Хічкок би плакав

В одному зі своїх інтерв’ю режисер Альфред Хічкок розповів анекдот: «У поїзді їдуть два пасажири. Один питає: «А що це там лежить на багажній полиці?» Інший відповідає: «Та це ж МакГафін». – «А що таке МакГафін?» – «Ну як же, це таке пристосування для ловлі левів у Гірській Шотландії». – «Але ж у Гірській Шотландії немає левів». – «Ну, значить, немає там ніякого МакГафіна».

 

Насправді цей анекдот розкриває один із основних прийомів видатного режисера, як і майже всього наративного кінематографа.

 

 

За Хічкоком, МакГафін – це головний рушій сюжету, об’єкт, який запускає розвиток подій і довкола якого обертається вся історія, проте який сам по собі не має жодного сенсу. МакГафін спрямовує та утримує увагу публіки, але водночас її мало цікавить, чим саме є цей об’єкт, головне – як навколо нього розвиваються події.

 

Згадаймо Голлівуд. В основі більшості гостросюжетних фільмів – протистояння позитивного й негативного героїв. Точкою цього протистояння зазвичай і є МакГафін. Понад те, саме позиція щодо нього й визначає функцію, а отже, і характеристику героя.

 

Відомо, що одним із адептів МакГафіна є Джордж Лукас. Як зізнався він в одному з інтерв’ю, робота над новим фільмом у нього завжди починається з пошуку МакГафіна. Можна взяти будь-який фільм про Індіану Джонса. Наприклад, «Королівство кришталевого черепа». Очевидно, що кришталевий череп і є МакГафіном. Відповідно, злодій це той, хто хоче ним заволодіти та використати з певною метою. Герой, Індіана Джонс, має його від злодія врятувати. Весь фільм глядач напружено спостерігає за взаємодією героя та злодія, але саме наявність кришталевого черепа змушує нас спостерігати зацікавлено.

 

Протягом останніх трьох років ми з більшим чи меншим інтересом слідкували за перипетіями довкола демократичної коаліції у Верховній Раді. Але їх апофеозом, безумовно, стали події кількох останніх місяців уже минулого року, протягом яких створення коаліції набуло, в зв’язку з кризою, мало не онтологічного виміру.

 

Певна річ, довкола двох поперед­ніх демократичних коаліцій точилися не менш палкі дискусії, нагніталися не менш гострі емоції. Але тільки остання «коаліціада» (сам термін чого вартий) набула, здається, статусу якоїсь вирішальної битви. Нам змальовували різноманітні катастрофи, які чекатимуть нас у разі розпуску парламенту, нас залякували повним соціально-еко­номічно-політичним колапсом.

 

Нас усіх уже мало не поглинув жахливий і безповоротний хаос, ми вже перебували на краю прірви, вже почалися руйнівні процеси, але, дякувати Богу, в останню мить усе вдалося врятувати. Коаліцію відновлено.

 

У цьому сенсі риторичною квінтесенцією осінньо-зимових пристрастей стала сповнена ніжності заява Юлії Тимошенко про те, що «коаліція працює, живе… і вже нікуди не зникне. Я особисто буду берегти… новостворену коаліцію», – відразу в уяві виникає зворушливий образ якоїсь тендітної та вразливої, але надзвичайно важливої для людства істоти, що потребує ретельного захисту.

 

Що таке наратив? Найпростіше кажучи, це інформація у певній при­чинно-наслідковій послідовності. Деякі сучасні філософи вважають, що наратив є єдиною можливістю доступу до реальності. Наша особистість є набором історій, які ми про себе розповідаємо. Весь наш життєвий досвід ми оформлюємо в історії. Те саме стосується і соціальної чи політичної реальності. Тільки тут ці історії нам, зазвичай, пропонують уже в готовому вигляді.

