Поштівки з грубенького, шерхкого на дотик паперу можна побачити в усіх сувенірних крамничках Естонії. Їх охоче розкуповують туристи, але мало хто знає, що виготовлені вони в Українському культурному центрі в Таллінні на спеціальній лінії, що справді відновлює старовинну технологію з виготовлення паперу. Цю лінію допоміг придбати й поставити до дії колишній дипломат американець Ерік Джонсон. «Він працював і в Україні, і в Естонії, вивчив обидві мови, купив квартиру в Таллінні, оселився тут і часто до нас навідується, — розповідає голова Конгресу українців Естонії Віра Коник. — Листівки виготовляємо вручну, робимо численні майстер-класи для охочих навчитися самим робити папір. Стажуватися до нашої друкарні приїздять практиканти з різних країн Європи. Була також дівчинка з Індії, нині стажується француженка…»
Друкарня міститься на першому поверсі будівлі Центру. На численних поличках безліч пляшечок із чорнилами з натуральної сировини. Поруч справжні гусячі пера. «Центр займається збереженням і відродженням мистецьких та ремісницьких технологій, що перебувають під загрозою зникнення, — пояснює директор Українського культурного центру Анатолій Лютюк. — Тут регулярно проводяться курси каліграфії, а у вежі Грузбеке, яку українці на пільгових умовах орендують у міста, був організований з’їзд майстрів каліграфії з усієї Європи».
Український культурний центр не має регулярної фінансової підтримки з Києва. Фінансуються окремі проекти: «Червона книга України», «Книга Добра», але не щоденна діяльність закладу. «Естонія надає пільгові умови для роботи установи, але фактично завдяки культурологічним проектам, майстер-класам, виготовленню паперу за давньою технологією, видавництву книжок та поштівок Центр сам себе утримує, — розповідає Анатолій Лютюк. — Фактично впродовж 26 років і Центр, і українську церкву в Таллінні».
Попри численні завоювання росіянами, німцями, шведами, фінами, норвежцями, Таллінну пощастило зберегти чимало архітектурних пам’яток середньовіччя, зокрема міські укріплення та вежі. «Веж збереглося 28 із 49, — уточнює Віра Коник. — Міська влада хоче, щоб вони жили, тому радо надає їх під культурницькі проекти». Наприклад, вежа Грузбеке, що за кілька кроків від Українського культурного центру, має статус відкритої для відвідувань.
Українці за символічну орендну плату зобов’язалися наповнити її життя цікавими подіями. Що й роблять. Тут працює постійна виставка старовинних дитячих ліжечок-гойдалок із різних країн Європи, відбуваються спектаклі, проводяться майстер-класи з приготування українських страв, творчі вечори…
Естонія — маленька країна з населенням лише 1,3 млн. Попри членство в НАТО та Євросоюзі, сусідство з недружньою Росією лишається доволі загрозливим фактором, насамперед у контексті збереження та розвитку естонської ідентичності, культури, мови. «Я так хотів би, аби Росія віддрейфувала кудись ближче до Австралії, — мрійливо каже Калев, мешканець Таллінна. — Але вона поруч і нікуди не подінеться». «Сьогодні Москва, мабуть, не наважилася б напасти на Естонію, — розмірковує чоловік. — Хоча хто знає? Раптом у Кремлі захочуть випробувати на практиці, як працює стаття 5 статуту НАТО? Ми для цього ідеальна мішень. Російські танки можуть пройти від східного кордону на Захід за один день…»
Читайте також: Маріон Дерінґ: «На режисерах лежить мовчазна відповідальність розповідати чесні історії»
Російської мови на вулицях естонської столиці аж забагато. «Це туристи, які часто навідуються насамперед із Пітера та його околиць, але чимало й місцевих мешканців, — пояснює місцева мешканка Катрін. — Попри закон про громадянство, який зобов’язує знати естонську та передбачає іспит із мови, є цілий контингент тих, хто залишився на так званих сірих паспортах. Ці люди не мають права, скажімо, вільно працювати в країнах Євросоюзу, як решта громадян Естонії. Але їм так не хотілося вчити мову, що вони вважали за краще обмежити себе в подорожах у західному напрямку. Зате безперешкодно їздять до Росії. Я часто думаю: а якби війна, як-от в Україні, то як повелися б ці люди? До речі, у прикордонній Нарві таких більшість…»
Таллінн дихає старовиною, але не випромінює спокою. Українська присутність тут забезпечується амбасадою, культурним центром, недільною школою, церквою, щотижневими пікетами російського посольства на знак протесту проти загарбницької політики Москви. Згідно зі статистикою українці є третьою за чисельністю громадою після самих естонців і росіян. Проте українську просто на вулиці вдалося почути лише двічі: від бандуристів, які співали «Ой у полі та женці жнуть», і двох перехожих, які раділи, що чиясь дитина вступила на бюджет до вишу без жодних хабарів. «На жаль, чимало українців, особливо з тих, які потрапили до Естонії за радянських часів, у побуті перейшли не на естонську, а на російську, — зауважує Віра Коник. — Мова є дуже важливим маркером ідентичності. Ті, хто ідентифікує себе українцем, не завжди надають цьому належного значення».
Читайте також: Валерій Соколов: «Робота професійного музиканта в Україні — це чистий ентузіазм»
Попри недоречності з мовою, маленька Естонія допомагає Україні як може. «У нас один ворог», — лаконічно пояснює Калев. Естонці надсилають в Україну медичну допомогу, навчають у себе військових медиків, приймають у співпраці із Союзом українок дітей загиблих воїнів на літні канікули… Ця взаємодія між двома країнами може і має стати масштабнішою. І тому, що ворог спільний. І тому, що сумний досвід перебування в СРСР спричинився до того, що чимало проблем розуміється «автоматом». І тому, нарешті, що і в України, і в Естонії з різних причин у світі не так багато друзів.
Український культурний центр у Таллінні зумів за чверть століття стати органічною частиною міського пейзажу, і не лише архітектурно. «Естонці відвідують наші заходи не менш активно, ніж українці», — каже Анатолій Лютюк. Острівець української присутності гостинний і сповнений життя. Як і скрізь, справа тримається на ядрі активістів, нехай і не настільки численному, як хотілося б. Символічно, що концепцією діяльності української установи в Естонії є саме захист мистецтв, культур, ремесел, ідентичностей, що перебувають під загрозою зникнення. Цю небезпеку, хоч і з різних причин, естонці й українці щодня відчувають на собі.