Академічна культура сучасного західного світу хоче бути ліберальною і мабуть, відповідати на всі питання, що постають перед нею. Але чи є межа такої всеїдності та поліфонії думок, коли одна країна нападає на другу? Звісно, що пишучи ці рядки як український історик, я буду повністю заангажованим для будь-кого з академічних кіл з-поза України. Адже я живу і працюю у країні, на яку напала Росія, і моя позиція для них не надто чиста. Почасти це нагадує закони з другої половини XVIII ст., де один афроамериканець не дорівнював одному європейцеві в американських колоніях. Що ж, доводиться вкотре нагадувати просту істину: право на існування кожної нації у сучасному світі є одним із бездискусійних в академічному середовищі.
Панорама з вежі зі слонової кістки
Написати ці рядки мене спонукала стаття австралійської історикині Шейли Фітцпатрик, яка вже кілька десятиліть вважається однією із зірок совєтології та русистики. Її довга академічна кар’єра, що розпочалася в далекі 1960-ті, низка добре знаних в англомовному світі книжок та ціле ґроно активних учнів-послідовників дають змогу говорити про впливовість її голосу, принаймні в колі істориків. Не дивно, що війна Росії проти України не могла не привернути її уваги. Але її міркування про поточні події потребують іншого фокусу. Видається, що тривала робота в совєтології істотно вплинула на її дослідницькі інструменти. Потужні окуляри совєтолога хороші, коли ти вивчаєш віддалені в часі події. Натомість у роботі над осмисленням сучасності вони безпорадні, та ще й мають надто збитий фокус, суголосний із російською пропагандою. Давня традиція цієї спеціалізації — бачити все очима Москви. Як я покажу на прикладах, авторка абсолютно не розуміє сучасного українського контексту й відтворює події заідеологізовано. Цим вона позбавляє Україну суб’єктності в сучасній війні й надалі транслює російську тезу про те, що «великим» країнам можна робити що завгодно, а іншим зась.
Сама назва статті «Чи остракізм Росії приведе до припинення війни в Україні? Наратив західних ЗМІ може бути морально задовільним, але може виявитися контрпродуктивним» («Will ostracising Russia bring about an end to the war in Ukraine? The Western media’s narrative might be morally satisfying, but it could prove counterproductive») задає певну тональність її оповіді. Війна не є місцем для подібних ходінь по колу, як у стерильному науковому середовищі. Під вій сирен і в потоці новин, що линуть нині звідусіль, шукати виправдання дій того, хто напав, — це те саме, що пробувати переконати різника або ґвалтівника бути трішки м’якішим та не так брутально робити свою справу.
Читайте також: Імперія без народу
Погляньмо, яка ж логіка закладена у її статті, у цій складній назві та в тих частинах тексту, що отримали підназви для посилення ефекту («Український успіх» («Ukrainian success»), «Конкурентні наративи» («Competing narratives»), «Путін та російське вторгнення» («Putin and the Russian invasion»), «Короткий екскурс в історичну географію») («Short excursion in historical geography»), «“Автоголи”» для Путіна в українській війні» («Own goals for Putin in the Ukrainian war»), «Покарання Росії та росіян» («Punishing Russia and the Russians»)). Побіжного погляду вистачить, аби побачити головні проблеми для авторки в цій війні. І здається, що ними не є Україна. Її — людину, яка живе у власній вежі зі слонової кістки й хоче бути об’єктивним спостерігачем — турбує щось інше. Що ж, чудово. Але чудово лише в теорії. Чи можна бути відстороненим спостерігачем сучасної війни, коли ти історик, який звісно ж знає і розуміє її причину?
У статті певною мірою бачимо намагання Шейли Фітцпатрик бути таки академічною історикинею, адже є насамперед український успіх, є різні наративи, є визнання вторгнення Росії та Путіна, є екскурс в історичну географію, яка радше є нагадуванням читачеві історії країн та народів Центрально-Східної Європи, що мали нещастя у XX ст. опинитись між Німеччиною та Росією, є і самогубчі алюзії про Путіна і його українську війну, а насамкінець — покарання Росії та росіян. Спробуймо придивитися ближче до цих тез та їхнього обґрунтування. Одразу зазначу, що мені не йдеться про вираховування помилок, неточностей фактологічного характеру. Справа не в тому. Можливо, найбільш важливим є пошук України в системі координат чи ментальній карті Шейли Фітцпатрик. Чи бачить вона Україну рівною Росії? Чи мають право українці на свою думку і на власну державу? Чи має Росія право диктувати незалежній країні її порядок денний, а в разі незгоди — силою примушувати її до відмови від нього? Чи, врешті, має право Україна та українці на існування?
Протитанкові їжаки в тумані риторики
Уже на самому початку авторка зазначає, що війна Путіна проти України жахлива, а її наслідки будуть відчуватися ще дуже й дуже довго. Усе це перемішується з побиванням стосовно повернення біполярного світу часів Холодної війни, погіршення економіки, руйнування українських міст та мільйонів українських біженців, повернення зі сплячки яструбів війни у США та політичних репресії в Росії. Формально кожне із цих тверджень правильне, але їхнє вміщення в один вступний абзац статті є дуже промовистим для розуміння подальшої логіки викладу. Цей виклад виглядає туманом, який авторка напускає на читача, і намагаючись бути академічно коректною, вона сама потрапляє в цей-таки туман, з якого їй видно лише рубінові зірки Кремля та чути звуки радянського гімну. У тумані, який здебільшого є сірим для нашого ока, завжди відбувається багато того, чого не хочеться показати світові. Туман є дуже добрим прикриттям.
