Десять років тому, іще до Революції Гідності й початку першої фази російсько-української війни, мені випало читати ознайомчу лекцію імамам російських мусульман у Нижньому Новгороді. Я добре пригадую цю специфічну аудиторію, де контрастували між собою духовні лідери з умовного «центру», себто кількох російських мегаполісів, і конкретної глибинки. Темою лекції був іслам у Центрально-Східній Європі, яка для слухачів радше асоціювалася з межами «екс-СРСР».
Владімір Путін на відкритті Московської соборної мечеті після реконструкції у 2015 році. Фото з відкритих джерел.
Уже тоді, у жовтні 2013-го, «на слуху» була тема євроінтеграційних порухів Віктора Януковича, і один з імамів, дізнавшись, що я з України, прямо заявив: «Что там у вас происходит, в Европу собрались? Никуда вас россиюшка-матушка не отпустит!» Для мене, умовного «слов’янина» (для спільноти присутніх татар, башкирів та інших народів українці й росіяни були майже одним і тим самим, як, чесно кажучи, й ці народи для багатьох з-посеред нас), така любов до імперського центру відкриттям не була. Власне, навіть нині значна присутність «неросійських» народів серед окупантів, чи то бійців на фронті, чи в тилу, навряд може бути чимось дивним для тих, хто давно стежить за етнорелігійними процесами в РФ.
Читайте також: Химери академічної свідомості. Чого західні дослідники міжнародних відносин не розуміли про російсько-українську війну
Чому, здавалося б, «пригнобленим», тим, у кого відібрали державність, зазіхнули на мову, культуру й навіть релігію, раптом ставати саме на бік своїх гнобителів, та ще й віддавати за них своє життя? Чи, можливо, російським мусульманам настільки добре живеться в їхній великій державі, що вони ладні пожертвувати життям задля її збільшення і включення нових територій?
Відповіді на ці питання не варто шукати в якихось хитросплетіннях ісламської теології, яка сформувалася задовго до приходу ісламу на терени сучасної РФ, та і взагалі, видається, «релігійний» чинник тут не просто занурений, а прямо-таки втоплений в політиці аж настільки, що його й розгледіти важко. Мабуть, як і у випадку з ідеологією «русского міра» загалом, тут дивним чином переплелася імперська, радянська, сучасна російська й навіть якась невелика «родоплемінна» ідентичність, особливо характерна, наприклад, для північного Кавказу. Водночас у наших медіа (а подекуди й в експертному середовищі) продовжує жевріти надія, що, мовляв, у майбутньому РФ може розпастися на окремі суб’єкти, де ці мусульманські спільноти нарешті візьмуть на озброєння гасло «геть від Москви» та навіть у певному сенсі стануть союзниками українців. Чого вартують ці сподівання?
Система керованого ісламу
Для того, щоб хоча б поверхнево скласти уявлення про сучасний російський іслам таким, яким він є, варто звернутися до його відправної точки. Це, звісно, не «1100-ліття прийняття ісламу» (за умовною датою подій у Волзькій Булгарії 922 року), яке нещодавно святкували в РФ з належним офіціозом, і навіть не культурні процеси в Золотій Орді чи Казанському Ханаті, а радше імперська спадщина XVIII століття – система «державно керованого» ісламу, т. зв. мусульманських духовних управлінь, яка пережила і радянську владу, і відносну свободу російських 1990-х.
2019 року Владмімір Путін нагородив Верховного муфтія Росії Талгата Таджуддіна орденом «За заслуги перед Вітчизною» ІІІ ступеня. Джерело: Twitter
Не вдаючись в історичні хроніки, описати її можна просто: усіх мусульман на рівні мечетей «заганяють» в одну релігійну організацію, формально самоврядну, але під «єдіноначалієм» одного діяча (муфтія), збереження влади якого буде прямо залежати від того, лояльний він до влади чи ні, чи то влада регіональна, чи центральна. Саме так на теренах сучасної РФ, головно її «мусульманських суб’єктів» (Татарстан, Башкортостан, Дагестан та ін.) існують локальні «муфтіяти», або обмежені певним регіоном, або об’єднані в більші центри – такі, як, наприклад, Центральне Духовне управління мусульман РФ чи Духовне управління мусульман РФ. На певному етапі, а саме на початку 1990-х років, російські мусульмани пережили значний національний і релігійний бум – перші роки після розпаду СРСР і демократизації в Росії надали їм можливості для побудови мечетей, відкриття релігійних шкіл, видання й друку літератури, розвитку національної освіти; активно працювали спонсори з Близького Сходу, велися розмови про незалежність окремих територій (як, наприклад, Татарстану після референдуму «за» 1992 року), а Чеченська республіка Ічкерія взагалі існувала як самопроголошена держава аж до нової російської окупації 2000 року.
