Організатори відібрали 42 фільми з майже 300 заявок. Головні нагороди повнометражного кіно були поділені на дві категорії — міжнародний конкурс (його обирали глядачі на сайті фестивалю) та національний конкурс (найкращий фільм в цій категорії обирали члени міжнародного журі).
Переможцем національного конкурсу став фільм Андрія Лисецького «Земля Івана». Це історія про Івана Приходька, який малює картини в жанрі наївного мистецтва. Як і більшість представників цього жанру, пан Іван самоук. Він мешкає в селі, фільм розповідає про його побут, погляди на життя та вибір, який доводиться робити. За словами журі, історія вийшла дуже самобутньою і щирою: «Цей документальний фільм — це більше, ніж просто портрет однієї цікавої людини, та подорож до коріння українського мистецтва. У нас, як у представників інших країн, складається враження, що ми заглянули в душу країни».
Майже всі фільми національного конкурсу не викликають питань щодо тематик чи думок, які висловлюються у фільмах. Проте у міжнародному конкурсі ситуація інша.
Нагороду фестивалю взяв фільм данського режисера Сімона Леренґа Вільмонта «Віддалений гавкіт собак». Фільм розповідає історію життя 10-річного Олега, який разом із бабусею Олександрою живе на лінії фронту. Село Гнутове (околиці Маріуполя) вже майже нежиле, але небажання їхати та нерозуміння, що робити далі, не дає бабусі з онуком покинути його. Ми вже маємо історії, які розказують про життя людей в умовах війни чи окупації — «Земля блакитна, ніби апельсин» (реж. Ірина Цілик) чи «Додому» (реж. Наріман Алієв). Проте відмінність картини українських та данського режисерів полягає у різному розумінні контекстів. Якщо Цілик та Алієва показують нам українські реалії зсередини, то Вільмонт демонструє їх ззовні, як погляд не емпатичного стороннього спостерігача. Фільм сіє багато нерозумінь і якщо його цінність в цьому, то безперечно, вона головна. Апогей нерозуміння настає, коли з екрану ми чуємо діалог двох хлопчиків про нещодавні події, де були загиблі: «—…людей тут побило. —Не людей, а військових» (пер. з рос). І потім цю ж думку проговорює бабуся хлопчика: «Коли солдати прийшли — люди пішли» (пер. з рос).
Дихотомія «свій—чужий» перетворюється тут на «людина—військовий», яка не тільки змінює її ракурс, але і повністю ігнорує національну приналежність як військових, так і людей. Слова, проголошені дитиною і потім повторенні ще раз людиною похилого віку створює ілюзію єдності думки з усіх вікових груп. Це виглядає доволі потужною маніпуляцією, якщо додати інформацією про те, що фільм обрали найкращим саме глядачі.
Ще один іноземний фільм, який не отримав нагород у Харкові, але здобув нагороду за найкращий європейський документальний фільм на Одеському кінофестивалі 2019 — «Воєнні канікули» (в оригіналі Sunnerwar) режисера-німця Моріца Шульца. У фільмі розповідається історія двох дітей — Ані та Микити, які на канікулах поїхали до табору «Азовець». І хоч в незалежному документальному фільмі не має бути відверто показана думка авторів, то вже з драматичного саундтреку трейлера можна зробити висновок, що режисеру не дуже подобається дійсність, яку він бачить. Скоріш за все, німець трактує саме слово «націоналізм» у винятково негативному контексті через жахливий досвід своєї країни, де будь-що політичне та соціальне відмінне від центра в праву сторону вважається передвісником біди. Відповідаючи на питання під час фестивалю, Моріц Шульц сказав: «Говоримо не лише про Україну. А про те, що трапляється в країні, яка воює. І як деякі групи у суспільстві починають використовувати контекст та подієвий фон у власних інтересах. Гадаю, табір «Азовець» можна було б замінити на аналогічні в інших країнах. Подібні існують у Польщі, Німеччині. Функціонують у більш підпільній формі. Наша тема універсальна — як ці групи переслідують свої інтереси, сіють свої переконання і вірування серед дітей».
Тому загалом міжнародна програма частково зображує ідеї, які відверто можуть нашкодити Україні в теперішній ситуації: засудження проявів самоосягання та розвитку нації, а також пропаганда пацифізму, що сприймається винятково через тезу «мир краще війни» поза контекстами того, як цей мир здобувається — перемогою чи ігноруванням, згортанням конфлікту, поразкою.
Тиждень поставив питання режисеру Андрію Лисецькому про особливості Харкова для кіномитців і українське кіно в цілому: «Харків відіграє значну роль у сучасному культурному (це література, актуальне мистецтво, музика) просторі тож є прекрасним майданчиком і для кінофестивалів. Синергія жанрів, як на мене, це майбутнє. Український кінематограф має славетне минуле. Зараз, завдяки державній підтримці, теж починає своє відродження. Маємо багато талановитих фахівців, цікавих проектів. Тож, маю надію, якщо підтримка не буде зменшуватися, запроваджуватимуться нові преференції (кеш—ребейт, наприклад), то це все перетвориться на яскраве культурне явище».
Читайте також: Кінопрокат фільму "Зошит війни" завершився достроково. Що сталося
Відповідаючи на питання Тижня про тематику фільмів, що були представлені у програмі, Андрій та директорка Kharkiv MeetDocs Євгенія Крігсхайм одноголосно погодились, що хоч будь-яка цензура в темах картин неетична і неприпустима, проте суб’єктивізм присутній у кожного митця.
«Тема твору — завжди вибір автора. Не думаю, що тут доцільна будь-яка цензура. Інше питання — це наскільки тема виразно чи глибоко знайшла відображення у творі, наскільки цікава глядачеві. Та перш за все, тема фільму має бути важлива і цікава для авторів, інакше кіно не відбудеться», — сказав Андрій Лисецький.
Читайте також: У всеукраїнський прокат виходить документальний фільм «Депортація 44-46»
«Документальне кіно на те і документальне, що не має містити ані маніпуляцій, ані навіть особистої думки автора. Інтерпретують таке кіно вже глядачі. Суб’єктивізму не уникнути — автор має спочатку обрати тему і вже є момент “подобається-не подобається”. Безумовно є випадки, коли митці хочуть прокласти собі дорогу на якихось скандалах чи коли фільм знімають на замовлення та з метою пропаганди» — підсумовує Євгенія Крігсхайм.
Тож, харківський кінофестиваль частково підтвердив різне бачення генезису українських проблем у вітчизняних та іноземних митців. Також нагальними наразі здаються питання меж: відсутність розуміння внутрішньої дійсності України в іноземців породжує дискусії в тих темах, де їх давно не мало б бути.