Пишучи про війну в Україні, Шейла Фітцпатрик одразу переходить до репресій у Росії. Її це надзвичайно турбує. Як фахівчині й авторці численних праць про часи терору в Радянському Союзі їй це, мабуть, болить. Але чи це є важливим у контексті теми і проблеми її статті? Начебто в Росії репресії колись припинялись, і саме ця війна їх так уже сильно посилила. Видається, що найбільше авторку турбує те, що в австралійських медіа нині звучить запекла антиросійська риторика і що більшість російських каналів інформації були закриті через те, що Австралія не схвалює цю війну, а отже, неможливо безпристрасно обговорювати ці події. Але війна ніколи не була «спокійною» темою у засобах масової інформації. Пані професорка мала б це добре знати. І так само добре знати засоби та мету діяльності радянських/російських медіа, адже вона має чималий досвід їхнього читання/слухання/перегляду. Певно, це й виробило в неї стійкі інтелектуальні рефлекси щодо того, як «правильно» дивитися на історію цієї частини світу. Мабуть, їй варто було б пожити певний час в Україні, проти якої десятиліттями велася інформаційна війна, і зрозуміти, що чорне — це таки чорне, але не сіре, не напівчорне й точно вже не біле. Якщо їй бракує російських медіа «from Russia with love», то трішки технічної підготовки — і вуаля, у її комп’ютері все буде. І тоді вона як поважна вчена дасть собі раду й не буде обмежена у своєму праві мати всю необхідну для роботи та досліджень інформацію. Не варто плутати науку та пропаганду. Абсолютна більшість російських медіа займаються пропагандою політики Росії. Тому виходить, що вона бажає австралійським громадянам, аби вони щодня слухали гарною англійською новини про «звірства українських нацистів» на чолі з президентом Зеленським та його поплічниками?
Пишучи про «український успіх», професорка з далекої Австралії підкреслює бідність моєї країни, де валовий національний дохід у 2021 р. складав $5 тисяч на душу населення, що є найнижчим показником у Європі. А коли додати до цього позицію під номером 122 серед 180 країн світу, яку Transperency International відвели Україні у своєму Індексі сприйняття корупції, то те, що ми ще й досі воюємо, і є українським успіхом. Для контрасту, як вона зазначає, хоча в Росії дохід на душу населення більший ніж удвічі від українського, він усе одно низький за європейськими стандартами, а в рейтингу корумпованості Росія перебуває на нижчій позиції 136, ніж ми. Мала втіха.
Диявол в деталях
Авторка вважає себе обізнаною з біографією президента України Володимира Зеленського. Для неї він — російськомовний єврей, що народився у 1978 році в мультиетнічному індустріальному місті Кривій Ріг. І після цього йде незрозумілий пасаж про те, що їй здається (It seems to be), тільки (!) після російського вторгнення (only since the invasion) він і преса почали використовувати українську версію його імені (has been using the Ukrainian version of his name). Такі мудрування випливають із того, що в його свідоцтві про народження, ймовірно, зазначена російська версія і що майже всі його заяви були раніше російською. Із цього не надто важливого в сучасних реаліях пасажу про ім’я Зеленського та варіанти написання його імені у свідоцтві про народження випливає цілковите незнання реалій. Для початку, рідне місто Зеленського називається Kryvyi Rih а не Krivoi Rog. Достатньо подивитися на maps.google.com. А те, що у свідоцтві про народження, можливо, і написано «Владимир», а не «Володимир», — для нас якраз не має значення. Для нас він Володимир Зеленський. Раз він громадянин і президент України — іншого варіанту не існує. Тому Volodymyr, а не Vladimir.
Можливо, через тривалі наукові совєтологічні студії це ріже їй вухо, але то вже не наш клопіт. У 1970-х свідоцтва про народження виглядали в Україні дивно. Зелений бланк, на якому було зображення герба СРСР та напис російською «Свидетельство о рождении» і назва країни, котрої вже не існує. Натомість усередині сам бланк був двомовний — російською та українською (в УРСР). І вже справа працівника відділу реєстрації актів цивільного стану, якою мовою заповнювалося це свідоцтво. Особисто моє у ті ж таки 1970-ті заповнене російською. Натомість паспорти були двомовними.
