Як живе сьогодні Херсон на лінії вогню та яка допомога потрібна його мешканцям? Як відбувалась евакуація херсонців під час окупації та хто й у який спосіб завозив у місто через лінію фронту гуманітарку? Як працюють волонтери в умовах наближених до бойових і чому не можна припиняти цю роботу, хоч яка вона складна? Тиждень поспілкувався з херсонським волонтером та адвокатом, головою громадської організації «Місто сили» Євгеном Гіліним.
До вашої уваги скорочений виклад тексту розмови. Повний варіант дивіться на відео.
— Як сьогодні живеться в Херсоні?
— Жити в Херсоні сьогодні справді небезпечно. Але поряд з небезпекою є ще такі важливі елементи життя, як усвідомлення його цінності, цінності людей, взаємопідтримки й, головне, усвідомлення справді незалежної України. Справді вільної України. Це все нині про Херсон.
— Скільки там тепер живе людей?
— За статистикою від обласної адміністрації, на території Херсонської області правобережної частини (на сьогодні становить 30 % усієї території області, бо лівий берег (70 %) окупований) живе 150 тисяч людей. На території Херсонського району мешкає приблизно 80 тисяч. Тобто більша частина все ж таки в межах міста. Трохи менша — у сільській місцевості.
Це зовсім інше життя, не таке, як в інших містах України, не прифронтових.
Херсон сьогодні — південний форпост держави, який тримає оборону від російської армії. І це ціла система, ціла органіка того, як узагалі все відбувається. Як забезпечують швидкі ремонти постраждалих від обстрілів ліній електропередач, подача опалення. Як завозиться тверде паливо для мешканців сільської місцевості, щоб опалювати хати. Це все надзвичайна синергія органів локальної влади, комунальних підприємств, неурядових організацій.
Усе швидко міняється. Якщо сьогодні ви забезпечені теплом і маєте харчі, теплу ковдру, то на ранок цього може й не бути. Може статися обстріл, який пошкодить ваш будинок (дай боже, щоб залишилися живі), і ви знову починаєте потребувати підтримки, продуктів, побутових речей, забезпечення електрикою, паливом. Основне досягнення за період з моменту звільнення Херсонщини (11 листопада 2022 року) — це координація, досить оперативна й досить швидка, коли виникають такі ситуації.
Коли в Херсон прилетіло два КАБи на територію, де міська влада вирішила будувати школу з підземним укриттям, то в кількох дев’ятиповерхових будинках, де проживають кілька сотень людей, повилітали всі вікна, а в когось і стіни. Треба було бачити, як миттєво в ці двори приїжджають громадські організації, комунальні підрозділи, швиденько зашивають вікна, ремонтують стіни, привозять людям продукти, ковдри, посуд — усе потрібне для більш-менш комфортного й безпечного життя.
— Люди не бояться так жити? Ночувати у своїх квартирах? До ворога ж надто близько…
— Знаєте, із часом страх відходить на другий план. Ти просто до цього звикаєш і вже починаєш жити в Херсоні інтуїтивно. Відчуваєш, по якій вулиці їхати, а по якій — не треба, коли саме їхати, де можна трошки довше постояти й поспілкуватися з людьми, а де краще зайти в приміщення.
Сам страх інколи заважає. Але от за собою, за своїми колегами ми помітили, що він з’являється тоді, коли ти сильно втомлений, коли не досипаєш, не доїдаєш. Фактично, це просто твій гормональний, ментальний баланс. От ми всіх і закликаємо все-таки підтримувати цей баланс, старатися дбати про нормальні сон і харчування, попри складне життя навколо. В екстремальних ситуаціях це все може відійти на другий план, але згодом, коли накопичується втома, стає дуже важко.
— Розкажіть про свою роботу. Чим саме допомагаєте людям, які конкретні потреби закриваєте?
— Нині ми вибрали для себе три сектори, тому що не можна охопити все. Вони досить великі. Основний — екстрена підтримка й допомога цивільному населенню Херсонської та Миколаївської областей. Нещодавній ракетний обстріл Миколаєва — справді жахливий прецедент, який лише підтверджує, що на Півдні України все ще активна фаза війни. У Херсоні щоденно ми бачимо дронове полювання на цивільних, на автобуси й маршрутні таксі. Усе ж на наших очах. Тому екстрена підтримка — це такий великий фронт.
