Симпатіями українців Аляксандр Лукашенка користувався щонайменше півтора десятиліття. Так, у 2005 році до президента Білорусі ставились позитивно майже 40% українців, негативно — лише 20%. До 2009 року співвідношення між ними становило вже 60% до 4%. У 2014 році кількість противників Лукашенка підскочила до 26%, проте симпатиків все одно було більше — аж 62%. Минулого року тенденція відновилася: Лукашенко подобався 67% українців, а не подобався лише 15% (“Рейтинг”, Центр Разумкова). На тлі політичних процесів у самій Україні така тривка “любов” видається дещо парадоксальною. За цей час в Україні сталися дві демократичні революції, почалася війна з Росією і стався геополітичний розворот на Захід, але лідером (!) суспільних симпатій залишався лояльний Москві диктатор. Втім, цей парадокс має цілком логічне пояснення.
Насправді, український рейтинг Лукашенки тримався на низці досить суперечливих стереотипів. Найбільш надійні аргументи на користь Лукашенки мали адепти “русского мира”. Для них Білорусь була історією успіху, історією про те, як пост-радянська республіка залишилась у орбіті Москви і завдяки цьому уникнула печальної долі сусідів. Творцем цього успіху був Лукашенка, який на відміну від Єльцина чи Кравчука, не дозволив “розвалити країну”, зберігши навіть колгоспи. Понад те, Лукашенко приборкав місцевих “самостійників”, не давши їм розпочати “насильницьку білорусизацію” та “переписати історію”. Навпаки, він повернув Білорусі косметично підрихтований радянський герб, а також прапор та гімн. Диктаторські замашки йшли Лукашенку тільки в плюс, бо не допустив у Білорусі ніяких майданів та кольорових революцій, котрі в рамках “русскомирского” наративу є нічим іншим, як переворотами, інспірованими Заходом.
Читайте також: Лукашенка і Зеленський. Хто в кого вчився
Набагато менш обґрунтованим є “патріотичне” прочитання образу Лукашенка. Формальних перешкод для цього справді нема: Білорусь справді є однією з небагатьох сусідніх країн, з котрою Україна не мала прямих конфліктів — ані в часи незалежності, ані у давнішому минулому. Навіть з початком російсько-української війни Лукашенка зміг пробігти між краплями, зберігаючи лояльність до Москви, але і уникаючи явних недружніх дій щодо України. “Патріотичні” прихильники Лукашенка вважали, що під його керівництвом Білорусь буцімто зберігала правдиву незалежність — і від Росії, і від Заходу. Крім того, симпатії певних середовищ до Лукашенка забезпечував його неформальний титул “останнього диктатора Європи”, виданий йому Кондолізою Райс у 2005 році. Якщо прихильники авторитаризму на рахунок Лукашенка не помилялись, то решта аргументів на його користь не витримує критики. Незалежність лукашенківської Білорусі — такий же міф, як і його проукраїнські установки, котрі закінчились передачею “вагнерівців” Росії та гучними звинуваченнями на адресу України. Не кажучи вже про русифікаторську, антинаціональну гуманітарну політику Лукашенка.
Що ж стосується ідеологічно індиферентного загалу, його прихильність до Лукашенка визначалася медійним образом Білорусі, який сформувався в Україні. Якщо над іміджем Путіна у пострадянських країнах ретельно працювала російська пропагандистська машина, то образ Лукашенки за кордоном формувався майже стихійно. Для західних медіа Лукашенко був на загал одіозним персонажем, поруч з іменем котрого постійно містились згадки про репресії, фальсифікацію виборів, цензуру, тощо. Для пересічного українця білоруський авторитаризм не був таємницею. Проте у масову свідомість українців Лукашенко увійшов передусім як харизматичний і дещо комічний “бацька”. Спрацювали простонародний гумор та мужицька брутальність — фірмові ознаки лукашенківського популізму. І хоча афоризми Лукашенки циркулювали в Україні на рівні мемів та анекдотів, це відчутно гуманізувало його образ.