Чомусь у Фітцпатрик не склалося з хронологією. Вона пише, що коли Зеленському було 12, а це настало наприкінці січня 1990 року, російська та українська республіки під керівництвом Єльцина і Кравчука вийшли з Радянського Союзу. Можна, звісно, сперечатися про те, якою була послідовність дій у розпаді СРСР, але це точно не сталося між січнем 1990 і січнем 1991 року, коли Зеленському було 12 років. Здається, дрібниця, але ж це пише не рядовий журналіст з Австралії. Загалом, народження й дитинство, прожите в Радянському Союзі, для авторки є свідченням того, що Зеленський абсорбував радянську культуру, адже він із 17 років був успішним учасником КВК, згодом зробив помітну телевізійну та акторську кар’єру. Вона обізнана і про серіал «Слуга народу» (Servant of thе People), і про те, що ведмедик Паддінґтон говорить українською голосом Зеленського. Як і про те, що серіал, у якому головну роль виконав президент України, виходив на каналі Ігоря Коломойського, єврейсько-українського мільярдера, колишнього голови Дніпропетровської ОДА (governor of Dnipropetrovsk), що продовжує цікавитися політикою і якому через корупцію заборонено в’їзд до США, і що він є ключовим прихильником (key supporter) успішної президентської кампанії Зеленського. Начебто все так, і навіть добре розуміння походження та культурних маркерів Володимира Зеленського не викликає особливих заперечень. Для нас, хто знає його більше, ніж пересічний австралійський читач, це цілком очевидно. Зеленський у нашому інформаційно-культурному просторі надто давно, як і Коломойський.
Читайте також: Росія будує імперію насильства, корупції і тотальної брехні
Але цю частину про український успіх Шейла Фітцпатрик підсумовує доволі дивно. Вона цілком слушно пише про прохолодне висвітлення Зеленського в західних медіа в перші роки його президентства, коли йому не вдалося впоратися з викликами, що стояли і стоять перед Україною, — економічними проблемами та корупцією. Мабуть, так, але далі вона зауважує різку зміну в медіях, що спричинили російські війська на кордоні взимку 2021–2022 років: що Зеленський одразу став і ефективним, і улюбленим, як і колись, у свої акторські часи. За її спостереженнями, разом із цим у західних ЗМІ за останні чотири місяці, тобто від грудня 2021 року, зникли всі повідомлення про проблеми України та поширену тут корупцію. Єдиною темою, котру бачить авторка, окрім війни та втечі біженців через кордон, є прихильність України до «демократії» (це слово у неї в лапках), яка проявляється в її зацікавленості вступити до НАТО та опорі Росії. Це тверда позиція Зеленського та стійкість українських військ, за якими стоїть уся українська нація.
Так, Україна не може похвалитися давньою історією демократії у своїй модерній історії, але кому, як не Шейлі Фітцпатрик, знати причини такого стану справ. Як і те, що Володимир Зеленський є шостим президентом України, і що чотири президенти були на своїй посаді лише один термін, один трішки «не допрацював» свій термін і тепер переховується у Росії, і лише Леонід Кучма, використавши російську методичку, переобрався на другий термін. Хіба такі зміни у владі — це не демократія? Як і прагнення народу України відстоювати своє право на свободу. Давайте зробимо порівняння з Росією, де за всю сучасну історію було лише два з половиною президенти, і один із них уже двічі змінював Конституцію і ще одного разу використав грілку у формі маленького ведмедика для збереження свого місця. То як, є різниця? Слова про НАТО взагалі показують нерозуміння та незнання українських дискусій на цю тему. А про опір Росії їй краще вже було б і не писати. То нам, можливо, варто вибачитися перед загарбниками і сказати «ми не будемо більше чинити опір»?
Напівтони російської облуди у свідомості Заходу
Наступна частина «Конкурентні наративи» залишає по собі надто дивне враження після прочитання. Якщо австралійські медіа такі чутливі до американських повідомлень про можливий напад Росії на Україну, то чи це проблема України? Мабуть, ні. Нас надто мало поєднує з Австралією у поточній політиці. І якщо президент Зеленський до початку війни заспокоював громадян, і про нього як про критика цих повідомлень писали, то чи це проблема Зеленського? Тепер про нього знають набагато більше, ніж перед 24 лютого 2022 року. Навіть у далекій Австралії, сподіваюся, знають. Але чи настільки він вправний і впливовий політик світового рівня, щоб одразу після початку війни захопити контроль над цією історію у західних ЗМІ? Щось тут не так. Або ж ми погано знаємо свого президента? Чи ось уже й починається історія змови. Є війна, і є агресія однієї країни проти іншої. Із цим неможливо сперечатися. Навіть якщо агресор не в силах назвати це війною і ховається за евфемізмом «спеціальна операція». І якщо західні медіа про це захоплено пишуть, то радше тому, що вони мають можливість про це писати. Чи варто тут шукати прихований мотив? Чи всі західні засоби масової інформації служать лише одному — таємничій групі людей, що керує світом? Нісенітниця.
Порівнювання України та українців із «галантною маленькою Бельгією», хоч і нав’язує до знаних і звичних в англомовному світі алюзій про Першу світову війну, є не надто вдалим сьогодні. Україна — не Бельгія. Із багатьох причин. А якщо вже нас порівнюють із цією не надто великою за розмірами країною, то, можливо, авторці йдеться про те, що через Бельгію пролягав найзручніший шлях до Парижа для німецький військ у 1914 році. Якщо так, то куди прямує дика російська армія? І чи це лише початок наступної Світової війни? Цього ми не знайдемо в тексті. Натомість чомусь одразу Шейла Фітцпатрик пише про українських біженців, особливо про представників середнього класу. Знала б вона, наскільки це розмите й нечітке уявлення про не надто велику частину сучасного українського суспільства. Вона зазначає, що ці представники середнього класу розбірливі, охайні й добре одягнені, і наводить коротке здивування багатьох західних коментаторів — вони «такі як ми» (articulate, clean, and well-dressed («just like us», as many Western commentators have exclaimed)). Мабуть, скоро доведеться вибачатися за те, що ми чисті, охайні, знаємо собі ціну і що ми, здебільшого, …білі.
