З початку нового року у фокусі уваги європейських ЗМІ виявилася тема показового набуття відомим французьким актором Жераром Депардьє російського громадянства. Зазвичай це пов’язують із його прагненням продемонструвати свій протест проти соціально-економічних експериментів нового соціалістичного керівництва Франції, зокрема спроб увести 75% податок для осіб, прибутки яких перевищують €1 млн.
Невідомо напевно, чи позбувся Депардьє французького громадянства, але 16 грудня 2012 року він звернувся до уряду з листом, у якому заявив, що назавжди віддає П’ятій республіці свій паспорт і номер соціального страхування («яким не скористався жодного разу»). А сам буде тепер «громадянином світу». Однак проблема в тому, що французька бюрократія так не працює. Для того щоб людина відмовилася від громадянства, необхідні процедури, рішення, печатки, підписи відповідальних осіб… Тож є всі підстави вважати, що він і досі є громадянином Франції. Зрештою, як влучно зазначив після грудневого демаршу актора міністр праці Мішель Сапен, французький паспорт месьє Депардьє не завадив би – треба ж йому доглядати свої виноградники.
І Франція, і Росія дозволяють подвійне громадянство. І ніщо не заважає Депардьє бути громадянином обох цих держав. Інша річ, що він навряд чи мав законні підстави стати співвітчизником Путіна, адже знаменитий француз не відповідає майже жодній із вимог федерального закону РФ про російське громадянство. Навіть стаття про його набуття іноземцями, які мають видатні досягнення в галузі науки, техніки й культури, передбачає спершу проживання в Росії щонайменше рік. Єдина норма, під яку теоретично міг підпадати Депардьє, – це ч. 3 ст. 13. У ній зазначено, що без жодних додаткових умов громадянство РФ можуть дістати іноземці, які мають «особливі заслуги» перед нею.
Проте головна заслуга Депардьє перед Росією – похвали на адресу тамтешньої демократії. А громадянство, надане йому Владіміром Путіним 3 січня, – своєрідний аванс за цю «заслугу». Навіщо вона останньому – зрозуміло. Хіба може бути краща ілюстрація «вставання Росії з колін», аніж те, що європейські знаменитості «тікають» до неї? А між тим у пошуках пояснень кроків відомого актора можна збудувати й гіпотезу, вкрай далеку від політики. Наприклад, Бельгія (у якій Депардьє купив нерухомість, щоб уникнути податкового пресу соціалістичного уряду) теж визнає подвійне громадянство. Але в цій країні воно заборонене з Францією. Тоді як із Росією дозволене. Тож Депардьє не зможе подати на бельгійське громадянство.
Загалом хронологія дій актора, як і оперативна реакція Кремля на мимохіть кинуту французом репліку про можливість його переходу в російське підданство, свідчить, що насправді останні події лише загострили більш довгострокову тенденцію.
Йдеться про активне й цілком успішне використання одіозними диктаторами різних країн західних зірок для легітимізації своїх режимів в очах міжнародної спільноти, але особливо для зміцнення власного авторитету всередині підвладних їм суспільств. Самі зірки часто вже або «списані» в себе на батьківщині, або виблискують останніми своїми променями, а тому відчувають дефіцит уваги. Тож виникають сприятливі умови для ігор на їхньому марнославстві.
Той самий Жерар Депардьє останнім часом не лише співав дифірамби Владіміру Путіну та «російській демократії», а й навідувався з культурними візитами до Рамзана Кадирова в Чечню, де прославляв тамтешній режим, знімався в роликах із донькою узбецького президента Іслама Карімова і навіть дістав запрошення на зйомки в одному із фільмів про історію цієї середньоазійської автократії.
Аналогічно діє й інша згасла зірка американського кінематографа 1980–1990-х Жан-Клод Ван Дамм, який освідчувався в любові до згадуваного диктатора Чечні Рамзана Кадирова під час святкування його дня народження у 2011-му, а на торішніх парламентських виборах приїздив до України для агітації за регіонала-мільйонера Олександра Онищенка в Кагарлицькому міському будинку культури (!). Окрім підвищення власної самооцінки для цих «екс-зірок» ідеться й про суттєві гонорари, які вони отримують під час таких вояжів до авторитарних правителів.
Приклад Жерара Депардьє вже було спробували наслідувати й інші знаменитості минулого століття, зокрема французька кіноактриса Бріжитт Бардо, яка погрожує звернутися за російським громадянством, якщо влада Франції нічого не зробить для порятунку двох хворих слонів, яких хочуть приспати в ліонському зоопарку (!?). Вона вже заявила, що вважає Путіна ідеальним главою держави, оскільки той «зробив для захисту тварин більше, ніж наші президенти». У такий спосіб західні зірки демонструють цілковите нерозуміння реалій функціонування авторитарних режимів, перед правителями яких прихиляються. А діставши порцію слушної критики від політиків, авторитетів громадської думки, НГО та ЗМІ, починають незграбно виправдовуватися.
Попри сподівання Кремля на можливість використати французького актора і його послідовників для відвернення поглядів громадськості всередині країни та за її межами від теми порушення прав людини, підкреслення переваг РФ над країнами «загниваючого Заходу», насправді бурхлива реакція у світовому інформаційному просторі свідчить про те, що казус Депардьє загострив увагу на справжньому стані справ у Росії, її «рядженої демократії», а також можливостей авторитарних режимів впливати на громадську думку на Заході за допомогою медіа-маніпуляцій та підкупу або інших методів впливу на популярних там людей. Тож наслідки цієї ситуації можуть посприяти утвердженню в демократичному світі розуміння того факту, що РФ дуже далека від цивілізованих уявлень про демократію та людські свободи, а також, що не менш важливо, завдати ударів по русофільських настроях у Франції, котрі були однією з основних перешкод для вироблення адекватної політики Парижа стосовно авторитарної путінської Росії та загроз, які вона та неоімперський курс нинішнього Кремля становлять для європейських країн.