Хазяї тайги і степу

Подорожі
15 Листопада 2011, 11:43

Земля-таємниця, яку в V столітті до н. е. топтали кочові племена хунну, тепер стала одним із осередків контрастів: по всій Росії проживає близько 120 різних етносів, із них 80 зосереджені саме в Бурятії. На її теренах співіснують буддизм, шаманізм, традиція старообрядців-сімейників, християнство. Свого часу в тамтешню глушину засилали навіть декабристів. Дорогою зустрінеш бурятів, монголів, якутів, євреїв, представників малих північних народів, корейців, вір­мен і не тільки.

Читайте також: Нащадки Чингизхана

До XIV століття землі сучасної автономії завдяки попереднім старанням Чингізхана становили єдине ціле із сусідньою Монголією. За словами місцевих жителів, слово «бурят» у перекладі з монгольської означає «зрадник»: буцімто це наймення тутешні племена дістали, відколовшись від загалу в одному з воєнних походів. У таке легко повірити: попри видиму подібність культур і навіть спільні прадавні свята, два народи досить зневажливо відгукуються про сусідські землі. «Що там робити, в тій Монголії/Бурятії?!» – пхикають одні й другі. Лишається хіба що здогадуватися, чи то говорить історична образа, чи просто бажання похизуватися перед туристами.

До складу Московської держави Бурятія увійшла 1703 року. Радянська влада запанувала тут дещо пізніше, ніж на більшості земель СРСР: Червона армія прийшла сюди лише 1920-го. Сьогодні це – республіка у складі РФ.

ЗАБАЙКАЛЬСЬКІ МОЛЬФАРИ ТА ІНШІ

На початку літа буряти сплачують данину Землі давнім святковим дійством Сур-харбан. Чоловіки, а іноді й жінки змагаються в традиційних тут уміннях: стрільбі з лука, їзді верхи та боротьбі. На ранніх етапах в основі цього свята лежало вшанування духів, що владарювали в тій чи тій місцевості, а також єднання роду-племені. Із плином століть додався інший смисл – воєнний огляд, відбір найдостойніших мужів та коней до ханських дружин. До свята готувалися заздалегідь, а отже, юнаки мали стимул до постійних фізичних тренувань. Незаміжніх жінок допускають до кінних перегонів, подекуди – до змагань лучників.

Якщо коріння цих традицій губиться в солярних міфах незбагенної давнини, то поширений тут буддизм – вірування набуте. Він прийшов понад 300 років тому з Китаю, транзитом через Монголію. Саме в Бурятії, в підніжжі гірського хребта Хамар-Дабан, міститься осередок буддизму Росії – Іволгінський дацан (монастир та релігійний навчальний заклад) «Гандан Даші Чойнхорлін» – «монастир Колесо вчення, що приносить щастя і сповнене радості». Власне звідси по завершенні Другої світової війни почалося відродження буддизму в Бурятії: радянський режим послабив тиск і дав дозвіл на зведення святинь.

Величний комплекс храмів вражає здалеку: вибухова барвистість, декорована всюдисущими веселими прапорцями, уживається з величністю й відчуттям чистоти та абсолютної гармонії (це попри неабиякий натовп і ажіотаж). Серед тих, хто сюди приходить, – як прочани, так і туристи. Але ніхто нікому не заважає, ніхто нікого не дратує. Усі злагоджено рухаються через комплекс храмів, статуй Будди й вівтарів, дорогою обертаючи барабани (до яких, за звичаєм, укладено сувої, списані священними текстами) й лишаючи у відповідних місцях монетки та цукерки. До дацана не дозволено заходити з покритою головою – це вважають за неповагу. Найбільшою святинею обителі є Даши-Доржо Ітигелов – монах, який 1927 року пішов у нірвану. Тіло ченця дотепер має вигляд живого, науковці виявили, що його білкові фракції досі зберігають прижиттєві характеристики.

В одному із храмів монах запрошує зняти наплічники і присісти з ним почаювати. Частує канапками, солодощами та мудрими бесідами. Зі щирим, спокійним інтересом розпитує подорожніх, хто вони, звідки, як і куди мандрують, міркує про сутність дороги («Хоч куди піди – але ж від себе не втечеш!»), розповідає про вчення. У тибетському буддизмі є два основні напрями – червоно- й жовтошапочники. Перші прагнуть перескочити весь довгий шлях реінкарнацій і швидко досягти просвітлення, просвітивши також і людство. А послідовники других (яким і належить Іволгінський дацан), переконані, що без фундаменту хати не збудуєш, і все має іти поступово, своїм шляхом. Три найбільші гріхи в буддизмі – хтивість, жадібність і невігластво – мають зооморфних відповідників: півня, змію і свиню. Вони породжують одне одного колом (на зображеннях – кожна істота виходить із рота попередньої), уособлюючи тим самим замкнене кармічне кільце, що стає на заваді вивищенню.