Читайте також: «Ця війна була неминуча»: російський колоніалізм та самообман Заходу
Її дивує, що наш наратив говорить про те, що в очах росіян ми недолюди (Untermenschen), і що ми говоримо про свою незламну волю і про те, що загарбники нас не переможуть. Останні тези чомусь прив’язуються у неї до черчиліанського та українсько-радянського наративів Другої світової війни. Врешті, а що ми як країна і нація маємо казати в такій ситуації? Що ми програємо? Нас переможуть? Ні. Бо цього ніхто не скаже без приставленої до скроні зброї. Як і те, що текст Фітцпатрик був написаний до звільнення Бучі, Бородянки, Ірпеня, коли усім стало зрозуміло, що йдеться справді про те, що в російській картині світу, у візії Путіна ми дійсно не маємо права існувати. І так само, як свідчать соціологічні опитування, для абсолютної більшості росіян. Нас потрібно знищити. Вишенькою на торті такої презентації є перехоплені розмови російських військових із їхніми родичами. Усе це доступно і в Австралії. Російську пані професорка знає чудово. Навіть ту, з численними лайливими словами, якою матері російських військових надихають своїх синів на «подвиги». І це ще ми достеменно не знаємо, скільки людей загинуло в Маріуполі.
Почую кожного
Як сумлінна дослідниця — а цього не можна не зауважити — Шейла Фітцпатрик, хоче дати слово іншій стороні конфлікту. Чому все ж таки Росія напала на Україну? І ця частина тексту розпочинається з докорів, що росіянам не вдалося донести своє повідомлення, і що згадки Путіна про «фашистів» висміювали всі, а Зеленський зневажливо зазначив, що який із нього нацист з огляду на його єврейське походження. І для авторки «фашистська» історія є чимось на кшталт «червоного оселедця» — ідіоми в англійській мові, яка використовується для відволікання від чогось важливого. Це й так зрозуміло всім нам — тим, кого оголосили «українськими мілітаризованими нацистами». Натомість використання прикладу «Азова», бійці котрого нібито сповідують неонацистську ідеологію, мають уже свою партію і включені до складу Національної гвардії України, вкотре нагадує стару заїжджену російську платівку. І хоч вона одразу зазначає, що їх менше тисячі й вони справді маргінальні, — але цим буцімто можна пояснити жорстокість російських атак на місто Маріуполь, яке вони боронять. Ух. Тут не те, що в Австралії, а і в Україні з таким поясненням важко зрозуміти, чи варто боятися «Азова» й тікати від нього куди подалі. Адже те, що їх у 2015 році заборонили у США і у Facebook («for which in 2015 they were put under ban, since lifted, by both the US government and Facebook»), — це серйозно? Після такого порівняння десь у Каліфорнії Марк Цукерберґ налив собі чогось для ще більшого підняття власного еґо: я і Барак — ми сила, ми заборонили «Азов»! Але чи виправдовує (чи хоча б пояснює) це цілковите знищення півмільйонного міста, де, за попередніми оцінками, загиблих в рази більше, ніж у містах-сателітах Києва? І як можна пояснити жорстокість щодо цивільного і ще й російськомовного населення Маріуполя? Виходить, ворогами Путіна, окрім «нацистів з «Азова» є також російськомовні українці з теренів, які у Кремлі називають Новоросією?
І тут виголошується головний серед заїжджених меседжів Путіна: Росія проти розширення НАТО! Хоча НАТО вже і так давно на її кордонах. Авторку бентежить, що тему НАТО, як і наполягання Росії, аби Україна не була прийнята до Альянсу, як і відповідь, що двері відкриті для всіх, хто відповідає критеріям, було висвітлено в австралійських медіа похапцем, як щось неважливе й недостовірне. Можливо й так, але для Росії це не є метою війни, а лише публічною істерією, яка, на жаль, передувала війні. Навіть побіжного огляду новин за останні два місяці вистачить для того, аби зрозуміти, що не в НАТО справа. Чомусь ніхто в Україні не переймається, що не так давно Австралія вступила у військовий союз зі США, Великобританією та Новою Зеландією. Тоді, мабуть, важливо почути товариша Сі і глибоку стурбованість Китаю щодо вступу Австралії до цього військового союзу?
