Рецензувати трилер — невдячна справа: неможливо не обмовитися, чим закінчується напружений сюжет. Тому необхідне попередження: далі будуть суцільні спойлери, переказуватиму сюжет і викриватиму «пасхалки». Отож порядок читання такий: спочатку книжка, потім рецензія, домовилися? Ну, і якщо хочете порівняти гучну екранізацію 2022 року Спайка Джонса (той, що «Бути Джоном Малковичем» і «Адаптація») з першотекстом Єна Ріда «Хочу покласти всьому край» і вирішити, чи читати книжку, вже знаючи сюжет із фільму, то боятися спойлерів вам не варто — отже, залишайтеся з нами.
«Хочу покласти всьому край» — ідеальна книжка для незалюдненого острова. Ні, зрозумійте мене правильно: прочитаєте ви її години за чотири, вона-бо спеціально зроблена так, щоби читач не відволікався від сюжету. Але потім будете рази чотири перечитувати, виловлюючи підказки, що вели до несподіваного фіналу. («Ш’ямаланити» треба вже робити легітимним дієсловом, щоб економити інші слова для опису гучних твістів у разі повільного сюжету з химерними героями.) Канадець Єн Рід у своєму першому романі ш’ямаланить із великою насолодою!
Двоє їдуть автівкою. Дорога неблизька, погода мерзенна і дедалі гіршає: сніжить, заповідається на хуртовину, тьмяне світло — та й не ранок уже — кепське, бо шосе надто темне (кажуть, погане освітлення — поширена проблема канадських периферійних доріг). Двоє говорять ні про що: в такий спосіб за кожної нагоди перекидаються словами про сенс буття освічені молоді люди. Вона весь час думає, що цим стосункам варто покласти край, бо вони себе вичерпали, роблять її вразливою, а ще ці двоє не можуть відкритися одне одному, бо бояться довіритися. Натомість прямують вони на ферму до батьків хлопця, де мають повечеряти й на ніч повернутися у місто: на ранок йому на роботу в лабораторію, а їй здавати статтю редакторові. Познайомитися на прощання з батьками потенційно колишнього? Ну так, саме такий у неї ексцентричний план розставання. Він — Джейк (і це єдиний персонаж, у якого є ім’я), її називають просто Дівчиною, сама вона не представляється, оповідь ведеться від її особи, й ця особа ненадійна.
Ніщо в цій історії не має провокувати такого напруження і тривоги, які вирують у романі від першої ж сторінки. Відбуваються просто нудні подорожні теревені скучних коханців — але напругу хоч ножем ріж. Десь ближче до початку є епізод: вони проїздять спалену ферму, але перед нею вціліла і нова дитяча гойдалка. Виринають кілька гіпотез: почали відновлення ферми з дитячого майданчика, пожежа гойдалку не зачепила, тощо тощо. Все це її гіпотези. Але він реагує, перепитуючи, чи їй не холодно, і просячи: най неодмінно скаже, якщо стане холодно. От воно! Двоє в авто не чують одне одного. Їхні розмови — ілюзії: вони, ніби в сучасній п’єсі, говорять кожен про своє і навіть не сподіваються на реакцію співрозмовника.
Сцени з двома подорожніми переривають якісь закурсивлені фрагменти, що є діалогами в найвищому своєму прояві, — в них пліткують. Хтось обговорює страшний випадок у школі: в комірчині прибиральника знайшли понівечене тіло, спочатку чуємо байку про вбивцю, а потім розуміємо, що йдеться про самогубство. Колись успішний молодий науковець покинув роботу після нервового зриву, влаштувався прибиральником у школу, дедалі більше усамітнювався, працював уночі й писав щось у зошитах удень. Це він і наклав на себе руки, залишивши по собі купу щоденників-свідчень своєї хвороби й понівечене тіло. Повна історія з «курсивів» збирається лише в фіналі, а по ходу сюжету чуємо лише кілька захоплених темою пліткарів, які не просто слухають одне одного, а жадібно всотують кожну репліку співрозмовника. Контраст із балачками подорожніх колосальний.
Здатність героїв до комунікації визначає в романі виключно тема розмови, а не медіум. Останній у комунікативній ситуації, змодельованій романом Ріда, — завжди омана. Повідомлення є, мови, яка може адекватно повідомлення передати, нема, та й з адресантом проблема. Люди обмінюються не інформацією, а насолодами від її поглинання. Груповий онанізм, а не прокреативний секс. «Хочу покласти всьому край» насправді має в підґрунті рефлексію комунікації після-Маклюена, і криза мови — одна з його, роману, тем. Хлопчик уподобав дівчинку, але не наважився познайомитися, тому написав історію, уявляючи, як воно було б, якби вони були разом. І ця дівчинка, втілена у словах, зрештою вбила хлопчика. Хто формує історії, які формують нас? Хто голить цирульника, вибачте?.. Власне, криза висловлювання стає у Ріда дуже, ну дуже буквальним елементом жахастика. І це красиво.
