«Кавування» з Богданом на Софійській площі

«Дали йому злющу бронзову коняку,
На скелю якусь посадили,
І тином залізним, немов розбишаку,
Від народу відгородили»

(Осип Маковій, «Пам’ятник Хмельницькому», 1897)

Якби у мене запитали про улюблене місце у Києві для кавування, відповідь була б однозначною — Софійська площа. Ні, не тому, що там якась особливо смачна кава чи суперзатишно. Просто там — Він. На «злющій бронзовій коняці». Хоч зараз і прихований під захисним покриттям. Але зі знанням, що саме Богдан є першим українським «кавоманом», той «тин залізний» ментально не відчувається, коли у вас у долонях кава — звісно, у паперовому стаканчику. Чому в паперовому? За свідченням сучасників, гетьман був вольовим, хитрим, харизматичним, жорстоким, але… дуже скромним у побуті.

«У нього немає виночерпіїв, ані особливих людей для подачі йому страв та напоїв, як це заведено у царів та правителів… Не було ані срібних блюд та кубків, ані срібних ложок, ні чогось подібного, хоча у кожного з його слуг є по декілька сундуків, наповнених блюдами, чашами, та скарбами ляхів зі срібла та золота», — відзначав Павло Алеппський у своїх щоденникових записках, описуючи бенкет Богдана Хмельницького у Богуславі на Київщині 21 червня 1654 року.

Гетьман влаштував цей бенкет із нагоди зустрічі з батьком Павла Алеппського — антіохійським патріархом Макарієм III, який прямував до Москви через «Землю козаків». Перед бенкетом мандрівники з далекої Сирії піднесли гетьману символічні дари, серед яких був «сосуд з кавовими бобами, тобто з кавою, оскільки він її поціновувач».

І все б нічого. Ну кава собі й кава. Але розуміння, що керманич Війська Запорізького десь у таборі під Києвом ласує кавою в часи, коли до знайомства європейської еліти з нею лишаються десятиліття, збуджує уяву. А обізнаність мандрівників із Сирії з такою оригінальною, як на свій час, звичкою гетьмана надихає на роздуми.

«Східний стиль» у побутовому житті Богдана Хмельницького засвідчили його сучасники — венеціанець Альберто Віміна у 1650 році та швед Конрад Гільдебрандт у 1657-му. Під час учт гетьман гукав вірного джуру, який приносив йому довгу турецьку люльку, — «Хлопці, де ж люля!?». Перед скромним ліжком у гетьманській світлиці в чигиринському палаці лежав вишуканий дамаський килим, на стіні висіли шабля та лук зі стрілами.

На схилі літ утомлений гетьман не цурався сентиментів. Під час зустрічі з антіохійським патріархом Макарієм III по щоці Богдана котилася сльоза, коли він промовляв: «Дякую Богу, який удостоїв мене перед смертю побаченням з твоєю милістю». Звичайний людський прояв виснаженого буревієм життя гетьмана. Дуже хочеться «побачити» не «постамент на скелі», а живу людину: «Злазь, Богдане, “на каву” до нас! Ти ж її любиш, ми все про Тебе знаємо. Але яку саме любиш? Що там у твоєму “паперовому стаканчику”?».

Прийнято вважати, що «турецьких звичок», зокрема й любові до кави, майбутній гетьман Богдан Хмельницький набув у молоді роки — під час дворічного перебування у неволі в Стамбулі. У турецький полон він потрапив після поразки об’єднаного польсько-козацького війська у битві під Цецорою 1620 року. Як згадував потім сам, майбутній гетьман пережив «два роки суворого ув’язнення».

Ув’язнення — суворе випробування в усі часи. У XVII столітті невільників у Стамбулі утримували в кварталі Касим-паша, який здавна був портовим. Його центром був так званий «Арсенал», споруджений на березі Золотого Рогу султаном Мехмедом II Завойовником для будівництва кораблів у 1455 році (вже через два роки після взяття османами Константинополя). Султан Сулейман Пишний (1520–1566) розбудував навколо Арсеналу квартал, де селили досвідчених суднобудівельників — передовсім греків, які добре зналися на морській справі. Справу розбудови портового кварталу продовжив син Сулеймана та Роксолани — султан Селім II (1566–1574). Квартал одержав назву «Касим-паша» за ім’ям сановника, який у XVI столітті організовував примусове переселення дотичних до суднобудівної справи ремісників Стамбулу у цей район міста.

Саме в Арсеналі резидував Капудан-паша, чия влада ширилася на офіцерський корпус, інженерів-кораблебудівельників і матросів. Але головним населенням кварталу Касим-паша були все ж невільники-каторжани різних національностей — у тому числі й українці. За підрахунками французького дослідника Робера Мантрана, у часи султана Сулеймана Пишного їх кількість становила 30 000 осіб, а у XVII столітті, коли до Касим-паші потрапив Богдан Хмельницький, сягнула позначки у 50 000.

