Українську історію годі уявити інакше, ніж сповнену несподіваних поєднань мозаїку. Речі, що в будь-якій іншій культурі могли б виглядати чудернацькою еклектикою, в Україні розквітали дивним суцвіттям синтезу, не позбавленого своєрідності й гармонії. Таким синтезом було запорозьке козацтво, яке ввібрало в себе господарські та культурні уклади землеробської Півночі й кочового Півдня. Та й саме поняття «Україна», яке тривалий час існувало як позначення дотичного до степу порубіжжя, себто – землі козаків, лише в ХІХ сторіччі перетворилося на етнічну назву й для некозацьких Волині, Галичини та Буковини. Проте лишилися регіони, де український синтез не відбувся сповна. Одним із таких є територія, де впродовж ХV–ХVІІІ ст. розташовувалося Кримське ханство. Дарма, що колись глухі закутки цього терену були відомі козацтву краще, ніж велелюдні галицькі середмістя. Сьогодні етнічна карта України демонструє жорстку закономірність: чим далі на південь, тим менше українського.
Вітер із Півдня
Україна здавна перебувала на перехресті геополітичних протягів, що часом ставали буревіями й трощили паростки державного й культурного життя. В ХVІ – ХVІІ ст. ішла жорстока боротьба Польщі й Росії за київську спадщину. Кримське ханство, дбаючи про баланс сил на сході Європи, напускало причорноморських кочовиків то на Росію, то на Польщу, однак щоразу – через Україну. Богданові Хмельницькому доводилося чутливо стежити за розою вітрів і вибирати з-поміж них той, котрий якщо б і не виніс його хиткий державний корабель на простори самостійного плавання, то хоча б не зламав щоглу. Гетьман відчайдушно маневрував вітрилом, ловлячи вітер то з Бахчисарая, то з Варшави, то зі Стамбула, то з Москви, а то й зі Стокгольма. Однак наприкінці ХVІІ сторіччя північно-східний буревій став заглушати інші вітри. Польща слабла, Росія, підбивши під себе Лівобережну Україну, зміцніла, а Крим розгублено озирався на Туреччину.
У 1691 році на Січі з’явився колишній писар Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко, котрого, мабуть, із подачі Івана Мазепи принизливо звали Петриком. Наслідуючи приклад Хмельницького, він спробував, спираючись на Крим, підняти козацьке повстання, але тепер не проти Польщі, а проти Росії.
Петрикові мрії
Ідея союзу з Бахчисараєм не була для козацтва ні новою, ні одіозною. Давні економічні зв’язки Запорожжя й південних полків Гетьманщини з Кримом спонукали до політичної співпраці з ним. Руські дружини служили ще у війську золотоординських ханів, а один вояк-урус відзначився тим, що позбавив життя монгольського темника Ногая, розбитого ханом Токтою. Руси навіть у 60-х роках ХІІІ ст. мешкали великою громадою в першій столиці татарського Криму – Солхаті. В наступні сторіччя руські квартали були в більшості великих міст Криму. В ХVІ ст. у Кафі (сучасній Феодосії) український квартал мав 27 дворів і православну церкву.
Та здебільшого українці потрапляли до Криму як ясир. Їхня доля після кількарічного перебування в рабстві складалася по-різному. Хто йшов жебракувати, а кому таланило завести сім’ю й господарство. Навіть в останні часи існування ханства в кримських селах мешкало багато українців – колишніх ясирів.
Отже, 26 травня 1692 року Петрик уклав із Кримом союз від імені вільної (як йому мріялося) держави – «Князівства удільного Київського, Чернігівського й усього Війська Запорозького городового і народу малоросійського». Влітку того ж року 20-тисячна орда з петриковими козаками рушили на Полтавщину. Люди привітно зустріли їх. Однак кримське розуміння війни як грабунку й здобуття полонених завадило походу, що так вдало почався. Вітер із півдня вкотре виявився руйнівним суховієм, а вкраїнська людність обирала менше зло – московську владу.
Утім, розчарування стосовно Петрика не було повсюдним. Мешканці порубіжжя залишали свої витолочені землі й переходили до Бузько-Дністровського межиріччя, себто до Кримського ханства. Потік переселенців від початку був значним і ще пожвавився після поразки повстання Семена Палія, коли польський уряд ліквідував на Правобережній Україні козацький устрій. По інший бік польського кордону хан запровадив адміністрацію на чолі з Петриком, котрий із 1695 року іменувався «гетьманом Ханської України». Щойно заснованими в степу селами порядкували козаки, з-поміж яких були колишній прибічник Палія сотник Пляка, фастівський козак Гаврило Олейченко. Відомі імена й інших ханських гетьманів – Стецика та Івана Богатого. Мрії Петрика збувалися, хоча не там і не так, як хотілося.
До хана по волю
На початку ХVІІІ сторіччя усталений ритм життя на степовому порубіжжі дуже змінився. Після поразки Івана Мазепи та невдалого походу Пилипа Орлика на Правобережжя в 1711 році Росія остаточно приборкала Україну. Крим тоді став притулком для багатьох українських політичних емігрантів і всього запорозького козацтва. Та згодом настала черга Криму: під час війни з Туреччиною 1735 – 1739 років російські війська вперше захопили Бахчисарай.
