До фото: МИРНІ ПЕРСПЕКТИВИ.
Цього року премію миру отримав китайський дисидент Лю Сяобо. У 2005-му на неї висували Віктора Ющенка. Треба визнати – то була прикра помилка. У сьогоднішній і навіть завтрашній Україні, на жаль, немає особистості, яка могла б претендувати на Нобелівську премію миру
Рішення про вручення Нобелівської премії миру китайському дисидентові Лю Сяобо «за тривалу ненасильницьку боротьбу за фундаментальні права людини в Китаї» сприйняли у світі не-однозначно. МЗС КНР заявло, що нагорода Лю Сяобо суперечить нобелівським принципам, бо той перебуває за ґратами за порушення китайських законів, тож зміцненню миру й дружби (мета премії) це нагородження аж ніяк не сприяє. У Піднебесній також заявили, що такий крок може зашкодити двостороннім відносинам Китаю та Норвегії. Натяк був більш ніж прозорий. Усі країни, які не підтримали факту відзначення премією миру дисидента (чи радше злякалися погіршення взаємин із КНР), вирішили не посилати на церемонію своїх послів. Товариство зібралося ще те: Афганістан, В’єтнам, Венесуела, Єгипет, Ірак, Іран, Казахстан, Колумбія, Куба, Марокко, Пакистан, Саудівська Аравія, Сербія, Туніс, Філіппіни, Росія.
І вдома, і в шлюбі
Україна також мала намір приєднатися до цієї «веселої компанії». Найцікавішим виявилося пояснення демаршу, озвучене директором департаменту інформаційної політики МЗС України Олегом Волошиним: мовляв, посол України в Норвегії Олександр Цвєтков у день вручення нагороди мав перебувати в Києві на координаційній нараді керівників дипломатичних представництв. Міністр закордонних справ Костянтин Грищенко стверджував, що політичної складової це рішення української влади не містить. Однак швидко з’ясувалося, що дата наради послів була призначена вже після того, як стало відомо, кому присуджено нагороду. З’ясувалося також, що Китай письмово рекомендував послові України утриматися від участі в церемонії.
Рішення України не надсилати свого представника на вручення викликало жорстку реакцію керівництва Євросоюзу: «Основні цінності є базою для нашого партнерства. Ми розчаровані, що час від часу наші партнери не поділяють цих цінностей». Заступникові голови Адміністрації президента Ганні Герман прямо на ходу доводилося вигадувати виправдання для свого керівництва. Наприклад, що нікхто з представників влади не отримав запрошення на церемонію вручення Нобелівської премії і що Україна в дуже широкому складі відвідає цей захід, коли лауреатом стане українець.
Напередодні вручення премії МЗС заявило, що Україна залишиться «і вдома, і в шлюбі»: посла не відряджатиме, проте участь у церемонії візьме. Українського посла замінила перший секретар посольства в Осло Ірина Білорус.
Тінь дракона
Київ справді не зацікавлений псувати відносини з Пекіном, які стали особливо тісними після недавнього візиту Януковича до Китаю. Під час відвідин президентом Піднебесної обговорювалося чимало важливих спільних проектів: будівництво залізниці від аеропорту «Бориспіль» до Києва, спорудження парогазової гідроелектростанції в Криму, спільна розробка шельфу Чорного моря тощо. Загальна вартість укладених угод становить не менш ніж $4 млрд. Проте не варто їх переоцінювати. На думку експертів, більшість підписаних Януковичем документів – це лише меморандуми про наміри без певних домовленостей і термінів реалізації. Дещо цікавішою для української сторони була угода про надання нашій країні позик на суму $8 млрд. Утім, ці суми не є для України критичними. Ба більше, Китай не Росія, й, на відміну від неї, прагматична Піднебесна не кинеться розривати відносини з усіма державами, що підтримали присудження гнаному китайцеві Нобелівської премії миру.
Отже, недоречно вести мову лише про китайський чинник в обраній Києвом позиції (ніякої політики, просто посла в Осло не буде). Вочевидь, українська влада прагнула підіграти водночас кільком державам-партнерам.
