Нагадаю, очолювана Королевською «Україна – Вперед!» набрала, за даними Центрвиборчкому, 1,58% голосів електорату, який узяв участь у виборах до Верховної Ради. А за півроку до виборів відомі соціологічні центри давали цій партії 5-7% голосів прихильників. Але чим більше наближався день голосування, тим меншим ставав електоральний потенціал очолюваної Королевською політичної сили, тим більше розчаровувалися в ній виборці. І хоча після закінчення виборів пані К. заявила, що реально за неї голосувало значно більше громадян і що вона разом із партією залишається у великій політиці, цим заявам мало хто вірив: адже самого бажання замало, а вердикт виборців (дані ЦВК були підтверджені всіма соціологічними службами) робить перспективи Королевської, принаймні, у ближчі роки, сумнівними.
Але ж система влади в Україні влаштована інакше, ніж у демократичних державах. Призначення на міністерську посаду Королевської це підтвердило. Вдумайтесь: людина, яка не одержала підтримки громадян, яка разом із своєю партією провалилася на виборах, розгубивши за півроку майже весь свій електорат, відтепер керуватиме країною, правитиме тими, хто їй рішуче відмовив у політичній довірі. Чи сумісне це з демократією, з принципами народовладдя? Риторичне запитання, відповідь на яке відома заздалегідь…
Та чого дивуватися? Погляньмо під цим ракурсом на весь новий уряд під головуванням старого прем’єра. Він сформований майже виключно із членів партії, якій віддали голоси – за вочевидь завищеними відомими способами офіційними даними – тільки 18% українських громадян, якщо рахувати всіх, хто має право голосу. І навіть у базовій для Партії регіонів Донецькій області, за тими ж офіційними даними, її підтримали тільки 40% виборців. За такої мізерної, прямо скажемо, підтримки з боку громадян партія, яка є номінальним лідером виборів, у демократичних державах прагне залучити до уряду авторитетних безпартійних фахівців-технократів або сформувати парламентську коаліцію. А ще вона не робить різких рухів, намагаючись порозумітися з більшістю суспільства, йдучи назустріч побажанням людей. Нічого схожого на це «регіонали» не роблять; навпаки, вони демонстративно ігнорують громадську думку, ставлячи міністром освіти і науки, молоді та спорту Дмитра Табачника, персонажа, котрий не може займати цю вельми специфічну посаду вже на тій підставі, що публічно палить сигарети та має незрозумілий сімейний статус (Віктор Янукович свого часу довірчо говорив американському послові про «молоду дружину» Дмитра Володимировича, тоді як в офіційний біографії міністра стверджується зовсім-зовсім інше…).
Іншими словами, демократичною така влада не може бути за визначенням, бо діє всупереч інтересам і волі більшості політично активних громадян, хоча спеціально підігнана під інтереси «регіоналів» виборча система й стара-нова Конституція дозволяють законно формувати виконавчу владу саме таким, дуже «демократичним» способом.
«Казус Королевської» привертає увагу ще до однієї з найголовніших засад формування та функціонування чинної владної команди. Це – опора на кадри з Донбасу. Глава держави, глава уряду, перший віце-прем’єр і просто віце-прем’єр – це Донбас. Ще один віце-прем’єр, щоправда, не з Донбасу, але з вельми схожого за багатьма параметрами й спорідненого ментально регіону – з Кривбасу. І взагалі – непропорційно велика частина новопризначених чи перепризначених міністрів чи то безпосередньо пов’язана з Донбасом, чи то народилася поза межами України, чи то не має ніякого українського коріння (не етнічного, а соціокультурного, бо ж саме це є головним у політичній діяльності). У цьому плані Наталія Королевська пречудово вписується до урядової команди: Донбас (хай і Луганщина) як місце народження й бізнес-діяльності та навряд чи українські ментальні настанови.
Узагалі, враження від складу урядів Януковича-Азарова таке, наче 2010 року воскресла Донецько-Криворізька республіка – й окупувала всю Україну…
Єдине, що тішить у складі нового уряду – що Борис Hyundai Колесников утратив свою посаду. Схоже, що в очах «папіка» та «Сім’ї» надто вже одіозною стала його постать і надто скандальними – результати діяльності. Втім, 25-й номер списку багатіїв (за версією журналу «Кореспондент») зі своїми активами, оцінюваними у майже півмільярда доларів, знайде чим тішитись і чим займатися поза межами Кабміну, чи не так?
І ще одна складова «казусу Королевської». Навіть не надто політично активні громадяни, безумовно, запам’ятали її полум’яні спічі проти «непрофесійного і корумпованого» прем’єра Азарова. Ці спічі аж ніяк не завадили входженню пані К. до уряду, очолюваного головною мішенню її критики. Так само, як не завадили авторці терміну «азаровщина» Інні Б. стати однією з чільних речниць Партії регіонів та полум’яною захисницею новітнього варіанту цієї самої «азаровщини». Маємо зайве підтвердження того, що «регіонали» та їхні сателіти охоче поступаються гучно задекларованими принципами, коли йдеться про «корито», тобто про їхню активну участь у поділі держбюджету та держвласності. Це також не має нічого спільного з демократією, на засади якої так люблять посилатися на телевізійних шоу речники «партії влади».