Проте наступні 30 років ханству вдалося прожити в мирі й відносному спокої. Лишалися в минулому кочівницькі наїзди на Україну, життя на порубіжжі ставало безпечним, і туди з аграрно перенаселених районів вихлюпнулися потоки землеробського люду, котрий раніше волів триматися якнайдалі від степу.
Водночас у обжитих районах України відновлювалося знищене Хмельниччиною кріпацтво. Поміщик, який отримував шмат порожньої землі, ставив на видному місці хрест, на якому писав, протягом якого часу будь-хто міг селитися на ній і звільнявся від податків і панщини. Після закінчення терміну слобода перетворювалася на звичайне панське село. І зазвичай, щойно спливали пільги, селяни розбирали свої хати й ішли шукати нові подібні хрести. Здавалося, вся козацька Україна стала на колеса; стихійно виникали й зникали слободи, степові шляхи заполонили потоки переселенців, котрі гнали худобу й на рипучих, запряжених волами возах везли розібрані хати з усіма пожитками. Отак вони рухалися все далі й далі на південь і нарешті доходили до володінь кримського хана.
У середині ХVIII сторіччя в Побужжі вздовж річок Кодима і Ягорлик постали «ханські слободи»: Балта, Голта, Палієве Озеро, Перелети, заселені переважно українцями. Ханські слободи не були єдиними острівцями розселення української людності. Крим повнився українськими чумаками, котрі щовесни приїздили до перекопських лиманів громадити сіль. Ханський чиновник – диздар – щороку сповіщав запорозького кошового отамана про те, як визріває сіль на перекопських озерах і прохав його прислати чумаків, а біля солоних озер заготовляли сіно для чумацьких волів. Хто приїздив чумакувати, хто ставив кузню посеред степу, щоби підковувати татарських коней, чи шинок (відвідувачів не бракувало; шинкарством в Очакові займався сам Максим Залізняк), а хто йшов у найми, як тоді казали – аргатувати.
Пан після хана
Переможні для Росії війни 1768–1774 і 1787–1791 років знищили кримськотатарську й турецьку владу в Північному Причорномор’ї. В степу постала Новоросія: з’являлися міста зі стилізованими грецькими назвами й російськомовним чиновним людом і села з українськими селянами, котрі так само, як і в часи Ханської України, просто шукали землю, вільну від пана. Коли таку землю ще можна було знайти, селянин мовчки збирав свій пожиток і переїздив на вільне місце – й байдуже, яка там влада: українська, російська чи ханська. Коли ні – так само мовчки терпів, аж поки терпець не уривався й починався стихійний бунт.
Воля мислилася селянами степового краю як перебування поза державною регламентацією. Вони не прагнули йти до міста, створювати там свої громади й уливатися до міського самоврядування – як це з успіхом чинили селяни в Галичині, Прибалтиці й Фінляндії, де поволі з’урбанізоване селянство ставало провідником націотворення, поступово витісняючи з міста іншоетнічні елементи. Селянство ж українського степу прилаштовувалося, бунтувало, але уникало міста й не прагнуло вплинути на державу так, аби вона рахувалася з інтересами сільських тубільців. Російськомовне місто зоставалося для степових сіл уособленням велетенського чудовиська, що звалося державою й існувало хіба для того, щоб примушувати до незрозумілої роботи й здирствувати, стягуючи податки та хабарі.
Етнічний субстрат, із якого могла б творитися українська нація, на Півдні України був майже яловий. Етнограф Володимир Ястребов писав у 1885 році, що це «запорозьке захолустя» не може похвалитися ані оригінальністю народного побуту, ані давністю й міцністю історичних споминів; тут часто мають труднощі з тим, щоб сказати, якою мовою говорить народ, звідки взялися обивателі й до якої нації належать. І це служить «найвдячнішим ґрунтом для поширення трактирно-солдатської культури, котра тут глибше пускає коріння й дає бучний квіт, ніж деінде на Півдні Росії, приглушуючи останні куці залишки народної старовини». Кримінально-шансонної субкультури – сказали б ми сьогодні: коли стала неможливою втеча від держави в просторі, відсторонення від неї перейшло в культурно-психологічну площину. В 1918–1920 роках південноукраїнський селянин виявився чутливішим до анархо-комуністичних гасел Нестора Махна, ніж до українських державницьких закликів. Регіон не чутливий до них і сьогодні – дарма що за радянської влади він добряче урбанізувався; моделі поведінки, створені в часи колонізації степу, мабуть, сильніші за будь-які державні та демографічні метаморфози. Можна сперечатися щодо висновків і оцінок, та варто завітати до якоїсь пересічної кав’ярні на шляху, скажімо, між Запоріжжям і Дніпропетровськом, як мимоволі пригадуються слова Ястребова, а пошук першопричини тягне туди – до Ханської України.