У цьому ж секторі ми допомагаємо жінкам і дітям. Створили для них безпечне середовище в Херсоні. У принципі, туди можуть прийти всі, хто хоче трошки розвантажитися від стресу й побути в просторі, подивитися фільм, попрацювати з учителем англійської мови, з психологом, відвідати якісь майстеркласи, просто відволіктись. Чи поспілкуватися в середовищі херсонців з гостями, яких ми часто привозимо в наш центр.
До речі, це такий чудовий приклад координації та згуртованості громадського сектору. Тому що проєкт ми реалізовуємо не тільки за підтримки міжнародних донорів, американської організації Lifting Hands International, яка на цей рік, попри зміни в політиці в Америці, і далі підтримує Херсонщину. Також до цього проєкту приєдналася локальна громадська організація «Тарілка-Херсон», і разом ми створюємо чудовий простір для жінок і дітей.
Цього року ми плануємо зробити ще один простір для молоді, адже діти до 12 років мають інші інтереси, ніж ця сама молодь, яка, на жаль, потребує дуже багато уваги. Кажу «на жаль», бо вони не отримують її від системи державної освіти й державних інституцій. Тож громадський сектор допомагає нині й молоді.
У Херсоні взагалі така яскрава картина, що ілюструє, як складно працювати й дотримуватись основних прав, свобод та поточного запиту на справедливість в умовах постокупаційного відновлення. По суті, Херсон намагається відновлюватися. Але, враховуючи постійні обстріли й непросту безпекову ситуацію, людям складно отримати доступ до суду, поліції та прокуратури.
Юристи всі повиїжджали, нотаріусів працює приблизно 15 %. Хоча кожен із цих 150 тисяч людей, хто проживає в Херсонській області, має щонайменше одну юридичну проблему. Це відновлення справедливості, відновлення документів, відновлення свого майна, реєстрація збитків у державному чи міжнародному реєстрі. Хтось родичів утратив, хтось — бізнес якийсь. Тобто щонайменше 150 тисяч юридичних проблем і працює там, грубо кажучи, 10 адвокатів у комерційному юридичному ринку.
Тому один з трьох основних наших напрямів — це правозахисний напрям. Надання безоплатної правничої допомоги, зокрема, для звернення до міжнародного реєстру збитків. Цей проєкт ми реалізуємо завдяки партнерству з німецьким товариством міжнародної співпраці GIZ, яке фінансується за підтримки Федерального агентства Німеччини з міжнародного розвитку й Ради Європи. Це такі потужні донори, у яких ми насамперед учимося. Переймаємо їхню політику, стандарти, процедури й імплементуємо ті у своїх командах. А втім, це важливий проєкт, тому що справді сьогодні достукатися до якихось органів дуже складно. Ми розуміємо й самих працівників — суддів, поліціянтів…
— Вони працюють у Херсоні?
— Так, але вони не можуть бути в одному місці. Якось діє ця система наведення, тому задля безпеки своїх офісів, підрозділів постійно змінюють дислокацію. Людям складно знайти їх. Поліціянти, треба віддати їм належне, їздять у найнебезпечніші громади, попадають під обстріли. Буквально кілька тижнів тому зазнали поранень і загинули працівники херсонської поліції. Тобто це складні умови. І допомагати дуже важливо.
Третій напрям — інклюзія і безбар’єрність, окрема сфера. На жаль, багато наших земляків дістають незворотні травми. І це жахливо. Але ще жахливіше, що суспільство не готове приймати їх в умовах абсолютної інклюзивності, безбар’єрності.
Спілкуючись із цивільними та військовиками, бачимо, що вони переживають не так фізичні бар’єри, як ментальні. У спілкуванні з людьми, мені здається, ще більше посилюється їхня травма.
Тож ми спільно з Данською радою у справах біженців і Данським МЗС реалізовуємо проєкт «Миколаївщина без бар’єрів», у межах якого плануємо встановити протягом цього року 20 пандусів на 20 підрозділах соціального захисту населення та юстиції. Це дві гілки державного сервісу з найбільшим потоком людей із запитами, скаргами, зверненнями. Тільки Миколаївський підрозділ соціального захисту надає понад 110 послуг. І очевидно, що їх приміщення мають бути безбар’єрними для людей з інвалідністю.
— Як і де ви зустріли війну?
