На політично-медійних з’ясувках нерідко від політиків можна почути лайку, якою вони щедро обдаровують одне одного: «Популіст!». Лайка ця в їхньому середовищі не має чітко визначеного змісту, і за бажання назвати популістом можна будь-яку несимпатичну особу, зокрема й ту, яка щиро бореться за інтереси широкого загалу. Адже «популізм» перекладається буквально як «народництво», тому якщо обстоюєш його, народу, бажання і прагнення, то тоді ти натуральний «популіст».
Насправді ж популізм — це загравання з народом, потурання його не завжди шляхетним смакам і поглядам, роздача обіцянок, що навряд чи можуть бути виконані, пристосування до настроїв мас, навіть до найнижчих інстинктів. Популіст не прагне просвітити маси, показати найбільш реальний і прогресивний, хоча й важкий шлях, ні, він намагається пристосуватися до народних хиб і забобонів, спекулювати на невігластві, заздрості, егоїзмі, мріях про легке чарівне збагачення, про блискавичне вирішення складних проблем, що нагромаджувалися десятиліттями… Причому популіста геть не обходять сумні, а подеколи й катастрофічні наслідки його легковажних та авантюрних дій в «інтересах народу», бо все це буде потім, а народну любов треба завоювати тут і тепер. Досить згадати, як Юлія Тимошенко спокушала виборців примарою «професійної армії», що позбавила б мільйони виборців необхідності служити й захищати свою Батьківщину (без лапок!). Звісно, ніхто суспільству не розповідав, що, аби протистояти щонайменше мільйонному війську «братнього агресора», Україна повинна мати мінімум 300 тис. високооплачуваних військових професіоналів під своїм прапором. А таке собі можуть дозволити лише кілька найзаможніших держав світу. Україна до таких не належить, на жаль… Ідеї Тимошенко за часів Януковича використовувала агентура Кремля в українському Міністерстві оборони для скорочення, розкладу, послаблення і деморалізації тих Збройних сил, що реально існували…
Популізм — дуже поширене явище української політики (хіба що одиниці представників політикуму не можуть бути в цьому звинувачені), для неї це норма, а не виняток.
Популізм більше притаманний демократії, ніж деспотично-диктаторським системам соціального устрою. Для них він є явищем, сказати б, факультативним: може бути, а може й не бути. Диктатори й деспоти можуть вдаватися до популізму, а можуть цього й не робити. Адже замість подобатися масам певну їхню частину завжди можна відправити до концтабору. Народний страх здатен бути міцнішою основою політичної стабільності, ніж народна любов… Але популізм є абсолютно обов’язковим, неодмінним побічним елементом демократії з її періодичними виборами. Тут, аби вибрали саме тебе, треба зацікавити електорат, як будь-який комерсант намагається зацікавити потенційного покупця рекламою. Обіцянки високої якості, споживчих новацій, ідеальне співвідношення «ціна — якість» і т. ін. Наскільки «чесною» і «правдивою» може бути реклама, ми знаємо… Однак саме електорат нерідко шукає того політика, що обіцятиме йому багато приємних речей незалежно від їх реальної здійсненності. Тож ідеться не лише про особливості політиків, а й про особливості електорату. У багатьох країнах (над усе бідних) є великий соціальний попит на популізм, на дива, на чарівне швидке й легке вирішення всіх проблем. Між іншим, на такому самому психологічному механізмі базуються всі лотереї, гральні автомати, азартні ігри й тоталітарні псевдорелігійні секти.
Проте важко звинувачувати жебраків у країнах-аутсайдерах у тому, що вони не витримують спокус примари «Ельдорадо». Політик-популіст — це такий собі жрець економічного, соціального, політичного (а часто-густо й усіх разом) «Ельдорадо»… І допоки залишаються людська віра в чудо і мрія про нього, політики-популісти нікуди не зникнуть. Ясна річ, у заможних країнах із високим рівнем політичної культури, з державними та громадськими інститутами, що добре функціонують, із раціональним, недовірливим, досвідченим електоратом, який має хорошу соціальну пам’ять, шансів у популістів набагато менше, але й там вони не нульові, а під час соціально-екстремальних подій вони різко зростають (мігрантська хвиля в Західній Європі призвела до справжнього ренесансу політичного популізму з його обіцянками стрімко повернути ситуацію до норми).
