У. Т.: Чи був якийсь певний фільм, який підштовхнув вас стати кінокритиком?
– Якоїсь конкретної кінокартини не було. Все почалося з дуже юного віку. Я з батьками жила в місті, де не було доступу до нового кіно, але мій тато завжди записував фільми на касети, і ми потім дивилися їх удома. Тобто становлення кінокритика в мене почалося через батька. Але все одно почала я писати не про кіно — спочатку це були музика і телебачення.
У. Т.: Неабиякий інтерес у мене викликає не так ваша обізнаність у кіно і кар’єрні щаблі, як виховання. Особливо мене це цікавить з погляду вашої дуже давньої рецензії на «Олдбой» Чхан-Ук Пака, в якій ви писали, що були у цілковитому захваті від картини.
– Розумієте, сім’я в мене була доволі артистичною і жваво цікавилася всім новим – і, фільмами, і музикою, і книжками, яких у нас завжди було вдосталь. Але зараз тато, читаючи мої рецензії, не може второпати, звідки в мене час, щоб переглядати таку кількість фільмів. На що я відповідаю: «Тату, це моя робота, і я за неї отримую гроші». «Олдбой» був доволі контроверсійним фільмом. І тому дуже дивним виявився сам режисер, який був на Единбурзькому фестивалі і з яким мене попросили зробити сесію «запитання – відповіді». Чхан-Ук Пак виявився таким статечним, ґречним корейським джентльменом, тож важко було повірити, що саме він зробив «Олдбоя». А фільм мені на той час сподобався, можливо, саме через мій юний вік і його амбітність та візуальну новизну. Зараз, якби я писала на нього рецензію, я б назвала його дещо претензійним.
У. Т.: Нинішня британська критика і британське кіно доволі амбітні та сповнені якогось молодечого запалу. Я помітив, що британське кіно, яке, здається, відповідає рецензіям у найбільших британських кіножурналах Empireі TotalFilm, гостре на язик і зухвале за формою. Чи це справді так?
– Так, гадаю, ви маєте рацію: британське кіно саме таким і є – гострим на язик і саркастичним. Можливо, тому, що розраховане на молодшу аудиторію. Уявлення про наше кіно як про щось затиснене, серйозне і претензійне, яке має нести потужний меседж аудиторії, відійшло в минуле. Адже люди, які зараз роблять кіно, хочуть привнести в нього гумор, іронію і те, що може зацікавити більше глядачів, воно намагається бути мейнстримовим, тому й головні відвідувачі британських кінотеатрів, ядро аудиторії, так би мовити, – це чоловіки від 18 до 35 років.
У. Т.: Тобто це через аудиторію у багатьох британських фільмів така кількість обсценної лексики?
– Нині в кіно працюють ті, хто ще вчора зростав у певних рамках культури і моралі, і хто хоче відійти від тієї зашореності, яка, можливо, була притаманна їхнім батькам. І в сенсі лексики також.
У. Т.: Судячи з рейтингу газети Times, який вона склала два роки тому, підсумовуючи перше десятиліття 2000-х, і в першу п’ятірку якого потрапила щонайбрутальніша анімаційна комедія «Команда Америка», чорний гумор у британців на першому місці…
– І знову повертаємося до зміни поколінь. Нове покоління виросло на голлівудських фільмах і стрічках Тарантіно, в яких ненормативна лексика, насильство і чорний гумор почуваються як риба у воді. А вони, у свою чергу, чимало запозичили з фільмів Мартіна Скорсезе. Та попри все, ці моменти радше є не відображенням реалій суспільства, а певним протестом проти якихось усталених традицій. Загалом, способи впливу кіно та його завдання – це вже дещо ширша дискусія на тему «для чого існує мистецтво». Мої батьки походять зі шляхетного старомодного середнього класу. А потім раптом почалися 1960–1970-ті роки, коли народилася «сердита і протестуюча Британія», яка розвернулася до своїх батьків спиною. Але врешті-решт навіть протестувальники виростають і починають думати, як заробляти гроші.
У. Т.: Добре, що в Британії не всі ще думають лише про заробляння грошей, а ще є й ті, хто рефлексує. Соціально-політичні стрічки Майкла Вінтерботтома в цьому сенсі є класичними. А от «Голод» Стівена МакКвіна, «5 хвилин раю» Олівера Хершбігеля і «Лондон-ривер» Рашіда Бушареба – це щось нове і вагоме. Здається, що ці люди хочуть змінити світ, чи не так?
– Так, вони намагаються змінити думки людей. За традицією, британське кіно мало б бути повчальним і соціально спрямованим. Але зараз такі картини цікавлять уже значно меншу аудиторію і йдуть у набагато меншій кількості кінотеатрів, ніж раніше. Часи змінилися.