 

Згідно зі структуралістською теорією, яка була модною в середині ХХ сторіччя, в підґрунті будь-яких наративів лежать певні фундаментальні структури. Тобто зовсім різні, на перший погляд, історії, підпорядковуються тим самим ключовим правилам. Один із основних дослідників наративу Цвєтан Тодоров запропонував базовий набір етапів, які, на його думку, притаманні більшості з них: I – стан рівноваги. II – порушення стану рівноваги якоюсь дією.

III – розпізнання того, що таке порушення відбулося (реакція). IV– спроба ліквідувати порушення. V – відновлення рівноваги.

 

Варто зазначити, що Тодорова уважно вивчають голлівудські сценаристи. Адже запропонована ним модель наративу якщо й не є універсальною, то принаймні користується значним попитом у любителів гостросюжетного кіно.

 

Поглянувши на нашу останню «коаліціаду» як на запропонований нам наратив, не складно помітити її відповідність описаній схемі. І – рівновага: демократична коаліція в парламенті. ІІ – порушення рівноваги: вихід із коаліції НУ-НС. ІІІ – розпізнання: указ президента про розпуск парламенту. ІV – спроба: заклики БЮТу до НУ-НС повернутися в коаліцію. V – відновлення рівноваги/коаліції.

 

Як ви помітили, наведений тут наратив відповідає версії Юлії Тимошенко. Можна змалювати й іншу картину: І – рівновага: демократична коаліція в парламенті. ІІ – руйнування рівноваги: порушення фракцією БЮТ коаліційної угоди. ІІІ – розпізнання: вихід фракції НУ-НС із коаліції. ІV – спроба: скажімо, вимога президента «домовитися» за 30 днів під загрозою розпуску парламенту. V – відновлення рівноваги/коаліції. Як бачимо, зберігаючи структуру й навіть головних дійових осіб, сенс історії можна суттєво змінювати, просто надаючи подіям різного статусу в цій структурі.

 

У будь-якому разі сюжет побудовано довкола коаліції. В межах цього сюжету єдино можливим хепі-ендом є відновлення коаліції, а відповідно, сама коаліція є незаперечним благом. Цей сюжет автоматично розподіляє ролі: хто за коаліцію – «на світлій стороні сили», хто проти – «на темній». Повернімося до Хічкока: в такій ситуації не важливі подробиці, не важливий уже зміст цієї більшості – коаліція тут типовий приклад МакГафіна.

 

Відомий голлівудський письменник Джон Трабі радить сценаристам, котрі працюють у жанровому кіно, перед написанням сценарію визначитися з ключовим питанням, яке зацікавить глядача. Очевидно, ключове питання сценарію останньої «коаліціади» – «То ж буде все-таки коаліція чи ні?»

 

Для контрасту варто згадати історію зі створенням попередньої коаліції, коли інтрига базувалася довкола питання «Якою буде коаліція?»

 

Часто ключовою опозицією в сюжеті є опозиція героя та його антагоніста (опонента), який може бути не обов’язково поганим сам по собі, але обов’язково має протистояти героєві.

 

Відповідно до цієї опозиції, поляризуються також і інші елементи історії. Може бути й інша ключова опозиція, як, наприклад, у «Зоряних війнах», де всі елементи, зокрема й герої, чітко поділяються за приналежністю до «темної сторони» чи «світлої сторони» «сили». Тому герої, навіть головні (як Дарт Вейдер, він же Енекін Скайуокер) можуть міняти своє забарвлення відповідно до вибору сторони, тоді як ключова опозиція залишається незмінною.

 

Так-от, ключовою опозицією при формуванні попередньої коаліції залишалася опозиція «помаранчевих» (у широкому сенсі) та «біло-бла­китних». Ця опозиція, що виникла ще під час Помаранчевої революції, зберігала актуальним і весь інший набір відповідних протиставлень, – «помаранчеві» (БЮТ і НУ-НС) апелювали до «ідеалів Майдану», приписуючи «біло-блакитним» усі негативні риси «кучмізму». Отже, переговори будь-кого з табору «помаранчевих» із Партією регіонів були достатньою підставою для звинувачень у зраді «світлої сторони».

