Після затвердження на посаду директора якийсь недолугий і невправний чиновничок, що до театру й мистецтва має далеке відношення, але був у «комісії з питань культури», у громадській організації «завідував питаннями культури», або працював завклубом «села Потутори», — вся ця братія рвоне на посади директорів і платитиме професіоналам грубі гроші за написання «п’ятирічного плану розвитку театру», виграватиме конкурси, а потім з артистів дертиме хабарі за підписання контракту на три роки, вимагатиме від режисерів відкат за контракт на постановку і т. ін. Бо ж треба вертати затрати! Ви хочете запхнути театри України в безодню аморалки й безпринципності».
Так починається відкритий лист директора одного з обласних театрів. Важко відмовити йому в щирості й своєрідній принциповості, коли він запитує про сенс ґрунтованого на конкурсі порядку добору керівників закладів культури. Про себе можу сказати, що я ветеран такої системи й виграв багато конкурсів, а чимало й програв, інколи з відчуттям кривди. Чи бувають серед них «підлаштовані»? Звичайно, так. Чи конкурсна модель найліпша? Певно, що ні, але, як і з демократією, нічого кращого не придумано. Принциповим є те, у якій системі координат функціонуватимуть заклади культури й чиї світоглядні преференції та вподобання представлятимуть.
Хто й від чийого імені бере на роботу директора театру, галереї, музею, філармонії, опери? І ще одне: ці установи повинні бути приватними, державними чи мати змішаний приватно-державний статус? Це не пусті запитання, і відповісти на них можна по-різному. В українській ситуації справу ускладнюють невирішені, а часто й не озвучені відверто проблеми, пов’язані з неперервністю культурного досвіду та його перевіркою на справжність. Коротше кажучи, спадкоємністю. Якщо є згода, що відповіді на поставлені вище запитання слід шукати в системі демократичних інституцій, ми знову повернемося до «Хто?» і «Як?».
«Конкурсна система — це хабарі», — категорично стверджує директор театру, якому, певно, сподобалися б слова мого викладача з Академії красних мистецтв, що не менш безкомпромісно заявляв: «У мистецтві немає демократії». І то за часів, коли про неї можна було тільки мріяти. Я замислився над тим, як сьогодні мій непохитний професор відповів би на запитання: «Яким є місце мистецтва в демократичній державі? Яким є місце творчих організацій і закладів культури? Хто і як повинен ухвалювати постанови від нашого імені?».
Конкурси не розвіють наших сумнівів, але, можливо, дадуть змогу бодай на хвилину повірити, що «хабарі» — слово з колишньої дійсності, і я просив би безперечно заслуженого директора заслуженого обласного театру не плутати історичних устроїв. Ми живемо в демократичній державі й повинні використовувати у своїх діях демократичний інструментарій. Конкурси хоч і не панацея від різних вад, але випробувана зброя того інструментарію. А от хабарі — хіба що наша неперевірена на справжність спадщина, з якою дуже важко розстатися.