— Я був у Херсоні з мамою, дружиною та чотирма дітьми. Так вийшло, що мій тато поїхав на чемпіонат світу з вільної боротьби в Туреччину, а батько моєї дружини поїхав у Португалію до родичів відсвяткувати свій день народження. Виявилося, що я просто залишився із жінками та дітьми. Не було з ким порадитися. А ситуація така, у яку ти потрапляєш вперше, що тут казати. Усі поради, які чув, говорили про те, що треба лишатися в Херсоні. І дружина, і мама казали, що ми зостаємося в Херсоні, нікуди не їдемо. Але 25 лютого о четвертій ранку прокинувся з такою чіткою, ясною думкою — треба валити. Зібрав дружину та дітей, їх сонними, з подушками, у піжамах просто помістив у машину, узяв собаку — і вирушили на Західну Україну. Ми виїхали о шостій ранку й за півтори години вже були під Кропивницьким.
На Західній Україні залишилися в родичів. Я одразу звернувся до ТЦК, хотів їхати в Миколаїв боронити країну. Була велика черга, і вони сказали, що в тебе четверо дітей, поки що людей вистачає. Ми всіх укомплектували, а тебе поставили в резерв і чекаємо. Потім з’ясувалося, що так вирішили з іншої причини. Вони бачили: у мене є офіцерський квиток, я молодший лейтенант, кандидат юридичних наук, а це означало, що треба давати керівну посаду комусь з Херсону, а не своїм, із Заходу України.
Але треба було щось робити. Тоді зібрали всі свої соціальні ресурси в Херсоні. Ми вже бачили, як 1 березня заходять російські війська на територію міста, під’єдналися до всіх камер, які тільки були в Херсоні, скоординувалися з усіма підрозділами й організували такий мініцентр узгодження діяльності. Уже 3 березня влаштовували коротенькі виїзди у двори до людей, у яких фіксували якусь критичну потребу.
— Ви вже повернулися в Херсон?
— Ні, тоді я не повернувся в місто. Ми це робили дистанційно. У Херсоні залишалися наші друзі, колеги, партнери. Одним з них був Антон Кушнір — громадянин Російської Федерації, який понад 20 років прожив у Херсоні. Дружина, четверо дітей, власний бізнес, купа громадських ініціатив, до яких він приєднувався. Людина, яка тричі подавалася на громадянство України, але досі його не має через непрозорі процедури здобуття громадянства. І він, користуючись своїм російським паспортом, їздив через блокпости й фактично вивчав, як поводяться окупанти в Херсоні. Цією інформацією ділився зі мною, а ми вже її поширювали серед наших колег, які долучилися до цієї волонтерської роботи.
До нас приєдналася купа юристів, адвокатів, нотаріусів. На базі нашого юридичного офісу в Херсоні ми організували гуманітарний штаб. Поступово починали вивчати для себе цю сферу. Хоча в громадському секторі ми працювали з 2011 року й реалізували в Херсоні багато громадських ініціатив, це був зовсім інший сектор — гуманітарний сектор, сектор задоволення критичних потреб в умовах окупації та війни. І це були зовсім інші виклики.
Ми забюрократизували повністю свої процедури. Видали всім посвідчення на російській та українській мовах. Зрозуміли, як працює, на перших порах, апарат окупаційних адміністрацій, блокпостів, ФСБ, Росгвардії. Ми вже розуміли, як з ким спілкуватися.
Потім побачили, як у міжнародних організацій з’явилося велике бажання допомагати Херсонщині. 10 березня, чи може навіть раніше, ми створили в Миколаєві гуманітарний штаб, на території якого акумулювали ресурси для міста. Поки що не розуміючи, як будемо їх завозити.
Потім Антон Кушнір та інші наші хлопці намагалися дослідити цей маршрут: як узагалі виїхати з Херсона. Спочатку виїжджали через Станіслав — це західний напрямок Херсонщини. Ми фіксували все й у постійному режимі 24/7: як це працює, як проходити, що казати, що із собою мати, що не мати, що з контентом на телефоні, що з посвідченнями, що з документами, як інструктувати людей, яких ми вивозимо.
Почали робити перші такі виїзди з Херсона й разом з людьми брали гуманітарну допомогу й завозили її в місто. Усе робили вперше, і це були найризикованіші акції. Ми не знали, як відреагують росіяни на те, що ми виїжджаємо з Херсона чи заїжджаємо й щось завозимо. Уже із часом вибудувалися якісь системи. Вони постійно змінювалися. Змінювалася й логістика із західного напрямку на схід. Врешті вона пройшла через Музиківку, через Шевченкове, через Давидів Брід і закінчилася фактично більш-менш організовано на східному напрямку через село Василівка, через Запоріжжя. За цей час ми змогли завдяки побудованій системі вивезти більш як 10 тисяч людей з Херсонщини.