На тлі подій у Чечні, кремлівська влада швидко «схаменулася» (одразу після приходу Путіна в 1999-му) й почала згортати будь-яку ісламську діяльність, яка мала б хоч якийсь «нелояльний» ухил.
Згодом, на тлі подій у Чечні, кремлівська влада швидко «схаменулася» (одразу після приходу Путіна в 1999-му) й почала згортати будь-яку ісламську діяльність, яка мала б хоч якийсь «нелояльний» ухил. Так розпочалося своєрідне «десятиліття ісламофобії», вікно можливостей для Кремля, яке, серед іншого, відкрилося завдяки сприятливій міжнародній ситуації. Після подій 11 вересня 2001 року, коли євроатлантичні сили розпочали «глобальну війну» з терором, російська влада без особливих хвилювань за свій міжнародний імідж буквально «зачистила» мусульманське поле від небажаних елементів. Лідери ісламських релігійних спільнот почали змагатись у лояльності до Центру (особливо на тлі непоганих субсидій в їхні кишені через різні федеральні програми підтримки «духовності»), російські суди масово «штампували» списки «екстремістської літератури» (аж до включення туди перекладу ісламських першоджерел, Корану й Сунни), ну а скільки було викрито «спящих ячеек» «ваггабітів», «Аль-Каїди», «ІДІЛу» та ін., навіть порахувати важко. Варто зрозуміти, що для російської влади пошук «ісламських екстремістів» ідеологічно був таким самим, як сьогодні «українських нацистів» – фабрикувалися справи, чіплялися «зірки на погони», десь у клунях чи туалетах мечетей (бувало й таке!) потрібні люди «виявляли» т. зв. екстремістську літературу.
Читайте також: Що не так з РПЦ, або Мрії псковського десантника під час літургії
На цьому тлі будували й відкривали нові мечеті, у яких із мінбарів (мусульманський аналог амвона) виголошували проповіді на славу РФ і Путіна особисто, пропагували «традиційний» іслам, який, мовляв, татари, башкири, аварці та інші народи сповідували до появи різних «екстремістів». Попри величезну кількість мусульман у тій-таки Москві (біля 3 мільйонів на 11 мільйонів населення), кількість мечетей, утім, у російській столиці просто дивує – їх там аж (!) 5, тим часом, наприклад, у меншому 9-мільйонному Лондоні таких аж 400 (із них понад 50 – окремі споруди з мінаретами), а в іще меншому Парижі – понад 70. Така централізація й заборона на функціонування «непідконтрольних» офіційним муфтіятам культових споруд (немуфтіятівські мечеті практично не мають права діяти) грає на руку державі: навіть у цифрову епоху можна відносно легко «наглядати» за вірянами, та ще й регулярно вимагати від імамів здачі звітів із «профілактики екстремізму» в громадах: хто що сказав, куди поїхав, із ким спілкувався тощо.
Якщо в 1990-х російські мусульманські лідери акцентували увагу на необхідності «відродження» ісламу після років атеїзму, то сьогодні, виявляється, цей період був не таким уже й поганим: сформовано культ участі мусульманських народів СРСР у «Великій Вітчизняній війні», іслам проголошується «невід’ємною частиною російської державності», а співпраця з органами влади, особливо силовими структурами (від ФСБ до ЗС РФ) – взагалі «богоугодною» справою. Пригадую, як кілька років тому отримав запрошення підключитися до онлайн-заходу, який проводила одна мусульманська організація РФ у Санкт-Петербурзькому державному університеті, і з подивом почув від імама в чалмі таке: «Когда я носил погоны и допрашивал настоящих террористов…». Неважко уявити таких релігійних лідерів не лише з папірцем, куди записують нелояльних, а навіть зі зброєю. Нагадую, що, за офіційними даними у війні проти України вже загинуло як мінімум двоє російських ісламських діячів (жовтень 2022 року – головний імам Теврізького району Омської області Руслан Вахітов, січень 2023 року – імам села Мулловка Самарської області Ірек Насиров).
