«Гудбай, СРСР!» – сказала Центральна та Східна Європа 1989 року. Й саме таку назву отримав Тиждень європейського кіно та дискусій, що відбувся у Києві й був організований об’єднанням національних культурних інституцій ЄС EUNIC. Реінтегрувавшись у свій природний європейський культурний простір, ця частина Європи автоматично перебрала на себе роль зовнішнього споглядача за феноменом тоталітаризму. Адже право на повноцінне споглядання системи має лише той, хто перебуває поза нею.
І саме з тієї миті, коли кожна конкретна країна з шеренг сателітів-соціалістів переходила до демократичних лав, у мистецтві, зокрема кінематографі, мав починатися процес інтенсифікованого осмислення пережитої історичної несвободи. І що раніше, то краще. Але, як показав реальний досвід Східної Європи, економічна криза вдарила по кінематографу надто боляче. До того ж дуже швидко визріли спокуси розважальної масової культури. Відтак у найкращому разі увага й повага до історичних кінорефлексій у посткомуністичну добу наростали поступово. Так було в Польщі. У найгіршому – важка історична спадщина, трагедії та образи, брехня й багатовимірність тоталітарного минулого, глибина несвободи й пригнічення людини залишилися невідрефлектованими. Через кризу і економічну, і кінематографічну, і ментальну, й ідейну. Так сталося в Україні. Непереосмиленими у вітчизняному ігровому кіно залишилися й ключові дати прощання цивілізаційної Європи з СРСР. 1989 рік, 1990 рік – які образи, метафори, ідеї, емоції, типажі вони можуть розворушити сьогодні в пам’яті українців? Жодних.
З усіх східноєвропейських кінематографів на Тижні європейського кіно був представлений лише польський – фільмом «Туди й назад» (2001) режисера Войцеха Вуйчіка. Це історія всебічного приниження, ступінь якого безпосередньо залежить від внутрішньої свободи людини. Що вільніша вона внутрішньо, що свідоміша своєї ідентичності, тим рішучіше її відкидає система, заснована на прислужництві. Система, що любить донощиків, придворних художників і лікарів, які обслуговують спецслужби старанніше, ніж рятують людські життя. Позбавлена права вільного вибору свого шляху, навіть найрозважливіша людина перетворюється на відчайдуха. Дружина й донька головного героя лікаря-хірурга Анджея Гоффмана залишилися за залізною завісою в далекій Австралії. Він наважується пограбувати банк задля грошей, потрібних для оформлення паспортів, разом зі своїм приятелем, не менш скривдженим долею художником без нагород, визнання та з хворим серцем.
Це історія, так би мовити, ламання доль всередині комуністичного табору. Однак більшість стрічок, які було продемонстровано протягом Тижня європейського кіно, розповідають про те, як зовнішній щодо західноєвропейських суспільств маховик комунізму зачіпає і так само змінює людей зі світу демократичного. Вони фіксують, як людські долі зсередини розполовинює залізна завіса, як Берлінська стіна проходить через свідомість. Так, звичайна дівчина з Ліверпуля Елейн, героїня британської стрічки «Лист Брежнєву» (1985) режисера Кріса Бернарда, закохалася в російського моряка Петра. І те, що з позиції сьогодення не видається взагалі великим ускладненням, а саме фізична відстань між Ліверпулем та Сочі, тоді було мало не фатумом. Йшлося про два різні світи. І перехід з одного в інший – це подвиг. Не лише в СРСР, а й у демократичній Великій Британії автоматично вмикалася вся машинерія держави, щоб люди у підсумку не знаходили, а навпаки, губили одне одного безповоротно.
Не перекидаючи містка до СРСР як такого, італійська стрічка «Мій брат – єдина дитина» (2007) режисера Даніеле Лучетті ревіталізує архетипічний сюжет конфлікту двох братів. При цьому дія розгортається у провінційному італійському містечку в 1960-х роках минулого століття. Старший брат Манрико вступає до компартії. Молодший Ацціо – до фашистського руху. Захопленню фашизмом, завдяки якому хлопець «більше не почувався самотнім», передувало спочатку невдале навчання в духовній семінарії. Тоталітарна утопія як кар’єра для одного й віра та світоглядна опора для іншого – різні мотивації підштовхують людей до трибун і провокацій із вірою у світле майбутнє. Історія Манрико й Ацціо також засвідчила, що комунізм XX століття – це феномен, який так чи інакше впливав на долі людей усієї Європи. Тому 1989 року «Гудбай, СРСР!» сказав і Захід.
А ось країна, яка не осмислила у власній культурі, зокрема кінематографі, свого комуністичного минулого, вочевидь, по-справжньому не розпрощалася з ним. Поки ми не проживемо вповні оці два слова «Гудбай, СРСР», зможемо лише сказати «Хелоу, невизначеносте!»