Але у вересні 2022 року закінчилася будь-яка логістика через підконтрольну територію і з того часу ми почали думати, як узагалі все це відбуватиметься. Пам’ятаємо цей 2022 рік, коли звільнили Херсон, коли ми всі були в ейфорії, що 2023-го — контрнаступ, кава в Ялті й усе інше. Тоді ми починали перебудовувати всі свої процеси на сталішу підтримку лівобережної Херсонщини. Розробили стратегію, співпрацювали з багатьма іншими організаціями, міжнародними й національними, але…
У червні 2023-го стався підрив Каховської ГЕС і ми почали ліквідовувати надзвичайних масштабів техногенну катастрофу. Розробили з нашими американськими колегами, з тими ж Lifting Hands International, інструкції, по суті, безпрецедентні, у якому порядку прибирати воду із затоплених будинків, враховуючи, що ця рідина мала надзвичайну концентрацію техногенних залишків, токсичних. Тоді почали відкачувати помпами в Дніпро, і ми розуміли, як це буде шкідливо для екології взагалі. Тоді ми розробили систему відкачування асенізаційним транспортом. У такий спосіб змогли злити в комунальні очисні споруди 50 тисяч тонн рідини. Тобто ця рідина, фактично, не потрапила в Дніпро.
Ми розробили процедури дезінфекції будівель. Дослідили з національними інститутами рівень забрудненості води й рівень забрудненості цих грибків, які осідали на стінах будинків, чи можна там жити далі. Це була масштабна, тримісячна кампанія. У надзвичайному темпі, у шаленому. Тому що ми, окрім цього, ще координували купу організацій, які приїхали з інших регіонів та допомагали херсонцям і Херсонщині.
— Чи була якась евакуація з лівого берега?
— Так, була евакуація нашими військовиками. Спецпідрозділи, розвідники робили дуже небезпечні виїзди на лівий берег і знімали людей з дахів, з горищ. Вони там були просто заблоковані, тому що нижні поверхи затопила вода. Ми досі не знаємо, скільки людей загинуло від цього жахливого терористичного акту. По-іншому це не кваліфікується за міжнародним правом. Скільки врятували, мені важко сказати. Але ми тоді, координуючись із підрозділами ЗСУ, щонайменше 20 людей зустріли, привезли в лікарню, у шелтер і забезпечили першою екстреною підтримкою. Можливо, їх було й більше.
— Які емоції були, коли ви повернулися в місто після звільнення?
— Я вперше приїхав у Херсон 16 листопада, коли оформили документи на в’їзд, тому що тоді одразу запровадили режим обмеженого в’їзду. Треба було пройти певні процедури верифікації. Ми ще не розуміли, куди саме в’їжджаємо, що там взагалі відбувається, але це справді надзвичайні емоції. Ми одразу об’їхали всіх друзів, родичів, привезли подарунки, з усіма привіталися, поспілкувалися.
Але ці емоції не йдуть в жодне порівняння з тими емоціями, які відчували херсонці, коли побачили на площі Свободи в місті військовиків Збройних Сил України. У мене є хороший товариш із Херсона, який розказував про ту мить. І це просто щось надзвичайне. Після кількох тижнів без світла вони з дружиною поїхали купити собі кефірчику. Це єдина молочка, яку можна було пити. Якщо вона навіть зіпсована, то проблем, в принципі, немає.
Вони виїхали в магазин, у якому (єдиному в Херсоні, як вони кажуть) працював тоді, 11 листопада, генератор. Там був холодильник. Розповідають: «Ми вийшли із цією пляшкою кефіру, як із чимось надзвичайно цінним». Хоча ці люди до війни, не думаю, що якесь значення приділяли тому, чи це кефір, чи це йогурт, чи це сир горгонзола. От вони випивають і бачать, що на площі стоїть купа людей, а на стелу Небесної сотні залізли хлопці й підіймають прапор український. Він каже своїй дружині: «От хоробрі хлопці».
Немає ж розуміння: щось відбулося. Ні радіо, ні телевізорів, ні телефонів, тому що нема зв’язку. «Ми пішли ближче подивитися, що там. Підходимо та бачимо, що на площі стоїть машина наших хлопців у пікселі й навколо них купа людей». І він каже: «Я просто почав плакати». Оце от емоції.