Дівчина тупувата і пласка: так жінок уявляє чоловік, усе життя надто наляканий і сором’язливий, аби мати справу з реальними жінками. Але при тому як оповідачка вона дуже уважна до деталей, спостережлива, і тому її словам віриш, а вчинки починаєш мислити як раціональні. Спостереження — її єдиний спосіб взаємодії зі світом. Все, що бачить навколо — від спаленої ферми до мертвих ягнят, від недопитого мілкшейка до прищів на личку баристи, — геть усе вона сприймає як символи, як «підказки системи» щодо її життєвих виборів… Так-так, мала, весь світ лише те і робить, що промовляє до твоєї підсвідомості, інших справ, окрім як прикладати до твоїх селфскар-вавок пластирі очевидних символів, у ноосфери нема.
Дівчина і Джейк познайомилися у пабі під час вечірки-вікторини. Дівчина помітила сіренького негарного розумаку, і він представився їй винятковим знавцем кросвордів — квестовербалістом. Уже тут лунає перший дзвіночок: кросворд — це, у широкому сенсі, про перетини, що породжують доти приховані змісти. Ці двоє перетнулися, щоби породити новий зміст із банальних вихідних даних. Дорога, вода — знаєте поширеніші мотиви, то озивайтеся. Хіба дерево ще, воно теж у романі знайдеться. Ці мотиви в «Хочу покласти всьому край» треба щоразу відстежувати, вони динамічні. Вода і дорога завжди підкажуть нам щось про героїв (переважно про те, хто з них кого вигадав). О, їжа іще: її забагато, як на такий короткий роман. Вся, геть чисто вся їжа в романі символізує і виказує фінал, ба навіть чимось його корегує. Адже їжа — це про продовження життя й про те, як поглинуте тобою залишається в тобі назавжди, матеріалом для побудови клітин чи енергією. Напрочуд вітальна тема в такому депресивному творі.
Скажімо, у «Молочній королеві» (себто Dairy Queen) персонажі смакують «Хуртовину» (Blizzard), про яку Джейк мріє всю дорогу (поки на вулиці хурделить). Але не допивають коктейль: Дівчину перелякав персонал. Її та Джейка начебто впізнали офіціантки-підлітки й радять їй вшиватися від небезпечного хлопа, і це перериває трапезу. Суміш м’якого морозива (наполовину менше жиру, ніж у звичайному морозиві) з фруктовим сиропом, шматочками цукерок, брауні, маршмело, печива тощо — «уламки» різних уже й так готових страв формують новий десерт, який посилює їхні природні смаки. Blizzard’ові часто закидають, буцімто його рецепт крадений. Чого вони взагалі подалися в «Молочну королеву»? Та річ у тім, що Джейкова матуся приготувала на десерт страву з молоком, а Дівчина має непереносимість лактози, тож їй захотілося солоденького — так, саме в «Молочній королеві», так, це заклад саме для тих, хто не толерує молоко. «Хуртовина» — одна з візитівок популярної франшизи, Дівчині замовляють «Орандж Джуліус» — пінний фруктовий коктейль на кшталт смузі, й це коронна позиція в меню іншої франшизи, котру поглинула «Молочна королева» (ця війна і підкорення брендів оригінальному читачеві роману знайома і прозора, він чітко зчитав синекдоху замовлень — хто кого поглинув собі на користь у парі Джейка і Дівчини). Суміш льоду, апельсинового соку з концентрату, підсолоджувача, молока, сухих яєчних білків, ванільного ароматизатора — поживні речовини спочатку змінили свій «природний» стан: їх висушили, заморозили тощо, щоби потім створити з них абсолютно новий смак, нічим не подібний до першопочаткового…
У цей момент ми вже точно знаємо, що Джейк — не той, ким здається, а Дівчина забула про себе щось важливе. Їхні замовлення в «Молочній королеві» майже вголос озвучують нам природу стосунків цих двох: хто кому посилений смак, а хто кому сотворений замінник. Тане лід (знову вода) в паперових ємностях, і саме щоби викинути стаканчики від тих напоїв, Джейк збочив з траси (знову дорога) до великої школи подалі від міста.
Кожен елемент (я не перебільшую: кожен) у романі працює як символ, знак і підказка, але лише при перечитуванні.
Як же красиво в романі працюють і чергуються простори! Буде темна дорога. Потім зимова ферма з купою холодних і незатишних комор, підвалів, покинутих кімнат, льохів і сараїв. Потім буде типова кав’ярня з популярної мережі — цілодобова і тому порожня. Затим — школа. А ще в розмовах вирине бар, коледж і лабораторія. Всі ці простори намагаються працювати з темою ізоляції й самоізоляції — і то з позиції діалектики, зняти суперечності, коли міркують про самотність-у-натовпі. Всі ті простори, які ми назвемо публічними, тут, по суті, є дисциплінарними: бар, коледж, лабораторія, школа. Герої групуються відповідно до свого соціального та інтелектуального статусів, їх визначають за гендером, віком і статтю та відповідно до цього ставлять певні вимоги — навіть щодо того, як їм вдягатися і що їсти. Публічні простори регулюють поведінку, навіть бари й кафе, де офіціанти бачать, у яких стосунках відвідувачі, неозброєним оком.
