Нещодавно ми всі стали свідками неймовірного героїзму херсонців, які вийшли на багатотисячний мітинг проти озброєних окупантів. Тож коли 6 березня 2022 року Херсону присвоїли звання міста-героя, на всю країну не знайшлося, напевно, жодного незгодного з таким рішенням. Але будемо чесні: для багатьох з нас ці події стали неабиякою несподіванкою, адже Південь давно і небезпідставно мав репутацію вельми проросійського краю.
Я, до речі, сама з Херсону. 1992 року, коли мій батько віддавав мене у дитячий садок, його питали: «В какую группу? В украинскую или в нормальную?». Тато обрав українську. 1995 року мене віддавали до школи – до гімназії, яка нещодавно постраждала від обстрілів. Сусіди питали: «Зачем так далеко? Вот же рядом школа — русская, хорошая». Але пройшло 30 років і ось вже місто рясніє жовто-блакитними стягами і гучно заявляє на весь світ: “Херсон — це Україна!”
Читайте також: “Наша доля — бути живим щитом між Європою та варварами”
Зізнаюсь, була подивована і я. Херсон дійсно виглядав сонним містом, зеленим і сонячним влітку та в перший місяць осені, з вітрами та дощами на Новий рік. Вічно в тіні Миколаєва та Одеси, з поширеними проросійськими та прорадянськими настроями. Здавалося, формування осередку української влади після анексії Криму дасть місту поштовх. Але – ні. На залізничний вокзал стало приходити менше потягів і якщо хтось від цього виграв, то це перевізники до курортних містечок на узбережжі Чорного та Азовського морів.
Лєнін на центральній площі впав у Херсоні 22 лютого 2014 року. Однак, декомунізація топонімів пройшла за принципом «все як до більшовиків». Одна з центральних вулиць — імені Карла Маркса – стала Потьомкінською, вулиця Декабристів — Рішельєвською. Формально йшлося про повернення історичних назв, а фактично – це було знущання над українською історією і пам’яттю, заміна комуністичних маркерів на імперські. А вулицю Суворова – приємний бульвар із кафе та магазинами – взагалі чіпати не стали. Нейтральна ж бо назва.
Втім, шукаючи пояснення нещодавньому “херсонському диву” на нашій площі Свободи, де замість знищеного Лєніна на прикрашеному вишиванкою постаменті стоїть флагшток з прапором України, я пригадую чимало дивовижних дрібниць. Дрібниць, які змушували мене радіти за своє місто, пишатись ним.
Таких деталей чимало. Учасник Євромайдану Володимир Миколаєнко, обраний мером Херсону у 2015 році. Проукраїнські журналісти. Проукраїнська культурна спільнота. Маса відвідувачів на історичному фестивалі. Імена педагога Олександра Русова та генерала Олексія Алмазова серед місцевих топонімів. А ще – уроки мужності в школах. 148 загиблих героїв АТО (станом на квітень 2020). Волонтерський намет на тій таки площі Свободи. Проукраїнські депутати міської ради. Навіть стильні кав’ярні зі смачним еспрессо і ті, здається, були простором нової України. І, до речі, моя рідна українська гімназія стала ошатнішою. Не настільки, як російськомовна школа біля мого дому, але все ж.
Читайте також: Як схід став надійним форпостом України
Нині я мешкаю у Києві, який в ці дні також демонструє героїзм, масштабів котрого ми ще здатні осягнути. Переглядаючи відео із центральних вулиць Херсона, намагаючись роздивитись знайомі обличчя, я чую «Это Херсон, детка! Путин – хуйло!» від оператора і «Слава Україні! Героям слава! Смерть ворогам! Херсон це Україна» від натовпу. І в цих вигуках мені чується відлуння минулого — і місцевого, і національного. Козаччина та Олешківська січ. Опір УПА і дисидентів. Так, зросійщення. Мельпомена Таврії. Згуртованість часів Революції Гідності і весни 2014 року. В цих сміливих вигуках я чує і здоровий страх — не той, що паралізує, а той, що спонукає до дій.
А ще на цих відеозаписах, зроблених на смартфони, проглядає візія майбутнього. Херсон – це більше не сіра зона, загублена у межичассі, а частина вільної незалежної процвітаючої України. Херсон – місто сміливців, а не апатичного “населения”. Це місто тих, хто розуміє, що Україна – це не про партійні прапори і взагалі не про “політику”, а про СВОЄ у найширшому значенні свого слова. Про ідентичність, про свій дім та майно, про свої щоденні звички, про можливості, якими ми звикли користуватись, про плани на майбутнє і все-все інше, що складає наше життя. І усвідомлена потреба захистити все це від руйнування справді здатна народжувати дива.