Ресентимент совєтолога
У наступній частині, що має підзаголовок «Путін і російське вторгнення», Фітцпатрик намагається пояснити причини такого розвитку подій, закидаючи одразу західним медіа, що вони не цікавилися перед війною, а тепер і поготів, цілями Путіна. Вона визнає жорстоке ведення війни Росією, яке намагається пояснити особливостями характеру і психотипу, а радше їхніми змінами у Путіна в останнє десятиліття. Мабуть, час, проведений на посаді прем’єр-міністра, вплинув на нього найбільше. Мовляв, переймався за своє крісло, то й сильно змінився. А далі вона надає доволі специфічні пояснення, що занепокоєння розширенням НАТО є характерним не тільки для Путіна, а й, згідно з незалежними опитуваннями перед вторгненням в Україну, і для більшості росіян. Ну, якщо народ стурбований, то Путін як президент цього народу й виконує його волю. Адже нещасні росіяни зазнали національного приниження в 1991 році, коли розпався Радянський Союз, і втратили статус наддержави. Боже ж ти мій, як прикро. І що відхід неросійських (!) республік росіяни сприймали легше, ніж відсутність поваги до них.
Після таких тез хочеться запитати у авторки. Це якийсь жарт? Отже, якщо є країна, яка чомусь вважає себе великою і на чомусь наполягає, то її бажання варті уваги світу. Це як? Уже не кажучи про вислів «неросійські республіки». Які саме? Інтуїція (хоч це й ненадійний інструмент у дослідженнях) підказує мені, що ми, українці, до цих неросійських республік не належимо. Росія погиркалась у другій половині 2000-х років із балтійськими країнами, але якось живе з НАТО на своєму кордоні. Що вже казати про Норвегію, яка в Альянсі від 1949 року, тобто із самого початку. То, можливо, проблема зовсім не в НАТО на кордоні?
Читайте також: Анатомія рашизму
«Короткий екскурс в історичну географію» був би доречним для австралійського читача, якби він стосувався місця України на карті світу й тих змін, яких зазнала територія сучасної України впродовж останніх ста років. Це було б і науково коректно, і пізнавально для необізнаних. Але ні, ми вкотре маємо справу з власною логікою авторки. Їй не подобається порівняння Путіна з Гітлером, мовляв, хіба Путін знову погрожує усій Східній Європі і Європі загалом? А хіба ні? Здається, вона не читала тих агресивних ультиматумів російської дипломатії, які від листопада–грудня були головною темою численних зустрічей очільників країн G7, НАТО та ЄС. Для авторки це хороша, але неправдоподібна пропаганда. На її думку, варто враховувати той історичний факт, що деякі сучасні країни були у складі СРСР, а деякі входили до Варшавського договору. Усе, як йшлося в «доктрині Брєжнєва», що країни-сателіти повинні залишатися у блоці, або ж буде так, як у 1956 році в Угорщині, 1968 році в Чехословаччині, і могло б статися на початку 1980-х у Польщі. Уже потім Горбачов умив руки, що дозволило НАТО розширитися на схід, хоча у приватних бесідах йому обіцяли цього не робити. Тому в 1999 році росіяни й почулися ошуканими, коли колишні члени Варшавського договору приєдналися до Альянсу. Прекрасно. Тільки це не короткий екскурс в історичну географію, а красномовний приклад російської пропаганди, де рефреном звучить: нас обманули, образили, ми велика країна й потребуємо поваги.
Казус балтійських країн для Фітцпатрик полягає в тому, що для росіян вступ Литви, Латвії та Естонії у 2004 році був гіркою пігулкою, мабуть тому, що ці країни у 1939 році були інкорпоровані до Радянського Союзу й ніколи повністю не визнавали свою радянську ідентичність, і що вони першими вийшли з нього. Натомість з Україною все інакше, з огляду на те, що вона була засновницею Радянського Союзу і близькою до росіян за мовою і культурою. Ну як сказати. Війна тепер виразно показала, наскільки ми «близькі» за мовою та культурою. І тому, коли Україні та Грузії у 2008 році пообіцяли прийняття до НАТО, а у 2021 році Україна уклала посилену угоду з Альянсом, збоку можна було подумати, що ось скоро кордони «войовничого» блоку підійдуть до Ростова та Бєлгорода. Авторка забула вказати, що членство в НАТО зазначене від 2019 року в Конституції України. Вихована в добрих традиціях верховенства права, вона мала б це розуміти, але чомусь про це не згадала. Попри наші труднощі в будівництві та становленні власної держави, ми прагнемо поважати власну Конституцію і закони України. Україна ж не висувала й не висуває Росії подібних претензій щодо її участі у ОДКБ чи ще цілої низки міждержавних союзів. Виглядає так, що Росії щось, на її думку, пообіцяли й не дотримали слова, а отже — війна. А як там із дотриманням слова, а радше підписаного меморандуму в Будапешті у 1994 році? Так це ж меморандум! А як там із великим договором про дружбу від 1997 року, який гарантував непорушність кордонів? Так це… І так з усім, що говорить і підписує Росія. Але Фітцпатрик чує й хоче чути тільки російський голос.