Прощаючись, послушник пакує нам цілу торбу смаколиків на дорогу.

Не меншою мірою шанований (і значно давніший) у Бурятії шаманізм. Він представлений багатьма різними тради­ціями й напрямами, залежно від звичаїв конкретної етнічної групи чи племені. «Шамани – це насамперед дуже розумні, поінформовані люди, – розповідають місцеві. – Вони прагнули селитися біля Байкалу, адже вода – це колосальний носій інформації… Байкал – величезна кількість прісної води, уявляєте, скільки всього вона в собі несе?! Мільйони мільйонів років і життів…» Сучасні послідовники цієї традиції нарікають, що молоді покоління не поспішають переймати батьківське вчення, а шукають собі щастя в інших сферах життя. Через те шаманізм нині опинився під загрозою зникнення. Щоб зміцнити й поширити свою віру, послідовники організували щорічний фестиваль шаманської культури, який відбувається на байкальському острові Ольхон. Це давнє місце сили оповите легендами.

Окремі поселення й досить замкнену культуру мають місцеві старообрядці, виселені сюди у XVIIІ столітті. Сімейники, як їх тут називають, хрестяться двома пальцями, майже не зводять церков (замість них – молитовні доми). У них надзвичайно багате культово-обрядове життя, вони шиють строкатий багатошаровий одяг. Раніше сімейники трималися досить закрито й недолюблювали бурятів. Наприклад, якщо корінний житель цих місць приходив на подвір’я і просив води, хазяї потім викидали ковшик, із якого він пив.

НОЧІВЛЯ В ЮРТАХ

Міста Бурятії – переважно видовище досить печальне у своїй совдепівській постапокаліптичності, з характерним запахом несвіжості у продуктових крамничках та серпами й молотами де не кинь. Приміром, Гусино­озерськ – депресивне містечко, яке чомусь називається «туристичним». ГЕС на березі озера й напівзруйновані шахти уподібнили його до химерної сталкерської зони. Місцевий дацан – цегляна будівля без натяку на велич, в одній із кімнат якої співають монахи, у другій – закусочна, у третій продаються дешеві брязкальця, а напис на дверях четвертої обіцяє масаж – симбіоз щонайменше дивний. Значно цікавіше мандрувати селищами з дерев’яними просторими й (на диво) чистими господами, ночувати в юртах. Вони в Бурятії, на відміну від сусідньої Монголії, рідко слугують основним і постійним помешканням. Це швидше данина традиції, автентичні «літні будиночки». Одначе змайстровані вони за тією самою технологією, що й сотні років тому. В юртах пахне повстю, вихід (як і в буддійських храмах) спрямований на південь, навпроти входу – вів­тар. Ліву частину такого переносного житла вважають жіночою, праву – чоловічою. Буряти – дивовижно гостинні й відкриті люди, тож познайомитись із місцевим населенням і опинитись у гостях неважко.

Столиця Бурятії Улан-Уде, поза сумнівом, варта уваги. Зведений «чортового» 1666 року зимівник для кочовиків на місці злиття річок Селенги та Уди сьогодні є досить ошатним, сучасним, колоритним і благо­устроєним містом. Експозиція Музею історії Бурятії вражає багатством археологічних, документальних та художніх матеріалів. Не менш привабливим є Етнографічний музей народів Забайкалля – комплекс просто неба за 8 км від столиці. Подібно до нашого київського Пирогова, його територія поділена на регіони: тут це евенкійський, бурятський, старожильський, старообрядський, перед- і забайкальський комплекси. Має Улан-Уде і ще деякі музеї – художній та геологічний, природи Бурятії, історії міста тощо.

Столиця столицею, але найцікавішими все-таки залишаються пам’ятки природи. За вікном (потяга, авто, будинку) буяє тайга. «Буяє» – це не метафора. Люди видаються гостями на цих землях, їм милостиво дозволено існувати, теми про «людину – царя природи» тут видаються смішними. Ліс і гори є чимось значно більшим, ніж лісом і горами. Сила, жива і справжня, – ось хто тут вічний господар. Давні божества, яких ушановували шамани, передаючи цю традицію до наших днів, оживають на очах. Узбережжя Байкалу повертає в момент «тут-і-тепер», біля найглибшого озера світу можна стояти нескінченно, сумніваючись у дійсності баченого, забувши про лік годин. До реалій поверне хіба раптова злива, на які щедрий тутешній клімат. Тайгові трави, вищі за людський зріст, сила-силенна грибів, що їх можна різати без згадки про радіацію, суворий хребет Хамар-Дабан – земля-капкан, що довго вертатиметься у снах і не відпускатиме. 

Читайте також: По Байкалу і навколо