А ось практично щось пішло не так. І Петро Олексійович, котрий за логікою мав би вдоволено потирати руки, як йому хвацько вдалося всіх і вся переграти, нині все-таки почувається дещо збентеженим. Його комерсантський фарт явно дав збій, і обіцянки соратників улаштувати пошук відьом у власних лавах доволі прозоро на це натякають. Чи шкодує нині глава держави, що так необдумано відважився запустити цю небезпечну гру під назвою «місцеві вибори» і благословив перетворення її на клоунаду, можна лишень здогадуватися. Він справжній гравець, котрий ніколи не викаже своїх емоцій. Але їх і не потрібно, бо й так зрозуміло, що результат за фактом доволі далекий від очікуваного та розпланованого у високих кабінетах на Банковій і чиїсь голови обов’язково полетять. Електорат наразі виявився спритнішим за високооплачуваних політтехнологів. Якби не віддані до гробової дошки своєму громадському обов’язку пенсіонери та романтики, вся затія взагалі могла б накритися мідним тазом, а так є хоч щось.
Це «щось», утім, подарувало чимало неочікуваних сюрпризів, роз’ятривши старі гнояки, які хоч і нервували, та вважалися такими, що не потребують лікування. Наприклад, фанатична підтримка Геннадія Кернеса, ворога номер один нинішнього очільника МВС у Харкові, блискучі результати Опоблоку та його клону «Відродження» на Сході й Півдні, непогані рейтинги там «Самопомочі», що перебрала на себе патріотичного виборця, на якого, очевидно, розраховували в БПП, та воскресіння «Свободи», котру мало не «знищили», — все це навряд чи можна вважати результатом, від якого печерські можновладці були б у захваті.
Звичайно, ці нововиявлені обставини не варто класифікувати як реванш «колишніх» чи поразку «нинішніх». Влада на місцях сяк-так змінилася, і це вже добре. Очікуваного для Петра Олексійовича тріумфу БПП разом із численними сателітами не сталося, але твердити про загалом не найгірші результати серед усіх політпроектів вони мають повне право. Важко знайти в Україні раду, де не отримає мандата бодай один кандидат від БПП. Інша річ — яку історію хвороби мають ці люди. Неперебірливість, із котрою провладна політсила делегувала своє чесне ім’я всіляким пройдисвітам із минулого, вже наробила чимало галасу, а зірвані в останній момент вибори в Маріуполі та Красноармійську лише підтвердили здогадки, що вірити заклинанням про очищення й оновлення — собі ж на шкоду. «Договорняк», про який так довго й безрезультатно кричали притомні громадяни, проявився в усій красі — і не відмиєшся. Хоча це, можливо, і на краще. Принаймні сякі-такі крапки над «і» розставлено, а тому блефувати й грати непідходящі ролі більше немає сенсу. На щастя, передумови для того, щоб хоч якийсь час почуватися в безпеці, вже частково існують: силовий блок зміцнено, ключові посади зайняті надійними людьми, а найбільш деструктивний елемент показово попереджено: рипатися зась!
Читайте також: Світ про місцеві вибори в Україні: вирішальний вплив олігархів
Насправді Петро Олексійович серйозно втомився від усієї цієї революційної вакханалії. Він людина грошей, а гроші люблять тишу. Якби президент хоч трохи вірив у можливість змінити країну, то вже змінив би, адже мав для цього чимало «зеленого світла». Але йшлося не про те — про стабілізацію. Тепер уже зрозумілішими стають не завжди адекватна позиція та поведінка стосовно цілком, здавалось би, очевидних речей, які переживала країна. Чому не оголосили воєнного стану після вторгнення агресора, чому так марудно йшло розслідування вбивств на Майдані, чому ніхто з тих, хто мав би давно загудіти, так і не присів бодай на лавку в Печерському суді.
Так, невдоволення владою посилюється, це видно з низької явки на виборах і популярності тих, на кому вже поставили хрест. Повернення в політичну орбіту «Свободи», стабільне зростання рейтингів «Правого сектору» або навіть цілком безпечних для нинішніх керманичів «Самопомочі» й «Батьківщини» на тлі повільного падіння показників БПП і стрімкого обвалу прем’єрського НФ, безумовно, підштовхуватимуть печерських гравців до пошуку надійніших союзників, не заражених революційним деструктивом. Вони, зрештою, вже знайшлись, і остаточне братання є лише питанням часу. Тож не дивуймося маніакальному прагненню якнайшвидше провести повторні вибори в тих-таки Маріуполі та Красноармійську, де, згідно з опитуваннями, абсолютну підтримку можуть дістати колишні регіонали, адже це, не виключено, лишень один із елементів угоди, яку просто необхідно виконати, щоб далі жилося спокійно й затишно.
Читайте також: Вибори немісцевого значення
На жаль, сьогодні на порядку денному горезвісна стабільність — повернення на круги своя професіоналів, господарників, а не те, на що сподівалася країна. І не передбачає вона жодних зайвих рухів, здатних бодай гіпотетично зрушити з місця дбайливо вибудувану систему. І хай не бентежать заяви про сотні люстрованих та перлюстрованих прокурорів і суддів, про неймовірні успіхи в реформуванні держструктур та боротьбу з корупцією, про сміливі реформаторські ініціативи й тотальне переформатування в тих чи тих сферах. Усе це радше тимчасовий блеф, потрібний, аби розвести на бабки добродушних спонсорів, упевнених, що Україна таки спроможна стати останнім бастіоном на шляху кремлівської орди, а ще хоче й може змінитися, влитись у родину європейських народів і засяяти еталоном демократії та храмом торжества закону.
Нинішні вибори вже стали лакмусом, показовим і вельми промовистим. За кілька тижнів буде другий тур, а для декого й другий шанс підтвердити чи спростувати найгірші побоювання та прогнози. Як складуть цей екзамен влада й суспільство, чи матиме країна нагоду перейти від слів до діла і справді запустити життєво необхідний маховик змін, чи, може, знову надовго запечатає в труну стабільності свої мрії, скоро дізнаємося. А поки що всі зайняті підрахунком голосів, і тому, як
мовиться, «помагай Боже!».