Тому, коли ти приїжджаєш в Херсон, ти ще не розумієш, що там відбувається й що побачиш. Ти повертаєшся у своє житло й не знаєш, чи воно розграбоване, чи ціле. Зустрічаєшся зі своїми родичами, і не знаєш, які вони, тому що ти їх не бачив уже щонайменше місяці. Це такі дуже неоднозначні почуття. Але коли ти бачиш військовиків Збройних Сил України й розумієш, що вони тут, у Херсоні, і от вже майорить український прапор, це зовсім інше.
— Чи змінилися люди за час окупації?
— Змінилися насправді. Ми дуже багато спілкуємося й взаємодіємо з людьми з різних секторів. З простими мешканцями Херсонщини, які намагаються вижити й протриматися, з представниками громадських організацій, які стараються допомагати місцевим, з військовиками, з органами влади, із журналістами. Однозначно, сьогодні згуртувалися набагато тісніше, набагато міцніше. Усі розуміють, хто є хто, на кого можна покластися, а на кого не зовсім.
Оцей-от феномен українського єднання ми завжди спостерігали в кризові моменти: у Помаранчеву революцію, Революцію Гідності, нині, під час військової агресії Росії. Дуже радісно констатувати, що ця хвиля єдності не спадає, вона триває. Ми бачимо, як люди допомагають одне одному у своїх дворах, сусідам, тваринам, які прибилися, котам і собакам, які живуть у цих дворах. Як люди допомагають військовикам. Готують салати, якісь голубці, пиріжки, возять їх на блокпости. Допомагають поліціянтам, які закривають дуже великий фронт безпеки всередині міста.
То чому нам тоді не робити й далі ще з більшими масштабами те, що робимо? І ми насправді от цього року дуже хочемо посилити допомогу. Хочемо, щоб люди потихеньку виходили зі стану споживання гуманітарної допомоги в стан продукування якихось результатів, якоїсь діяльності, якоїсь користі для себе й оточення. Це дуже серйозний виклик. Тому що побудувати цю систему в нинішніх безпекових умовах, умовах проживання в Херсоні досить непроста задача.
— Якщо війна зупиниться, заморозиться, однак водночас ми не відіб’ємо лівий берег і нічого не зміниться, місто має шанс вижити чи повільно згасатиме? Що треба зробити, щоб вижити?
— Я думаю, українцям треба переживати найменше за заморозку цього конфлікту. Тому що об’єктивно 800 років Україна страждає від сусіда. За ці 800 років ми вже стільки вивчили, у всякому разі, на інтуїтивному рівні ми відчуваємо, хто такий наш сусід, яка ментальність, яким софтом прошитий росіянин, що не можна собі сподіватися, ніби замороження конфлікту призведе до чогось хорошого.
Поки йде війна, Україна може отримувати допомогу й підтримку. Поки йде війна, херсонці можуть отримати допомогу й підтримку. А коли вона закінчиться, по суті, життя в Херсоні не зміниться, але зміниться підтримка. Однозначно це не призведе до якоїсь сталої ситуації в регіоні. Ми розуміємо, що в будь-який момент можуть початися обстріли. Так, як вони почалися без оголошення війни 24 лютого 2022 року. Так, як ми прокинулись о п’ятій ранку й побачили, що димить наш Херсонський аеропорт. Це ж усе було несподівано. То які гарантії?
Навіть на нашому рівні. Ми — локальна організація, не позиціонуємо себе як організацію національного впливу, але ж, очевидно, бачимо, що не можемо розраховувати на те, що замороження конфлікту — це щось хороше для України. Це однозначно буде великою шкодою для всіх нас. Ми не можемо собі дозволити припиняти роботу, хоч яка вона складна. Тому що немає іншого шляху для України.
Ми нині переживаємо, можливо, найважливіший момент у нашій історії. Тому що за весь цей час Україна ніколи не мала такої міжнародної підтримки. Ніколи в держави не було такого великого депозиту довіри міжнародної спільноти. Такого великого ресурсу підтримки. Тож саме сьогодні, очевидно, ми можемо й мусимо для наших нащадків припинити цю криваву, несправедливу практику впливу Росії на Україну. І ми маємо всі об’єднуватися, гуртуватися, хоч яким, можливо, уже затертим це здавалося б. Немає іншого шляху.