Читайте також: Протести в Білорусі. Жінки мають значення
Так само стихійно формувалося уявлення про його державницькі здобутки. Популярність лукашенківських “перлів” значно перевищувала запит на відомості про Білорусь, котра залишалась близькою, але загалом не надто знаною країною. Якщо російські війни, теракти, катастрофи та скандали ми відстежували буквально у реальному часі, то Білорусь виринала в українських новинах порівняно не часто. Що, у свою чергу, сприяло формуванню позитивного стереотипу. В результаті Білорусь перетворилась на казкову країну рівних доріг, якісної “молочки” та соціальної гармонії. Звичайно, цей міф теж не витримує перевірки фактами. Збудована Лукашенком економічна модель забезпечувала певну стабільність, але її ефективність вельми сумнівна. Криза, яку переживає білоруська економіка, почалася задовго до протестів та епідемії COVID-19, до того ж карантинних заходів Білорусь не вводила.
Все згадане вище і створювало той надзвичайний рівень українських симпатій до Лукашенка. Це, у свою чергу, не раз давало привід для висновків про авторитарні схильності українців. Соціологічні дослідження справді дають неоднозначні результати. Наприклад, торік опитування VoxUkraine та Київської школи економіки засвідчило, що 73% наших громадян буцімто мають ліво-авторитарну політичну орієнтацію. Однак, існують і протилежні свідчення. Поступитись часткою власних прав та свобод державі заради власного добробуту наприкінці 2019 року були готові 33% громадян, натомість 42% заради свободи готові терпіти скруту. Частка тих, хто вважає, що держава має забезпечити громадянина всім необхідним, скорочується, зате більшає переконаних в тому, що людина відповідає за себе сама: торік співвідношення між ними становило 38% до 54% (Центр Разумкова, “Демократичні ініціативи”).
Читайте також: Мобілізація як порятунок Білорусі
Якщо ж відійти від абстрактних ідеологічних міркувань до політичної практики, нехіть українців жити в умовах режиму, подібного до лукашенківського, цілком очевидна. Хоча б тому, що Віктор Янукович, який явно тяжів до рольової моделі “бацькі” та до його політичного курсу, двічі зазнавав поразки. Проект “Союзної держави” з Росією, до якої Лукашенко втягнув Білорусь, в Україні неприйнятний: торік 64% українців виступали за євроінтеграцію, і лише 13% — за Митний союз. Русифікація, котру провадив режим Лукашенка, також для українців неприйнятна. Приміром, надання російській мові статусу другої державної, як у Білорусі, підтримує лише 19% громадян. Натомість більшість підтримує українізацію: майже 80% виступає за 50%-квоту на українську мову у ЗМІ (Центр Разумкова, “Демократичні ініціативи”). Таким чином, українська “любов” до Лукашенка була на загал досить поверховим явищем. Політик із лукашенківською програмою навряд чи мав би в Україні реальний шанс прийти до влади. Те саме стосується і авторитаризму. На рівні абстрактних міркувань українці можуть висловлюватись за “сильну руку”, але на практиці суспільно-політичний процес рухається убік демократизації.
Останні події у Білорусі, скоріш за все, стануть переломним моментом, після якого симпатії до Лукашенка підуть на спад. Не менше, ніж жорстокість режиму, цьому сприятиме і сплеск інтересу до Білорусі загалом. Зростання обізнаності про реальний стан білоруського господарства, культури та соціуму сприятиме деконструкції стереотипів. Чи не єдине середовище, де Лукашенко може залишитись культовим персонажем — це середовище проросійське. Для таких “бацька” стане черговою жертвою Заходу — поряд із Саддамом Хусейном, Муаммаром Каддафі, тощо. Втім, Лукашенка може просто поповнити лаву лояльних невдах на зразок Януковича, чиє призначення — навіювати страх перед Майданом, “соросятами” та “бойовиками” на зарплаті іноземних посольств. Але в такому випадку, мученицький ореол йому не світить. Чим би не закінчилося протистояння у Білорусі, ми, скоріш за все, є свідками руйнування чергової по-радянської ілюзії — міфу про “бацьку”, якому все вдалося.