 

Цього ж разу ситуація суттєво відрізнялася. Тепер ключовою опозицією була пара «коаліція» (відповідно, робота парламенту, стабільність, порядок, вихід із політичної кризи, антикризові закони, «світла сторона») проти «розпуску парламенту» (перевибори як невиправдана витрата бюджетних коштів, хаос, продовження політичної кризи, поглиблення економічної кризи, «темна сторона»).

 

 

«Економічна криза» в нашому випадку зіграла роль «надзвичайної ситуації», в якій попередні правила втрачають актуальність.

 

Є один історичний анекдот, згідно з яким, Рональд Рейган, подивившись фільм «День, коли зупинилася Земля» (версія 1951 року), був настільки вражений і наляканий можливістю інопланетного вторгнення, що навіть почав переговори з Радянським Союзом про об’єднання сил на такий випадок і заявив, мовляв, загроза вторгнення чужинців робить ідеологічні відмінності двох ключовий антагоністів того часу несуттєвими. Подібну роль зіграла в нашій політичній ситуації сумнозвісна «економічна криза», дозволивши політикам нівелювати «ідеологічні розбіжності» на противагу «ефективному менеджменту». Проблема лише в тому, що в «антикризовому менеджменті» з його економічною термінологією простим смертним розібратися значно складніше, ніж в «ідеологічних розбіжностях». Таким чином, електорат опинився в ситуації, коли єдине, що йому залишається, це покладатися на «компетентність» «експертів», які «знають, що роблять», і навіть якщо стане «на якийсь час гірше», то, мабуть, це якось входить у програму «антикризових заходів».

 

Уся ця змальована вище картина, звісно, досить умовна. Порівняння нашої політики з ідеалістичним світом «Зоряних воєн» якоюсь мірою відбиває риторику політичних лідерів, а Юля Тимошенко, зі своєю косою та любов’ю до білого кольору чимось навіть нагадує принцесу Лею.

 

Проте насправді ми добре знаємо, що «всі вони там однакові». «Всі вони» діють у своїх інтересах, і «переговори» – це не більше, ніж «поділ посад» чи ще чогось, уся ця політика – це не більше, ніж «боротьба за владу». Навіть аналітичні матеріали чи коментарі політологів переважно описують політичну ситуацію в термінах особистої вигоди політиків: хто що отримав, хто виграв, хто програв, хто утвердив позиції, хто втратив, хто яку гру веде, «війна прем’єра проти президента», і все в тому ж ключі.

 

 

Якщо вже порівнювати українську політику з голлівудським кінематографом, то найбільше наш політичний наратив нагадує фільм нуар. Як написано у Вікіпедії, фільм нуар показує світ, що корумпований у самій своїй суті, в нуарі зазвичай немає чіткого поділу на «біле і чорне», натомість йому притаманний моральний релятивізм і подвійні стандарти. Для сюжетів цього жанру характерні зради, приховані мотиви, постійні зміни перспектив: жертва виявляється злодієм, друг – ворогом, «поважні люди» членами злочинної банди, основна «місія» – всього лиш оманливою завісою. В нуарі зло ніколи не буває остаточно переможеним, максимум, – це часткові, ситуативні перемоги, покараним може бути якийсь злочинець, але не система загалом. Навіть «позитивний» герой у нуарі не обов’язково має бути «хо­рошим».

 

 

Але згадаймо про структуру. Якими не були б персонажі, вони виконують свою функцію в структурі наративу. Всім нам не раз доводилося вболівати в кіно за злочинця лише тому, що він у цьому фільмі головний герой. Ми радіємо, коли йому вдається успішно пограбувати банк, лише тому, що саме так побудовано сюжет. Які б не були мотиви героїв, головне, що їхні дії призводять до успішної «розв’язки», до «стану рівноваги», коли ми можемо нарешті полегшено зітхнути. Але ж «стан рівноваги» – це не більше ніж композиційний прийом.