Деякі європейські політичні сили, у яких раніше не було жодних шансів на успіх, знайшли в «путінізмі» приклад для наслідування. Зокрема, коли з Росії озивається голос міністра оборони Сєрґєя Шойґу, мовляв, Москва планує побудувати військову базу на японських Курильських островах та ще кілька десь у районі Арктики, екстремістські сили не марнують шансу попаразитувати на її політиці агресії. Знову оживають давно забуті реваншистські вимоги щодо створення «великої Угорщини» чи «великої Польщі від Балтійського моря до Чорного». У німецьких ультраправих вистачає проблем із сотнями тисяч біженців із Близького Сходу, тому на територіальний шовінізм вони поки що не зважають.
Однак, якщо приклад Путіна й надалі підбадьорюватиме ультраправих, не доведеться довго чекати й вимог переділу кордонів у Східній Європі. Коли Росії дозволено сьогодні цілком безкарно анексувати частину території України, то чому не можна, наприклад, відновити Східну Пруссію в її давніх кордонах? А це вже зачепило б і саму Росію, тому що її Калінінградська область — це якраз північна частина колишньої Східної Пруссії. За умовами Потсдамського мирного договору, укладеного державами-переможницями в липні 1945-го, портове місто Кенігсберг із прилеглими територіями переходило під адміністративне управління СРСР на 50 років.
Джин із пляшки, якого випустив Путін, може «мотивувати» й чехів. Адже Кенігсберг заснував у 1255 році чеський король Пржемисл Отакар ІІ, який і захопив цю територію, очолюючи один із орденів німецьких рицарів. За путінською «логікою» чехи можуть претендувати на Калінінградську область так само, як росіяни на Крим, коли говорять, що його в Османської імперії відвоювала імператриця Єкатєріна Велика у ХVІІІ столітті, а тому це територія Росії.
Можна до безкінечності перелічувати землі чи навіть цілі держави й сперечатися, хто туди чи сюди прийшов раніше. У Європі майже на кожному кроці проблеми чи то з державними кордонами, чи то з національними меншинами. Тож ідея створення міжнародної організації держав без колючих дротів на порубіжжі та з гарантуванням прав національних меншин дістала майже в усіх європейських країнах дуже сильну підтримку. Проте не достатньо просто констатувати факт, що європейців задовольняє таке впорядкування світу. Нам необхідно навчитись адекватно й ефективно захищати свої цінності й закони, культуру життя. Нікому, навіть президентові Путіну, не дозволено безкарно піддавати загрозі стабільність і перспективність Європейського Союзу.
Провокувати міжнародні конфлікти й претендувати на чужі території, що й робить Росія на наших із вами очах, — це серйозне порушення міжнародного права. І цим вона аж ніяк не здобуде собі статусу світової супердержави, радше навпаки — репутацію міжнародного хулігана, з яким ніхто не захоче мати справу.
Читайте також: Що думає Путін
Коли я почув від російських туристів у чеському курортному місті Карлові Вари, що РФ має повне право вимагати у США повернути їй Аляску, яку американці 1867 року купили у фінансово зубожілої царської Росії, мені хотілося вірити, що це я перепив. Ні, не лікувальної мінеральної води, а горілки. Із дальшого розвитку дискусії стало втямки, що у випадку з російськими громадянами всі логічні й розумні аргументи абсолютно марні. Адже ідею повернути собі ще одну колись утрачену територію пропагує безпосередньо влада російської держави, а народ говорить, що «нагорі завжди праві».
Бачимо, що й усі спроби Європейського Союзу втихомирити полковника КГБ СРСР та досягти бодай якоїсь дипломатичної перемоги наразі були не надто вдалими. Схоже, Путін не розуміє мови європейців. Та й куди йому, якщо для нього слово «демократія» — це щось на кшталт стихійного лиха, а незалежна Україна — мов червоний плащ для бика на кориді. Тому не лишається іншого вибору, аніж знайти мову, яку сприйматимуть самі жителі РФ. І в цьому важливу роль може відіграти успішна, демократична, цілісна, європейська Україна. Гасло «Слава Україні!»
треба поширювати й у Росії.