Наша влада не свята. Вона робить багато помилок. Але чи можна чекати чогось інакшого від людей, які усе життя прожили у прогнилій системі, а тепер покликані побудувати нову, ефективну державну машину, паралельно борючись із рецидивами минулого (накопиченими економічними дисбалансами, війною, прогнилою корумпованою олігархічно-пострадянською системою, тотальною зневірою й роз’єднаністю в суспільстві)? Вони не мають у цьому ніякого досвіду, змушені рухатися навпомацки в напрямку, який туманно окреслюється порадами успішних іноземних реформаторів та нечисленного громадянського суспільства.
У цих людей добре виходить те, що вони вміють: у Порошенка – дипломатія, у Гонтаревої – організація ефективного функціонування структури НБУ, у Гройсмана – комунікація між коаліцією та гілками влади, в Абромавичуса – кроки назустріч бізнесові, у Яресько – контроль витрат, у Яценюка – гм, треба подумати… Сказати, що вони нічого не роблять, не можна. Ці люди виконують на порядок більше роботи, ніж ті, хто були перед ними. Вони на загал значно компетентніші, ніж попередники (це визнають навіть їхні опоненти), більш відкриті до спілкування і звітування перед народом, краще підковані в управлінському контексті, вільно говорять з іноземцями на одній мові (ідеться не тільки про англійську, а й про мову ринкової економіки). Саме ця влада влаштувала генеральне кадрове прибирання, масово залучаючи у свої команди (АП, КМУ, НБУ, окремі міністерства та відомства) нових, професійних та енергійних людей, рахунок яких уже пішов, мабуть, не на десятки, а на сотні. Масштабну кадрову роботу не можна подати красивою картинкою в телевізорі, відтак вона ніяк не вплине на електорат, на політичні рейтинги. Але без неї реальні перетворення неможливі. Якщо за неї уже взялися, то це вказує на реформаторські наміри влади.
Читайте також: Очищення крові. Чому банків стає менше
Але для загального успіху держави, видимого, відчутного результату реформ цього замало. Головний виклик для наших керманичів – розвиватися, працювати над собою. Бо країна зміниться настільки, наскільки зміняться, еволюціонують вони на своїх посадах (поставте замість них когось іншого – і проблеми не зникнуть, але реформи доведеться починати спочатку). А в цьому плані у владі є низка відвертих аутсайдерів, які тягнуть усю команду назад у минуле. Не тих, у сфері відповідальності яких відбуваються найбільш помітні негативні тенденції (це залежить радше від отриманого спадку, ніж від результату нетривалої діяльності), а тих, хто, роблячи помилки, не робить з них висновків і повторює їх знову. Їх можна було б замінити, але разом із ними полетять голови тих, хто занурився у реалізацію правильних і необхідних перетворень, та не встигне закінчити почате. Процес реформування втратить ритм, різко виростуть ризики повного провалу.
Відтак Україна повинна пройти певний етап "лебедя, щуки й рака" (подібне було у Словаччині у 1998-2002 роках), на якому суспільство має розпізнати за ділами, хто чого вартий, для того щоб уже потім проголосувати винятково за тих, хто перемкне процес реформування на другу, третю, четверту швидкість. На цьому етапі кожен українець повинен працювати над собою. Журналісти мають навчитися професійно критикувати, а не просто поливати брудом політиків. Громадянське суспільство мусить навчитися виробляти інструменти та альтернативи розвитку країни. Українці у своїй масі повинні відмовитися від патерналістського світогляду (після Помаранчевої революції ми хворіли на месіанство, вірячи, що одна людина зможе змінити країну, після Революції гідності чомусь віримо, що ті, хто обіймає високі посади, обов’язково володіють всіма знаннями й уміннями, щоб не робити помилок і давати швидкий результат). Успішна держава – це надскладний механізм, у якому критична маса індивідуально успішних людей якісно виконує свою функцію. Усі ми повинні навчитися робити свою роботу якісно, а при цьому бути готовими трохи потерпіти погіршення рівня життя, популістичні вибрики політичних невдах, реваншизм старої системи та агресію зовнішнього ворога. Чи готові ми до цього?