На цьому вже розвинувся величезний прибутковий бізнес. У ролі підприємців виступають social media influencers — ті, хто створює контент і має вплив у соцмережах завдяки багатотисячним або мільйонним аудиторіям, які фактично стежать за життям інших осіб (і потім купують продукти, які ці люди рекламують).
Одна з останніх популярних локацій, яку полюбила паства відретушованої реальності, — Куба. У 2015 році з подачі Барака Обами США відновили відносини з нею після півсторіччя блокади жорсткими санкціями. Відтоді кубинські міста часто з’являються на світлинах відомих блогерів: бренди, чиї продукти вони рекламують, привозять їх за великі гонорари на фотосесії, а згодом у соцмережах з’являються світлини з гаванською колоніальною архітектурою, розфарбованою в пастельні кольори, ретроавтівками, у яких іноземних туристів катають вулицями, і красивою місцевою природою. Тим часом опитування у великих містах Куби від 2016-го показує, що середній дохід близько 80% населення коливається від $50 до $200 на місяць. Бідність, корупція та складні політичні процеси, із яких країна невідомо коли виборсається, до ідилічних кадрів не потрапляють.
Вояжі українських політиків і чиновників різних рангів до США, особливо тих, що вже були в політиці та хочуть до неї повернутися, часом подібні до цього процесу. Після таких візитів соцмережі та ЗМІ — переважно український сегмент, бо для американських ті події минають переважно непомітно — повняться світлинами з вашингтонських владних коридорів і кабінетів. В аудиторії вдома має скластися враження, ніби вояжера посвячено в те, на кого в українській політиці «ставлять американці».
Що не потрапляє до кадру в цьому випадку?
По-перше, відсутність колективних «американців». «Авторитетні джерела у Вашингтоні» у когось можуть бути, але більшість із них висловлює думку або позицію того сегмента істеблішменту чи політикуму, до якого належить. І не факт, що ця позиція має вплив на центри ухвалення рішень.
Читайте також: Своєю орбітою
Приклад неоднорідності «американців» — це Адміністрація Дональда Трампа та її реакція на російсько-український конфлікт: сам президент багато казав про симпатію до Владіміра Путіна й затягував запровадження санкцій проти росіян. Тим часом у зовнішньополітичне та безпекові відомства призначалися посадовці, які адекватно оцінювали ситуацію та домагалися поступового посилення реакції США на дії Росії (здебільшого в тому винен Кремль, бо нині ця реакція вже визначається далеко не тільки українським фактором, а ширшим втручанням Росії в справи Заходу). Або є ще американський недержавний сектор, аналітичні центри, які створили послідовну опозицію до тих, хто прагне трактувати Україну й Центрально-Східну Європу загалом крізь призму російських інтересів. При цьому в американському політикумі залишається помітним сегмент прихильників Realpolitik, які мислять категоріями сфер впливу й вважають, що їхнє дотримання забезпечить мир у світі.
Навряд чи українські вояжери до США цього не розуміють. Тому коли вони звітують про свої візити фразами на кшталт «у Штатах сприймають… як політика, який зможе захищати й представляти інтереси України вже в недалекому майбутньому», то маніпулюють або собою, або своїм електоратом.
По-друге, наявність такого поняття, як «американський інтерес». У США його можна почути чи не частіше, ніж «фундаментальні цінності» чи «міжнародні принципи». «Інтересом» американці пояснюють своїм платникам податків, чому їхні кошти витрачаються не тільки на медицину чи дороги вдома, а й на допомогу в розвитку інших країн. Чому американці мають погоджуватися на те, щоб відправляти свої військові ресурси за кордон. І чому захист міжнародного ладу, заснованого на правилах, — власне, його підриває Росія своїми діями в Україні, — теж в інтересах США. Логічно припустити, що «американцям» цікава співпраця з країнами, які чітко знають, куди рухаються, зміцнюють власну обороноздатність і можуть бути надійними партнерами саме у форматі держави, а не окремих діячів.
Читайте також: Рейтинг поплутав
А яке враження може складатися, коли зустрічі у Вашингтоні окремо намагаються влаштовувати українські політики, що вже побували у владі, — часом на дуже високих посадах, — і не змогли вирішити жодну з проблем, на які знову скаржаться? При цьому вони витрачають чималі гроші на послуги лобістів, поки їхня країна отримує допомогу від США.
На цьогорічний молитовний сніданок до Вашингтона приїхало кілька десятків українських посадовців і представників різних партій. На одному з його заходів навіть виступала Юлія Тимошенко. Центральною темою її промови був Ісус як зразок якості лідерства, зокрема в політиці. А також відраза до цинізму й корупції. Обов’язок нових лідерів виявляти служіння, жертовність і відданість цінностям. Подяка демократичним країнам за підтримку України в такий складний час. «Він знає нас не такими, якими хочемо здаватися, а такими, якими ми є насправді. Він контролює кожного лідера й знає всі думки та помисли. При цьому він дає нам право вибору. Будь-кому вибрати свій особливий шлях і можливість творити», — проголошувала вона під аплодисменти залу.
Тим часом у Києві у відчутно спорожнілій сесійній залі Верховної Ради тривав пленарний тиждень. Від депутатів чекали обговорення законодавства про декларування доходів для антикорупційних активістів і створення Антикорупційного суду. Для ЄС і Вашингтона це серйозні фактори, що визначають у їхніх очах бажання України боротися з корупцією та впливають на їхню підтримку останньої. Але українським вояжерам було не до того.
По-третє, кількість і масштаб інших проблем, із якими має справу Вашингтон. Ядерна криза, пов’язана з Північною Кореєю, і спроби її розв’язати. Перегляд ядерної угоди з Іраном, який ставить під удар трансатлантичні відносини між США та Європою. Політика США стосовно Європи, НАТО, Близького Сходу. Напружений внутрішній процес: поляризація суспільства й міжпартійне протистояння в США. Глибинні зміни у світі загалом і необхідність реагувати на них.
Читайте також: Чи має Україна ознаки failed state
Розраховувати на те, що в згаданому контексті «американці» стежитимуть за внутрішньовидовою боротьбою у вітчизняному політикумі, вибиратимуть із нього конкретних людей і будуватимуть їм політичну кар’єру в Україні, наївно.
У Вашингтона є серйозні інструменти, які він може застосовувати й застосовує для впливу на процеси в інших країнах, особливо слабких. У нього є м’який вплив, покликаний популяризувати принципи, за якими живе американське суспільство. Є інвестиції в освіту молодих політиків і потенційних лідерів — це теж допомагає завойовувати лояльність до США, але більше заповнює вакуум, утворений неспроможністю українських лідерів від політики й бізнесу вкладати у виховання своєї еліти, що в майбутньому могла б їх замінити. Втім, усе це аж ніяк не гарантує того, що «американці» приведуть Україні — чи будь-якій іншій країні — нового президента або прем’єра.
Свого часу в 1988-му молодий ліберал Віктор Орбан подавав до Фонду Джорджа Сороса заявку на грант для дослідження низової демократії. Невдовзі Угорщина «перейде від диктатури до демократії, а одним із основних елементів цього переходу може бути відродження громадянського суспільства», — цитує фрагмент тієї заявки The New York Times. Сьогодні Орбан звинувачує Сороса в змові задля повалення його влади, про угорське громадянське суспільство практично не чути, а угорський політикум залюбки заграє з Росією.
Популярні в Україні мантри про те, що «в США обговорюють, кого поставити після…», багато свідчать про комплекс меншовідповідальності серед тих, хто їх поширює. Але вони мають небагато спільного зі значно складнішою політичною реальністю.