Павло Вольвач письменник

Хата на краю села

6 Червня 2008, 00:00

 

 
 
 
 
«Дріб’язкові галичани», «анархічні cхідняки», «химерні гуцули»… Такі характеристики можна почути за, так би мовити, загальноукраїнським столом. «Коли по-переду машина з волинськими номерами, – не поступиться дорогою нізащо, – ділилася знайома поетеса. – Хоч я на джипі, а той упертюх на запорожці…»
 
Видно, щось воно в тому є. І комбатант Данило Шумук, котрий вважається чи не світовим лідером з політичної відсидки, чий стаж у в’язницях і таборах Польщі, Німеччини й Радянського Союзу зашкалює за сорок років, не випадково теж був саме «впертим волиняком». Характер є характер.
 
Є якісь колективні психічні особливості, що проявлялися у поведінці етносу, мабуть, завжди – й за «перестройки», й за Зиновія-Богдана. Якісь кліше тут не спрацьовують, а індивідуальне й таке любе «я» клякне й мізерніє проти знеособленого, але велетенського «ми», котре включає в себе й сантехніка Петренка, й Гонту, й екіпаж української космічної станції, що в майбутньому висадиться десь у хащах геліоцентричної системи. Сусіди теж мають на нас свій погляд. Згадаймо характерних типажів родом із совєцьких літератури й кінематографа – пикатих поліцаїв у вишиванках, із жовто-блакитною пов’язкою на рукаві, з гвинтівкою за плечима й заткнутою качаном пляшкою самогоняри під полою свитки, зрадників, боягузів, вертухаїв і – просто – дебілкуватих. А з іншого боку, згадаймо гордовиті авторозмови про суперцнотливість, щирість, порядність, вояцькість, рясно заквітчані барвінками, калинами, снопами й солов’ями, наїжачені булавами й оселедцями.
 
Проте чомусь мимохіть пригадується ще одна характерна риса, про яку говорять менше, але яка теж, за всіма ознаками, входить до пантеону національної вдачі. Й закодована вона у вікопомному вислові: «Моя хата скраю». Що ж за тою хатою і тим краєм? Та багато всякого – індивідуалізм, невиробленість ієрархій, нездатність підпорядковуватись отій істині: «Де общєє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку». Звідси – трагічна офірність одних і хитре покректування з-за тинів ситих інших. Звідси – жменька хоробрих під Крутами й лишень півтисячі смертних зухвальців у трагічно-звитяжному Зимовому поході.
 
Звідси ота, не менш трагічна,повсякчасна відсутність критичної маси, що вибухала б позитивними змінами в будь-яких площинах життя. Свинопасів завжди незмірно більше, ніж козаків. Вже не кажучи про мандрівних нетяг-філософів. А, відповідно, такі вікопомні цілі зазвичай мерехтять у тумані перед сумовитими вусами української поспільності: надбавка десятки до зарплати чи пенсії – це, прости Господи, ривок, а виплата здевальвованої «штуки» – це вже, не на ніч будь сказано, прорив.
 
Але приказка приказкою, проте що ж до самої хати, то, найсмішніше – її не було взагалі. Ми тасувалися у вічних «сєнцах», при цьому власними м’язами, мозком і кров’ю вивершуючи розкішний – у колоніальному стилі – палац імперії. «Крайньої хати», хотілося того чи ні, але не виходило аж ніяк і ніколи, надто ж у ХХ сторіччі, коли саме через Україну – як ні через жодну іншу землю – прокотилися дві безприкладні світові та громадянська війни, революція, репресії і, зрештою, безпрецедентний у світовій історії голодоморний геноцид. Нині хата нібито є, власна й самостійна. Незатишна поки що хата, слід визнати, з нашвидкуруч підмальованим фасадом, з протягами й перехнябленими рипучими дверима, з мільйонами господарів, які або cкніють по кутках, або – найактивніші, найміцніші – облаштовують чужі, заморські інтер’єри, тоді як Київ залитий смальцем безчасся. Але якщо наша хата крайня, то за нею – що? Правильно: одразу за нею дихає степ, в якому гречкосій стає козаком. Або партизаном у лісі. Бо до лісу з крайньої хати шлях якраз найкоротший.