Російським духом пахне
Складності стосунків між Україною та Росією, на думку Шейли Фітцпатрик, почались у 2014 році, коли заохочувані Росією сепаратистські рухи фактично спричинили громадянську війну («separatist movements (in effect, civil war)») у Донецькій та Луганській областях, де, на її думку, проживає багато етнічних росіян. Ох уже цей специфічний погляд з Австралії. Сепаратизм і громадянська війна в одному реченні. На жаль, із більш актуальними цифрами у нас погано, зокрема через надто вже тривале зволікання України з проведенням перепису населення. Але навіть ті дані, які є з 2001 року, засвідчують, що у Донецькій області проживало 38,2% тих, хто декларував себе росіянином, а в Луганській — 39%. Якщо порівняти ці цифри з переписом 1989 року, то кількість росіян зменшувалася в обох областях — у Донецькій на 5,4%, а в Луганській на 5,8%. Так, тут (поза Кримом) за статистикою було найбільше тих, хто себе ідентифікував із російським етносом, але як завжди є маленькі й дуже диявольські дрібниці. Принаймні про те, що таке національна політика в СРСР і що таке русифікація, Фітцпатрик має знати дуже добре. І здавалося, що вона мали б розуміти, або ж бодай замислитися над тим, чому ці дві області відмінні, як і те, чому лінія розмежування до початку повномасштабної війни у 2022 році майже без суттєвих змін проіснувала вісім років, і ніхто особливо в тому-таки Маріуполі не рвався під омріяне покровительство Росії. Мабуть, не в етнічній складовій тут проблема. А у прямому втручанні Росії у внутрішні справи України з метою реалізувати свій проєкт «Новоросії» — мрію усіх щирих патріотів-імперців, про що з болем у серці на початку 1990-х написав Алєксандр Солженіцин.
Мені страшенно не хочеться коментувати словосполучення «in effect, civil war», бо здається, що це вже настільки прокоментовано за останні вісім років у будь-якому просторі, що навіть найменш обізнаний в українських справах історик міг скласти два плюс два. Але видається, що в далеких австралійських академічних реаліях це не зовсім так. Пані професорка вважає громадянською війною злочинні дії маріонеток, яких надсилають із Росії, фінансують за російські гроші, уже кілька років нав’язуючи мільйону громадян України російські паспорти? Тоді доведеться ще раз і ще раз переглядати усталені для істориків терміни. Чи, можливо, варто чогось не помічати в цій війні Росії проти України? І чи можна порівнювати становище росіян у Донецькій та Луганській областях із становищем абхазців та осетинів? Здається, що тут не надто коректні приклади. Попри те, що слушним є її зауваження про особливе ставлення в національній політиці до росіян, яким у СРСР не надавали окремих привілеїв у вигляді автономних утворень. У цьому радянська влада була відносно послідовною. Відносно — бо насамкінець свого існування Радянський Союз таки залишив Україні свого троянського коня, але не на сході, а в Криму, коли на місцевому референдумі було вирішено утворити Автономну республіку Крим у складі УРСР. Чомусь про це в її статті не згадується. Натомість становище росіян у Донецькій та Луганській областях авторка порівнює зі стосунками азбхазів із грузинами. При всій повазі, хочеться бути ввічливим, але де в Україні, а особливо на сході, було зневажливе ставлення українців як титульної нації до тих, кого авторка називає росіянами? Радше вже навпаки. Фітцпатрик не спілкувалася з мешканцями Донецька та Луганська до 2014 року, не гостювала у своїх колег у Донецькому університеті, де навчалися відомі «зірки» Партії регіонів та майбутні «герої» весни 2014 року. Висновок про методи Росії вона робить правильний. Поведінка Росії на сході України є тотожною до її аналогічної політики щодо Грузії в Абхазії у 1990-ті. Ті самі схеми, і майже ті самі наміри. Але де тепер Абхазія та Осетія?
Читайте також: Війна Росії проти України і майбутнє Донбасу
Намагаючись описати помилки Путіна в частині про «“Автоголи” для Путіна в українській війні», Шейла Фітцпатрик дотримується якоїсь власної логіки. Так, війна для Путіна нічого не принесла. Він не досяг своїх цілей. Але те, як вона це пише, формує стійке враження, що вона зовсім не розуміє України, і зі здивуванням зазначає, що замість того, аби поставити український уряд на межу краху, ця війна зміцнює позиції уряду та перетворює Зеленського на національного та міжнародного героя. Вибачте, пані, що Україна захищає себе. Треба було скласти зброю 24 лютого і просити про милість московського царя? У нашій історії ми надто багато років жили під владою Москви й Росії. Особливо Лівобережна Україна. Але Фітцпатрик пише, що замість того, аби успішно використати міжетнічну напруженість в Україні, вийшло так, що війна змусила російськомовних українців, а в оригіналі «Russian Ukrainiаns», побачити свою Батьківщину в багатокультурній Україні на чолі з російськомовним президентом. Якби авторка краще вивчала історію сучасної України, то принаймні такого не написала б. У нас чотири з шести президентів російськомовні. Але, як то кажуть, місце сидіння визначає багато чого. І Леонід Кучма, і Віктор Янукович, і Петро Порошенко, і Володимир Зеленський, як би їм не було важко й некомфортно, після обрання переважно використовували українську. І про яку міжетнічну наруженість у сучасній Україні їй ішлося? Ось що буває, коли російський наратив для тебе є першим та… мабуть єдиним.
