«Ви дійсно в це вірите?» – в голосі телеведучої бриніли недовіра й розчарування. Йшлося про нову архітектуру безпеки, що постане в світі по завершенні нинішньої війни. Серцем системи, буде, можливо, НАТО, а можливо — якась нова наддержавна структура, до якої обов’язково увійде Україна. Бо як інакше? Бойові дії відбуваються на наших землях, українська армія щодня гартується, вдосконалюється та набуває статусу однієї з найсильніших збройних сил Європи.
Проте сприйняття викликів часу в тих, хто живе за українським годинником, сильно відрізняється від решти світу. Війна поставила українців у такі умови, що стимулюють інтуїцію та пришвидшений суспільний розвиток: інакше не вижити. Країна стала своєрідною лабораторією, яка тестує на собі нові ситуації, котрі до цього не насмілювався уявляти світ. І дуже шкода, що не насмілювався! Адже Росія не вчора стала тим зловісним монстром, який, нарешті, показав себе в усій красі, без макіяжу.
Первісна дикість, яку юридично зафіксувала спочатку Буча, а за нею — кожне звільнене українське місто та містечко, є швидше правилом, ніж винятком у поведінці російської армії.
Те, що відбувалося в Чечні та в Сирії, або за Другої світової війни в Західній Україні та країнах Балтії, мало відрізняється за методами від Ізюма та Гостомеля. Той же терор цивільного населення та масштабне грабіжництво. Систематичні ґвалтування на окупованих територіях неначе списані з книги Марти Гіллерс «Жінка в Берліні» про події травня 1945, доповіді міжнародних правозахисних структур про злочини «вагнерівців» в Африці – з повісті Льва Толстого «Хаджи-Мурат» про поневолення Кавказу в ХІХ столітті. Російська армія, схоже, не вміє робити нічого іншого, ніж руйнувати, випалювати до тла, винищувати. Не вміє та ніколи не намагалася навчитися.
Читайте також: Війна ілюзій. Чому на Заході все ще є попит на «хороших росіян»?
Важко повірити, що численні русологи та інші експертні кола про це не знають. Проте аж до початку повномасштабного наступу казати прямим текстом про зв’язок між позамежною жорстокістю російського війська з самою природою російської державної машини вважалося в науковому товаристві надмірним радикалізмом. Мейнстрім побажав заколисати себе казкою про рятівну економічну співзалежність РФ та Заходу, яка в чарівний спосіб дозволить приручити хижака, навчити його гарним манерам та перетворити на чемного «заїньку». О, свята наївність! Чи таки грішна? Розслідування про підкуп західних політиків Москвою лиш почалися, і щось та підказує, що ми невдовзі дізнаємося багато цікавого.
«Коли Україна переможе у війні, у нас у Росії також почнуться незворотні позитивні зміни!» – люблять казати представники антипутінської імміграції, уникаючи конкретики: як саме тоталітарна держава, котра століттями не знала нічого іншого, миттю перетвориться на демократію? Звідки з’являться місцеві та регіональні еліти, готові жити за іншими принципами? А також, найважливіше, — де взяти народ, який би в рекордні терміни сформував запит на незвичні для себе взаємини з владою?
Обговорюючи тему можливих сценаріїв завершення війни в Україні, більшість експертів, що мають доступ до блакитних екранів та широкої аудиторії, зосереджуються на особі Путіна. Аналізують, який він, що він хоче або не хоче, зробить, або не зробить… Про природу, традиції та внутрішню логіку російського державництва практично не йдеться, попри те, що кожен, хто поверхово знайомий з політичною історією Росії, знає, наскільки режим міцніший за індивіда.
Французький філософ Андре Ґлюксманн, нині вже покійний, казав давніше в інтерв’ю Тижню: «Росія не любить власної свободи: після того, як на зміну жандарму Європи Ніколаю І прийшов відносно ліберальний цар Алєксандр ІІ, його наступник Алєксандр ІІІ запровадив жорстко реакційний режим, що перекреслив усі паростки свободи». Після відставки Хрущова почались репресії, а Єльцин, якого звикли вважати більш-менш демократичним лідером, розпочав Першу чеченську війну. Досі всі короткі ліберальні експерименти в історії Росії завершувалися авторитарним реваншем у тій чи іншій реінкарнації. То чому б сама лише гіпотетична зміна влади в Кремлі породила «світлу Росію майбутнього»?
Читайте також: Мороз як зброя. Чому Москва шантажує Європу собі на шкоду
Французька історикиня Франсуаз Том пише в статті «Авторитарна матриця в Росії: фатальна принадність» про cтабільне тяжіння Москви до тоталітарних практик. «Путінський режим є м’яким ремейком політики більшовиків, коли вони прийшли до влади. Ленін створив машину війни проти старорежимної держави. Але система, яку він створив, була покликана не допустити появи будь-якої держави нового типу», – зазначає дослідниця. Сьогоднішні західні політики так само ревно чіпляються за казку про можливість чарівного перезавантаження РФ, як колись, понад 30 років тому, «прогресивна радянська інтелігенція» хотіла вірити, ніби тодішня влада «спотворила» світле ленінське вчення. Знадобилися роки, щоб зрозуміти, що ленінізм був за суттю злочинною та цинічною узурпацією влади, ціною терору та масових вбивств.
Добре б знати, скільки то часу потребуватиме міжнародна спільнота, щоб усвідомити, що чорне не можна «перезавантажити» так хитро, щоб воно стало білим, або бодай світло-сірим, з сонячними проблисками. Що війна в Україні закінчиться тоді, коли Москва, після суду за скоєні воєнні злочини, змушена буде виплатити Києву всі репарації, повернути окуповані території та демонтувати власну політичну систему. Що одна з найбільших загроз світовій безпеці є саме існування Росії в нинішньому форматі.
Нові кордони? Розпад РФ? Світ боїться думати про перспективу подібних перетворень, навіть на рівні чистої гіпотези. А дарма. Всі імперії колись руйнуються, і Росія — не виняток. Шкода лише, що українці, грузини, чеченці та інші народи сплачують настільки страшну ціну за прозріння еліт та за провал західної стратегії щодо Росії після зникнення СРСР.