Публічний простір — це чужий погляд, який визначає тебе.
Але водночас є прибиральник, котрого ніхто не бачить. Він працює, коли в школі вже нема учнів, і прибирає чужий бруд, щоби на ранок класи були чистими. Його не бачить «чужий погляд», але саме його робота забезпечує умови, в яких дисциплінарна система (школа!) продовжує функціонувати. Приватні простори тут показово ізольовані: усамітнена ферма, авто посеред порожньої траси, підвал, у якому явно тримають небезпечного безумця, закинута дитяча кімната. Тут триває режим невидимості, який між тим так само є способом дисциплінувати й карати.
На кількох сторінках роману просто повторюється запитання: «Чого ж ти очікуєш?». Розповідачка-Дівчина у цей момент уже повністю трансформувалася й починає говорити то від «Він», то від «Ми», то від «Вони», то знову з’являється якесь «Я». До того ж цієї миті ми вже знаємо, що читаємо зсередини історію одного самогубства. Хто кого питає про його сподівання, геть і абсолютно не ясно. Поруч із грою публічного і приватного просторів це запитання озвучує головний жах роману Ріда.
У «Хочу покласти всьому край» нестерпно жахає невизначеність. Вона буквально забезпечує роман саспенсом і твістом, але вона визначає й суть непоборного жаху, що його переживають герої.
Тікаючи від чогось, шукаючи щось, герої Ріда перемішуються між сферами, де все підпорядковане зовнішнім умовам, і сферою, де треба взяти відповідальність на себе. Школа — всі дії за розкладом, роки наперед визначені й спресовані в сорок п’ять хвилин. Лабораторія — всі дії визначає дослідницький протокол. Ферма — мусиш робити те, чого потребують земля і худоба, живеш за природними ритмами. «Молочна королева» працює за графіком і рецептурами, встановленим генеральним офісом. Авто проїде там, де хтось уже проклав трасу… І виходячи з усіх цих просторів, де тебе дисциплінують, але сильно полегшують тобі життя, розказуючи, що за чим робити, ти опиняєшся в ситуації повної й абсолютної невизначеності. Опиняєшся посеред дорослого життя, з якого хочеться випилятися просто тут і зараз. Історії про розщеплення «Я» цікаві, але не моторошні й не лякають. Історію про те, як страшно дорослішати й жити у світі, де ти відповідаєш за себе і за когось поруч…о, це таки страшно.
Як гостро пережити закінчення життя, коли тобі ледь за двадцять і все навколо аж кричить, що життя твоє лише починається, а ти від нього уже втомився? Спитайте у Єна Ріда.
До речі, я хотіла б, щоби ви уявили юнака, який міг розказати таку історію… Я, скажімо, в останню чергу намалювала б у цій ролі пещеного хлопчика з успішної родини — скоріше вигадала б якусь травмовану дитину, що дереться соціальними щаблями. Сам Єн Рід походить із дуже високих соціальних страт, має стабільну кар’єру і добру освіту. Його батько — університетський професор, брат — гендиректор фірми, яка обслуговує космічні кораблі, сестра — перша леді Ісландії. До художньої прози Рід писав нонфікшн, дуже ностальгійний і навіть сентиментальний, його найперша книжка була про бабусю і звалася «Вибір одного птаха: Рік із життя надміру освіченого двадцятирічного чоловіка, який не має чим зайнятися і повертається додому». Це була дуже мила книжка про тих, хто мусить і не хоче дорослішати, а комфортна атмосфера в родині й у спільноті до дорослішання й не змушують. За пару років Єн Рід написав «Хочу покласти всьому край» — теж про дорослішання і про радикальні способи його уникнути. І це страх яка жахлива історія, і не лише тому, що вона таки жанровий жахастик.
Книжки, схожі на «Хочу покласти всьому край»:
«Відчуття закінчення» Джуліана Барнса — можливо, не надто очевидний двійник-з-високої-полиці для трилера-з-саспенсом. Назву також, природно, кілька книжок, фінал яких здивує, і найочевидніші з них — «Бійцівський клуб» Чака Паланіка і натхненний ним «Білий попіл» Ілларіона Павлюка. «Осина фабрика» Ієна Бенкса. «Життя Пі» Янна Мартеля. «Острів проклятих» Денніса Лігейна. Менш знані майстри твістів — букерівська «Вечірка до дня народження» Лорана Мовіньє (тут ще й події так само на фермі відбуваються) і янгадалт «Ми були брехунами» Е. Локхарт. Інтонаційно, напругою й атмосферою Рід нагадує «Тома на фермі» — п’єсу Мішеля Марка Бушара. А відчайдушною нелюбов’ю до надто-комфортного життя, що призводить до трагедії — «Нам слід поговорити про Кевіна» Лайонели Шрайвер.