Спроби вписати цю війну у глобальне протистояння Росії зі США та НАТО виглядають недолугими. Можна, звісно припустити, що з Австралії видніше, але аргументація авторки в цій частині тексту вже надто заплутана. Членство України в НАТО не стояло перед війною на порядку денному Альянсу. Нам наполегливо казали сотню разів: «Так, ви будете в НАТО. Ми ж вам обіцяли у 2008 році». На уточнювальне питання «Коли?» завжди була стандартна відповідь: «Як будете готові і проведете всі реформи». Те, що із цієї війни НАТО й сусіди винесли вже свій трагічний урок, не потребує розлогих пояснень. Так, на думку українців, у НАТО помилилися. Політики у 2008 році були надто традиційними у своїх уявленнях про себе, про Росію і її намагання грати важливу роль у світі. Це вже історія. Як і те, що тривала робота істориків на Заході спричинилася до цього. Усі, хто був тоді і є тепер при владі у країнах НАТО, виховані на історичних концепціях, де Росія є дуже й дуже важливою країною. Ця війна змусила навіть Швецію забути про те, що вона вже понад 200 років нейтральна країна, і почати підготовку до вступу в Альянс. Уже не кажучи про Фінляндію, яку Радянський Союз двічі, у 1940 та 1944 роках, упокорював та визначав її кордони й нейтральний статус. Вона теж подає заявку до НАТО. А Україні радили подивитися на Фінляндію і погодитися на подібний формат стосунків із Росією. Радив свого часу гуру геополітики Збіґнєв Бжезінський у 2014 році й, мабуть, радив президент Франції Еммануель Макрон у січні 2022 року. Здається, що Фінляндія разом зі Швецією дуже добре зрозуміли «дружні» й сусідські стосунки з Росію. Так, із нею нестерпно жити поруч. Легко, мабуть, коли ти на острові, який великий і так далеко від Росії, на іншому краю світу. І можна далі говорити про розсудливе лицемірство США й НАТО у їхній відмові закрити небо над Україною. Мабуть, так. Кожен за себе. Свого часу Генрі Кіссінджер під час візиту до Києва років десять тому казав Дмитрові Кулебі, який тоді опікувався цим візитом від Міністерства закордонних справ, яке тепер очолює: «Ви маєте бути сильними. Сильними, Дмитре». Так, ми маємо бути сильними. Адже, як показує історія, лише сильних і поважають, і лише із сильними хочуть мати справу. І лише сильні можуть постояти за себе.
Академічний цинізм
Насамкінець свого довгого опусу, у частині, що має підзаголовок «Покарання Росії та росіян», авторка переходить до ціни війни для тих, хто її розпочав. Санкції — священна зброя цивілізованого Заходу, що мають упокорити Росію та росіян, а в ідеалі — змусити населення змінити політику уряду. І коли це санкції змінювали Росію? У XX cт. невизнання більшовицького перевороту й довге налагоджування стосунків із Радянським Союзом ніяк не вплинуло на те, що Сталін винищив десятки мільйонів людей у таборах ГУЛАГу та під час голодоморів. Ніяк не вплинуло виключення з Ліги націй за війну з Фінляндією у 1939 році. Нічого особливого не сталося у 1956 році за Будапешт, а у 1968 році за Прагу. Мабуть, Афганістан у 1979 році став обходитись дорожче, адже на середину 1980-х було вже надто кепсько жити в СРСР. Але чи санкції завалили Радянській Союз? Здається, що трішки підштовхнули до прірви, куди він сам сунувся із доволі високою швидкістю. Як показує досвід Ірану та Північної Кореї, під санкціями можна жити дуже довго. І навіть запускати власні ракети, розробляти оригінальні вакцини від COVID-19 і вести свою регіональну політику. Можна, звісно. Питання — як? Але коли якість життя простого росіянина цікавила тамтешню владу? Сучасні борці з нацизмом та визволителі щиро дивуються тому, як живуть бідні для Фітцпатрик українці. Отже, ми надто погано знаємо Росію і її населення, коли для військових вкрадена білизна з шафи у Ірпіні є цінністю. То чи дієві ті санкції? З огляду на аналізи економістів, Україна вже втратила більше, ніж підсакнційна Росія.
Такий вимір санкцій, здається, не надто турбує авторку. Насамперед їй йдеться про те, що Захід одразу перекрив доступ російських ЗМІ до західної громадськості. Вона зазначає, що неліберальну відповідь Путін би зрозумів, адже це його методи. Мабуть, довге читання радянської та російської преси так увійшло у звичку, що Фітцпатрик не може без цього жити. Але чи є в сучасній Росії вільні медіа? Чи ті медіа, що вважали себе ліберальними, відповідали усталеним західним стандартам? Достатньо навіть порівняти випуски Euronews російською та англійською, аби побачити, що це не зовсім тотожні новини, попри політику та стандарти редакції. Уже не кажучи про Russia Today і подібні пропагандистські канали, що просували виключно російську версію подій. Це не були новини від Росії, це була інформаційна зброя. Як часом можна почути в дискусіях, аль-Джазіра сьогодні — чи не найбільш об’єктивний міжнародний інформаційний канал. Можливо, і так. Як довго? Час, звісно, покаже. Щодо російських медіа, то те, як Путін послідовно зачищав від самого початку інформаційний простір, зробило практично всі ЗМІ в Росії якщо не пропагандистськими, то точно яловими. Винятки, звісно, є, але за ці винятки журналісти в Росії платять власним життям. Принаймні про Анну Політковську авторка має добре знати. Лише нагадаю, що її дівоче прізвище — Мазепа, і хоч народилася вона у Нью-Йорку, її батько тоді працював дипломатом у представництві УРСР при ООН.