Імам села Мулловка Самарської області Ірек Насиров загинув внаслідок удару Збройних сил України по розташуванню окупантів у Макіївці 1 січня 2023 року. Фото з відкритих джерел.
Реакція російських мусульман, особливо на рівні офіційних лідерів, була загалом передбачуваною. «Смотрящі» за мусульманами, які вже багато років незмінно сидять у своїх кріслах (для прикладу, Талгат Таджуддін, муфтій ЦДУМ, де-факто перебуває на своїй посаді… з 1980 року!), наввипередки почали то благословляти на війну з «бездуховним НАТО», то проголошувати «джихад проти ЛГБТ в Україні», то вдаватися до інших пропагандистських формулювань. Серед десяти найбільш відомих ісламських діячів РФ немає жодного, хто прямо «не вписався» б за війну – єдиним винятком можна назвати рештки релігійної опозиції (чеченської чи іншої), яка, зрозуміло, давно перебуває за межами РФ та жодного істотного впливу не має. Логіка, якою керуються лідери російських мусульман, відверто політична, а не релігійна: потрібно «захищати Вітчизну», а на питання, хто на неї напав, відповідь приблизно така сама, як у російського телебачення, – «збиралися напасти!», із повним комплектом оповідок про «біолабораторії», «бази НАТО» й таке інше. Проте, якщо з релігійними лідерами все зрозуміло (інших на посадах в РФ просто неможливо уявити), то що думають «пересічні мусульмани»?
Лояльна резервація
Тут ситуація ще складніша. Якщо поглянути на індекс людського розвитку регіонів РФ, то перше місце в ньому очікувано посідає Центральний федеральний округ, а останні – Приволзький, Південний, Сибірський і Північно-Кавказький, власне ті, де мешкає абсолютна більшість російських мусульман. Для багатьох мешканців сільської місцевості, де і «лояльна мечеть», і російська школа вже багато років роблять свою брудну справу, служба в армії – це соціальний ліфт, можливість стати хоч кимось, і навіть окремі «антимобілізаційні бунти» (як це було восени минулого року в Дагестані) швидко зійшли нанівець.
Етнічні спільноти РФ мало чим відрізняються від самих росіян – їхня ідентичність формально сконструйована як такий собі закуток у «великій державі», резервація, де вижити можна за принципом «аби не гірше», а російська мова, культура й взагалі, усе російське – це засіб комунікації із зовнішнім світом.
Для мусульман із міст і містечок російської глибинки війна залишається такою собі «звичайною подією», цілком відповідною парадигмі мислення радянської людини. Із цього погляду етнічні спільноти РФ мало чим відрізняються від самих росіян – їхня ідентичність формально сконструйована як такий собі закуток у «великій державі», резервація, де вижити можна за принципом «аби не гірше», а російська мова, культура й взагалі, усе російське – це засіб комунікації із зовнішнім світом. Недаремно ж багато століть поспіль спочатку Російська імперія, а потім СРСР робили усе можливе, щоб відрізати мусульманське населення окупованих територій від своїх єдиновірців в ісламському світі – від актів геноцидних депортацій (як сталося з кримськими татарами, інгушами, чеченцями та іншими народами) до спроб створити «лояльне» мусульманське прикордоння з вторгненнями в Іран та Афганістан. Радянське, а потім і російське антизахідництво багато в чому збіглося з ісламським «антиколоніалізмом»: політично російських мусульман готували й готують до того, що «бомбардування Заходом Іраку» (про злочинний напад самого Іраку на Кувейт у 1990-му мало хто пам’ятає) – це загарбницька несправедлива війна, а ось, скажімо, події в Чечні, Грузії чи Україні – «ето другоє», та і взагалі, Росія – друг і захисник мусульман.