В умовах демократії, коли політикові треба за будь-яку ціну сподобатися виборцям, навряд чи комусь вдасться остаточно подолати популізм як системну складову демократичних процесів. Там, де є політичний ринок, будуть і політична, не завжди чесна реклама, і певне шахрайство «комерсантів», і намагання випередити конкурента не найпоряднішими методами…
Читайте також: Еволюція політичного базару
Популізм обмежений там, де від виборів нічого не залежить, і тому в таких суспільствах політичний популізм розчиняється в культі тоталітарного чи авторитарного вождя, лідера, фюрера, дуче, каудільйо, поглавника, кондукаторула і т. д. Зрозуміло, що таким діячам часто хочеться подобатися масам і щось таки робити, щоб підігрівати їхнє обожнення своєї особи. Проте там завжди є другий випробуваний варіант: репресії і страх. Демократичні системи другого варіанта не мають, тому залишаються різні форми популізму, котрі, однак, рідко виступають свідомим обманом публіки, адже в розвинених демократіях це завжди загрожує політикові крахом кар’єри. Тому вони там схильні переважно щиро помилятися…
Європейська демократія співіснує з популізмом із часів стародавніх Афін, що були колискою всіх наступних європейських політичних форм, проявів і процесів. Оскільки, як справедливо зазначали класики марксизму, античність була дитинством людства, давні греки започатковували алгоритми й прообрази політичного життя з дитячою наївністю, щирістю та безпосередністю, без пізнішого лицемірства та підступності. Позаяк афінські політики здобували прихильність демосу (народу) за допомогою вербального переконання, ораторського мистецтва, досить швидко в Греції з’явилися школи професійних ораторів, учителями в яких були філософи-софісти, котрі вчили, як красномовством і тонкими логічними пересмикуваннями причарувати електорат (слово також грецьке й означає «стадо», «череда»). Хоча інколи той демос виступав у ролі охлоса. Охлос — це юрба, натовп. Щирість і безпосередність полягали в тому, що грецькі політики й не приховували від виборців своїх намірів використати їхні голоси для опанування влади й не вдавати некорисливих благодійників народу. Тих, хто спирався на демос (охлос), а не на аристократію чи олігархію (наш політичний словник майже всуціль грецький і римський!), називали народними вождями-демагогами (негативна конотація з’явиться набагато пізніше). Демагоги виступали з полум’яною риторикою проти тогочасних олігархів та аристократів, обіцяючи встановити цілковиту справедливість. Уявляю, який чудовий вигляд мав би на народних зборах в Афінах у IV столітті до нашої ери народний депутат Олег Ляшко, котрий громив би ворогів демосу, закликаючи у свідки самого Зевса…
Читайте також: Вирватись із порочного кола
Демагоги інколи ставали тиранами, захоплюючи владу руками прихильного до них народу, і правили жорстоко, диктаторськими методами, спираючись на громадську думку. Тирани — це популісти, які зробили блискучу політичну кар’єру. Хоча шлях до диктаторської влади починали з демократичної риторики. Поступово народна любов до тирана вичерпувалася, однак зникала й можливість його демократичного законного усунення від влади, залишилося тільки повстання, і тиранів безжально вбивали їхні колишні обожнювачі.
Римські консули (за часів республіки) й римські імператори цілком популістськи загравали з плебсом, який вимагав від влади «хліба й видовищ», а римський народний трибун був певним аналогом грецького демагога.
На жаль, популізм був біля першоджерел європейської демократії. Чи можна його викоренити? Швидше за все, ні. Хіба що разом із демократією… Напевно, може йтися про суттєве обмеження популізму, чого вже й досягнуто в Західній Європі, США, Канаді, нових державах Європейського Союзу тощо. Однак і там нерідко навіть найскладніші питання зовнішньої політики не вирішуються фахівцями, а визначаються настроями електорату, що не завжди є адекватними ситуації, формуються мінливими й випадковими чинниками. У перспективі це може мати катастрофічні наслідки для всієї західної цивілізації. Що ж стосується України, то популізм перестане бути важливим, а інколи й вирішальним фактором політичного життя не раніше, ніж Україна вийде з принизливої і значною мірою штучно організованої
політичним класом ганебної бідності.