Нога Москви
Багато знаків свідчить про те, що рішення не відправляти посла на церемонію вручення премії миру продиктоване бажанням української влади йти в ногу з Росією. Таку думку підтверджує навіть схожість позицій українського і російського МЗС: обидва запевняють світ, що їхнє рішення не політичне. Просто послів у той момент в Осло не буде.
Відносини України з Росією останнім часом варто було б назвати дивними. З одного боку, офіційний Київ усіляко демонструє відмову від риторики часів Ющенка і запевняє Москву в тісній довічній дружбі. З іншого, Україна заходилася реалізовувати проекти, за які російські ЗМІ називали Ющенка ледь не русофобом. Наприклад, наша держава вже розвернула в аверсному напрямку нафтогін Одеса – Броди і погнала нафту до Білорусі. І ще невідомо, чи відмовиться вона від подальшого транспортування нафти цим напрямком через видиме замирення президентів Лукашенка та Мєдвєдєва. Моральна підтримка Росії з боку України була б на цьому тлі вкрай доречною піар-акцією.
Москві сваритися з Пекіном аж ніяк не вигідно. Китай стає головним ринком для російських нафти й газу. Тільки під час зустрічі президента РФ з прем’єром Піднебесної 24 листопада цього року було заявлено про укладення нафтових контрактів на $8,5 млрд. Восени 2009-го було прийнято стратегічну програму двосторонньої співпраці до 2018 року, згідно з якою має бути реалізовано 205 спільних проектів переважно з видобутку корисних копалин на території Росії з подальшою їх переробкою у КНР. Експерти недарма говорять, що Росія повільно перетворюється на сировинний придаток Китаю. І на відміну від України Китай завжди може відмовитися від російських послуг.
Ти ж мене підманула…
Проте деякі групи впливу всередині української влади розуміють, що бажання крокувати в ногу з Росією не варте погіршення міжнародного іміджу України, особливо після того, як Захід прийняв нас в інтерпретації Януковича і Ко.
Рішення українського МЗС таки взяти участь у врученні Нобелівської премії свідчить про те, що ані прихильність Китаю, ані бурчання Росії не переважили можливих іміджевих втрат у разі відсутності представників України на церемонії. Тривалі виправдання МЗС та Адміністрації президента вказують на те, що рішення щодо участі в церемонії змінили в останню мить.
Навряд чи владу налякав галас, який здійняли українські й закордонні ЗМІ. Проте цілком імовірно, що це змусило глибоко замислитися ту частину українського бізнесу, для якої сприятливі відносини з країнами Європи та США мають першочергову цінність. А це давні відвідувачі економічного форуму в Давосі, який має відбутися вже в січні 2011-го, Віктор Пінчук та Рінат Ахметов. Саме на Заході зосереджені найбажаніші ринки збуту продукції їхніх заводів.
Вочевидь, змінити рішення українську владу змусила і жорстка реакція керівництва ЄС. Київ явно поставили перед вибором: або ви з нами (себто з ЄС), або плани України щодо безвізового режиму з Європою ризикують залишитися сукупністю намірів. І тоді ламаного шага не будуть варті всі «євроінтеграційні» переговори президента Януковича з керівництвом ЄС.
Взагалі вся ця історія демонструє надзвичайну слабкість української зовнішньої політики. Заступник генерального директора Центру імені Разумкова Валерій Чалий робить невтішні висновки: «Перше – не дуже грамотно організована інформаційна складова забезпечення зовнішньої політики. Друге – цей епізод показав реальну відсутність стратегії у зовнішній політиці України».
Влада слабко уявляє собі, чого хоче від світу. Як наслідок, Україні бракує чіткої політичної позиції та стратегії дій у міжнародній політиці. Влада продовжує виставляти Україну на посміховисько: діє за принципом «і вашим, і нашим» та міняє рішення в останній момент в інтересах груп впливу як всередині країни, так і зовні. А отже, «казус Нобеля» в нашій зовнішній політиці трапляється не востаннє.