Хімічний екватор

Понад 70% промислового забруднення атмосфери припадає на Північну півкулю Землі. Всі ці шкідливі відходи в Північній півкулі й залишаються. Вчені встановили природну причину «екологічної нерівності»: виявляється, наша планета має хімічний екватор, через який бруд не може пробитися з півночі на південь. Розташований екватор-2 значно північніше свого географічного тезки…

 

 

Спершу вважали, що є якась метеорологічна перешкода, котра заважає взаємопроникненню повітряних потоків між півкулями. «Грішили» на так звану Внутрішньотропічну зону конвергенції (вона ще називається «зона збіжності»), де зустрічаються пасатні вітри з усіх напрямів.

 

Це дуже захмарений регіон у західній частині Тихого океану, де часто бувають грози. Висхідні потоки гарячого повітря підносять принесені з півночі нечистоти догори, де вони конденсуються та повертаються на землю разом із опадами. «Сильні грози діють за принципом помпи, виносячи забруднене повітря високо в атмосферу. Частки бруду різного походження (так звані полютанти) можуть залишатися вгорі досить довго, діючи глобально», – пояснює Жаклін Гамільтон із Йоркського університету (Велика Британія).

 

Австралійські та британські вчені припустили, що хімічний екватор накладається на зону збіжності.

 

У поверхневих водах Індонезійського архіпелагу майже постійно тримається найвища температура. Це створює величезну зону низького тиску. «Можна було очікувати, що ми побачимо лінію повітряної ізоляції, яка поділила планету навпіл, проте ніхто не гадав, що вона буде зміщена так далеко щодо екватора», – каже кліматолог Пітер Мей з Університету Мельбурна (Австралія), один із дослідників цього феномену.

 

Теорія хімічного екватора стала науковим фактом випадково. Вчені досліджували аномалії погоди та межі поширення океанських штормів. Уможливив відкриття обладнаний датчиками літак, який здійснив серію вильотів на північ від австралійського міста Дарвін.

 

Дослідження показали, що зони чистого та забрудненого повітря зустрічалися в безхмарному небі, але не перетиналися, й змішування чистих і брудних повітряних мас майже не було помітно.

 

Цей феномен зафіксували аж за тисячу кілометрів північніше від географічного екватора – в західній частині Тихого океану. Себто з’ясувалося, що кордони кліматичні та хімічні не завжди мають збігатися. Розмір «смуги неперетинання» – приблизно 50 км завширшки.

 

На північ від хімічного екватора накопичення вуглекислого газу в чотири рази вище, аніж з південного боку. Це закономірно – в Північній півкулі зосереджено 80% населення планети та її головний промисловий потенціал, до того ж, стається більше лісових пожеж. З іншого боку, зони чистоти й бруду розділяє відстань, відповідна відстані від Фастова до Києва!

 

 

Оперуючи знанням цього феномену, метеорологи матимуть можливість укласти детальніші маршрути трас переміщення забруднень і точніше оцінити їх вплив на клімат у кожному конкретному місці – про це заявили науковці на конференції в Сінгапурі. Зараз вони вивчають хімічний екватор у межах ширшого проекту ACTIVE (від англ. Aerosol and Chemical Transport in Tropical Convection – Рух хімічних сполук та аерозолів у тропічній конвекції).

 

За даними вчених, хімекватор блокує не весь хімічний обмін між двома півкулями. У разі, якщо хімікати є високолеткими й здатні перебувати в атмосфері більше року, їхні шанси перетнути бар’єр зростають у кілька разів.

 

«Чадний газ (СО3) і чимало аерозольних газів є досить важкими, й тому не можуть подолати хімічного екватора, проте легші сполуки на кшталт СО2 все ж оминають природний бар’єр, – каже ПітерМей. – Тобто дія хімічного екватора поширюється до висоти у кілька кілометрів, а вище даний феномен не спрацьовує».