Навіть сьогодні ця типова лінія радянської пропаганди залишається неодмінним складником риторики релігійних лідерів. Буквально нещодавно, на початку цьогорічного посту в Рамадан, муфтій ДУМ РФ Равіль Гайнутдін, вітаючи послів арабських та ісламських держав, багатократно згадував Путіна й Лаврова і, звісно, жодного разу Коран, Сунну чи щось мусульманське взагалі. Численні мусульманські блогери з РФ, також вписуючись в офіційну риторику, пророкують швидкий «занепад бездуховного Заходу» і вихваляють переваги життя в «велікой странє», з подивом звертаючись до мусульман України, мовляв, «чому ви не хочете жити з нами».
Муфтій ДУМ РФ Равіль Гайнутдін на параді у Москві 9 травня 1921 року. Фото з відкритих джерел.
Не варто ставитися до цих слів несерйозно – для російського ісламу, як і російського суспільства загалом, притаманний значний поділ на центр і периферію, і поки «ісламська еліта» має непоганий зиск із такої риторики й не відчула тягар війни – ніхто не опинився під санкціями, а умовно «мусульманські» країни від Туреччини до ОАЕ не заперечують ні проти релокації бізнесу, ні проти різних видів іншої співпраці. Тим часом різні опозиційні групи на кшталт «Уряду Татарстану у вигнанні» в самих суб’єктах РФ не мають ані політичного, ані релігійного впливу.
Простіше кажучи, політична русифікація російського ісламу, як еліти, так і низів, досягнула своєї мети: верхівка влилася в російську ієрархію бізнесу та влади, а «глибинка» мало чим за своєю картиною світу відрізняється від пересічного росіянина.
Простіше кажучи, політична русифікація російського ісламу, як еліти, так і низів, досягнула своєї мети: верхівка влилася в російську ієрархію бізнесу та влади, а «глибинка» мало чим за своєю картиною світу відрізняється від пересічного росіянина. Особливо, якщо йдеться про найбільш стійкий електорат Путіна – «покоління телевізора» 50+ (яке, власне, найчастіше відвідує мечеті). А мусульманська молодь, як і російська загалом, тотально дезорієнтована – цей прошарок населення не знав іншої влади, крім путінської, а лідери російської опозиції типу Навального, які не раз критично висловлювалися про Кавказ і мусульманську міграцію в РФ, навряд чи отримають у цьому середовищі хоч якусь симпатію. Якщо десь на Заході жевріють сподівання про зміни в російській еліті (умовний «палацовий переворот» проти Путіна), то було б, очевидно, цілком наївно чекати його від «мусульманського сегмента» й тим паче вбачати в ньому ключову роль. Так, ті чи ті «втікачі» час від часу говорять від імені Чечні, Татарстану чи Башкірії на різних «Форумах Вільної Росії» у країнах ЄС, проте, за даними від тих самих учасників цих форумів, надто сильні суперечності всередині самих рухів не дають змоги їм виступити єдиним закордонним фронтом.
Читайте також: Як розпадатиметься Росія та чи варто цього очікувати?
Існує й інше питання, яке досі не має відповіді: а чи готовий Захід підтримати російських мусульман, особливо після років «плідної» співпраці з РФ у галузі боротьби з ісламським тероризмом, коли «під шумок» боротьби з «Аль-Каїдою» чи «ІДІЛ» сама РФ спокійно собі витісняла чи навіть зачищала всю релігійну й національну опозицію? Досвід України, особливо мусульман-добровольців серед іноземців (зокрема обтяжених російським громадянством), які ставали до лав захисників навіть до широкомасштабного вторгнення, показує значну обережність держави в цьому контексті. Та й Захід, маючи живий острах перед «ісламізмом» початку ХХ століття, у цьому питанні ще більш стриманий. Тому для окремих російських мусульман, як і нечисленних опозиційних рухів, вочевидь, доступний або тихий спротив – як мінімум, уникнути мобілізації, або, як максимум, виїхати з країни, не чекаючи на якісь особливі зміни, в ідеалі для декого – стати до лав ЗСУ. А Україні, особливо українським мусульманам, не залишається нічого іншого, крім військової та, що не менш важливо, медійної боротьби, конкретного донесення до мусульманського світу правди про те, що РФ – типова колоніальна імперія, де золота баня Московської соборної мечеті – ніщо інше, як лицемірна фікція.