже дві: після того, як хтось підпалив їхній сарай, де зберігалося сіно, що чоловіки косили навіть на замінованих полях біля Майорська, одну корову довелося здати на м’ясо. А також купувати нове сіно: його, може, вистачить на худобу, яка залишилася й годує велику родину. Біля паркану самотньо стоїть причеп, яким возили сіно. Пустий.
«Боялися, що може прилетіти, а воно ось як — хтось зі своїх підпалив. Ми не думаємо на когось, бо ворогів не маємо: у нас є машина, тому завжди допомагаємо всім то хліба з міста привезти, то ще щось», — по-справжньому дивується Валентина, власниця тих корів. Каже, що продати молоко їм дуже важко: на ринку в Бахмуті велика конкуренція молочної продукції, не наїздишся. А в Микитівку, куди до війни зазвичай везли селяни свою продукцію на продаж, тепер доводиться їхати через блокпост із чергами та перепустками. Інколи приїздить чоловік «звідти», бере оптом молоко. Як він везе це через КПВВ, вона не знає. А, може, знає, але казати не хоче: залишитися зовсім без покупців для родини не найкращий варіант. Звук вибуху знову здригає землю.
Питаю про перемир’я. Чоловік, що проїжджає повз на велосипеді, зупиняється: «Це маячня. Немає його. І не було ніколи. Не вірте». Він їде далі, а Валентина додає: «Для нас навіть один день тиші — це щось неймовірне. Ми цього боїмося. Бо зазвичай після неї починається жах. Нам навіть хлопці військові казали: співчуваємо, вам прилітатиме звідусіль».
Начебто для того, щоб ніхто не боявся тиші, поряд гучно бухає. На городі, у напрямку вибуху, лежать великі гарбузи, які чомусь у цей момент здаються протитанковими мінами.
Читайте також: Під час затишшя
«Не хотіли поїхати звідси?» — запитую. «Та син кличе, але ж нас аж четверо: де ми житимемо? Я йому кажу, що в нас підвали хороші, аби не переживав. Хоча це жахливо: хвалитися, що в тебе хороші підвали, бо хоча б там можна виспатися. Зараз їх затопило, намагалися вичерпати воду, але поки що не виходить. Хоч би до зими полагодити. От завжди думала, що жити на краю — це не страшно. А ми опинилися не на краю — на фронті…»
По трасі на КПВВ «Майорськ», на яку виходить дорога з Пісок, стоїть велика черга з автомобілів. І тільки на перший погляд її можна сприйняти як хаотичну. Підприємливі таксисти, які керують тут потоком, діловито розсаджують по машинах тих, хто бажає їхати на «нульовий» блокпост чи в окуповані міста. У них постійно дзвонить телефон, бо замовлень багато, такі послуги мають величезний попит. Вони переказують один одному свої замовлення, шукають, куди посадити жінку із собачкою до Алчевська, сміються, згадуючи про те, як «змотували вудки», бо «почалося». Жаліються, що газ став дуже дорогий, а ціни, як у 2014-му під обстрілами, уже не встановиш, бо «перемир’я ж». Черга починає рухатися швидко, бо на КПВВ очікують якесь керівництво, повз проносяться автівки міжнародних місій із різною абревіатурою. Таксист, відриваючись від телефону, вигукує напарнику: «О, телефонуй нашим, почався золотий час, зараз усі пройдемо з обох боків!».