Фітцпатрик щиро обурюється тому факту, що до Росії та росіян застосовується надто популярна нині у світі культура скасування. Як так, чому це Мюнхенська філармонія звільнила свого головного диригента Валерія Ґєорґієва, та ще й зарахувала його до росіян, адже він етнічний осетин, що народився в Москві. Звільнили його за те, що він підтримав Путіна в цій війні. Так тому і звільнила, що підтримав — і цим вкотре довів, що він політичний росіянин, який підтримує політику та дії свого президента. А отже, відповідає так само за його вчинки. Не можна в таких справах ховатися, що «я не русский», не можна казати «а я за него не голосовал», не можна з піною біля рота кричати «а что я один могу сделать». У Німеччині теж після 1945 року було багато тих, хто подібними словами намагався зняти свою провину й відповідальність за злочини нацизму. Але здається, що в Росії і росіян «особенный путь». Масова підтримка війни в Україні не повинна залишати іншого вибору, як розірвати всі можливі зв’язки із цією країною, із цим «братнім» народом. Фітцпатрик навіть наводить слова одного з росіян, який був засмучений тим, що наші, тобто західні ЗМІ пишуть лише, що Україна — хороший хлопець, а Росія — поганий. Реакція цього чоловіка була цілком прогнозованою. Він сказав, що у світі є багато росіян, котрі підтримують політику Путіна. Це не сподобалося ведучому, який попросив цілком зрозуміло не пропагувати насильство. То чому це так непокоїть пані професорку? Що вбивці і ґвалтівнику, і тим, хто їх підтримує, не дають слова?
Читайте також: Чому росіяни мають понести колективну відповідальність за війну
Тоді навіщо вона пише про Путіна, який так само застосовує культуру скасування до тих, хто сповідує західні цінності? І що, на її думку, це нагадує репресії 1930-х? А далі вона переходить до того, що Захід та Росія фактично перебувають у стані війни. Серйозно? На яку з країн, окрім моєї, зараз напала Росія? Принаймні на сьогодні таких немає. Із висновків її розлого тексту випливає, що Росія обговорює на перемовинах гарантії безпеки в обмін на неприєднання України до НАТО. І це для Фітцпатрик є підтвердженням того, що Путін не брехав про цілі, а відверто про них говорив перед війною. І жодних оцінок цим словам щодо незалежної країни, котра не має і не мала планів воювати з Росією. Як і те, що рівень гніву Путіна проти Заходу — не кажучи вже про невирішеність питання Донецька та Луганська, доступу до Криму — віщує не надто оптимістичне завершення цих перемовин. Нарешті щось про цілі цієї війни. Вони не нові. Нічого не змінилося з 2014 року, коли Росія анексувала Крим, про який Шейла Фітцпатрик воліє не згадувати. Але чому вони не бачить Україну? Її право існувати в міжнародно визнаних кордонах? Чому імперські забаганки Росії та її керівників світ має чути, а право України на життя чомусь подається так, ніби в нас немає на це не те що права, а вже й майже не залишається шансів?
Совєтологія — мабуть, страшна ділянка історичної науки для західних дослідників. Багато з них щиро люблять свою справу. Старанно вивчають російську мову, аби мати можливість працювати з джерелами та читати російські наукові книжки й художню літературу. Цей процес затягує. Адже після успішного освоєння інструменту, яким є мова, починається занурення у світ російської культури, високої і повсякденної. Здається, що потім «Бєси» Достоєвського стають зіркою, котра веде їх у їхніх наукових пошуках. Свою культуру Росія майстерно вже майже двісті років продає світові у блискучій обгортці з позначками «загадочная русская душа» або ж «умом Россию не понять». Різниці немає, адже попит був завжди стабільно високий. Якщо у процентному відношенні порівняти це з продажем нафти та газу, то культура стільки не заробляє грошей, але культура дає змогу формувати покоління істориків, котрі будуть тягнутися до якоїсь істини, аби з’ясувати цю загадкову душу і сподіватися, що вони зрозуміють Росію. Будь ласка, це ваше право. Але прохання до всіх, хто вивчає і любить Росію. Вивчайте і любіть, проте зважайте на те, що ця країна робила й робить із тими, кого вона прагне підкорити, кого вона упокорює і при цьому майже досконало бреше. Адже для Росії це не війна — це звільнення. Звільнення від незалежності і права на самовизначення. Це не анексія чи приєдання нових земель під руку Москви чи Санкт-Петербурга — вони ж самі до нас попросилася. І так не одну сотню років. І не дивуйтеся, що не тільки в Україні, а й у більшості країн, яких торкалася російська рука історії, її не люблять і не бажають мати з нею справу. Станьне нарешті істориками sine ira et studio, зніміть окуляри російської пропаганди та зважайте на інших. Бо наступними можете опинися сам на сам із Росією вже ви самі.