В’язниці, де утримували невільників у Стамбулі, наводили жах на сучасників. Французький лікар і мандрівник Жозеф Піттон де Турнефор (1656–1708) після відвідин казематів Касим-паші відзначив: «Це одна з найбільш страшних і огидних тюрем в усьому світі». Втекти з казематів було практично неможливо.

«В’язниця зведена таким чином, що жодна людина не могла б вислизнути з неї. Навіть якщо туди залетить птах, то вилетіти з неї буде вже не в змозі. Підлога в’язниці складена з мармурових блоків таким чином, аби унеможливити підкоп», — писав турецький історик Евлія Челебі (1611–1682).

Зусилля всього кварталу були спрямовані на те, аби на верфі Халіч відбувалося безперебійне спорудження нових галер для флоту Османської імперії. Верф Халіч нині вважається найстарішою верф’ю (корабельнею) у світі — вона безперебійно працює з 1455 року. Тут  і сьогодні ремонтують і спускають на воду кораблі для турецького флоту.

Цікаво, чи «подавали» невільникам у страшних казематах Касим-паші каву? Дивлячись яким… Та й каземати бувають різні. Перший державний літописець Османської імперії, уродженець Алеппо Мустафа Наїма (1655–1716), у своїй «Історії» оповів, що під час перебування у Стамбулі майбутній керманич Війська Запорізького був не простим невільником. Богдан числився при високопосадовцеві флоту Османської імперії:

«Попервах невольник в одного з господарів тихої корабельні, що в кварталі Касим-паша, путящий та дужий і кмітливий козак (Богдан Хмельницький — І.Н.) знайшов він нагоду, щоб до вілаєту ще кілько невільників заманити, а сам утік».

Мустафа Наїма відзначав, що під час перебування в неволі Богдан Хмельницький навіть прийняв іслам.

Сучасний український тюрколог, перекладач, кандидат філологічних наук та викладач кафедри україністики Стамбульського університету Олесь Кульчинський вважає, що достовірність відомостей Мустафи Наїма про службу Богдана при високому чині Османського флоту у кварталі Касим-паша в 1620–1622 роках та «тактичне» прийняття ним ісламу є щонайменше питанням, вартим серйозного дослідження й обговорення. Подібний сценарій легко пояснює досконале гетьманове володіння турецькою мовою, а також його широкі знайомства у колах високих сановників Османської імперії, що далися взнаки на самому початку Української революції 1648–1657 років. Зрештою, це пояснює й легкість втечі Богдана з полону, а заодно і любов до кави.

Привертає увагу ще одна досить незвична риса вдачі гетьмана — він був справжнім майстром стрільби з лука. Це доволі архаїчний вид зброї, як для вогнепальної «пішої орди», як називали козацьке військо у XVII столітті. Богдан Хмельницький у буквальному сенсі слова «спав» з луком та стрілами, що в 1650 році зауважив уже згадуваний нами вище венеціанський посол Альберто Віміна. Не виключено, що над ліжком гетьмана в його світлиці у чигиринському палаці венеціанець бачив сагайдак зі стрілами, який, за свідченнями літописця Самійла Величка, подарував гетьману кримський хан Іслям III Гірай (1644–1654).

Лук і стріли вважалися аристократичним видом зброї саме в Османській імперії. Якщо Богдан Хмельницький мав свободу пересування кварталом Касим-паша під час своєї «неволі», то на власні очі бачив «квінтесенцію» культу цього виду зброї у Стамбулі — славетний «Ок Мейдані».

«Ок Мейдані» («ok» — з тур. стріла, «meydanı» — з тур. площа) — це площа для тренувань у стрільбі з лука. Вона була облаштована султаном Мехмедом II у 1453 році, одразу після завоювання османами Константинополя. На цій площі вправлялися в стрільбі й самі султани — на ній збереглися кам’яні позначки, які фіксують дальність польоту стріл після їхніх пострілів. «Ок Мейдані» розташовано саме у кварталі Касим-паша.

Давайте «завітаємо» на «Ок Мейдані» разом з сирійськими мандрівниками, які везуть каву для Богдана Хмельницького, і «подивимось», що там відбувається. У своїх щоденникових записках Павло Алеппський 1652 року записав: «…піднялися на Ок Мейдані, тобто поле для стрільби з лука, для чого на ньому встановлено стовп. Це весела галявина, звідки відкривається вид на Константинополь. Тут радісно й весело християне святкують Великдень. Нам розповіли, що минулого року його величність султан Мехмед IV (хай береже його Бог!) ще до свята звелів розбити тут для себе намет, приїздив та милувався на їхнє веселе святкування і, отримавши велике задоволення від того, подарував їм два гаманці, по тисячі турецьких піастрів у кожному». Хтозна, можливо, любові до стрільби з лука, як і до кави, Богдан Хмельницький таки набув у молоді роки саме в кварталі Касим-паша у Стамбулі?

Один із творців української орієнталістики, історик Омелян Пріцак, висловив гіпотезу, що саме під час перебування в неволі у Стамбулі майбутній гетьман познайомився з татарським полководцем Тугай-беєм, якого називав «братом». Чи кавував Богдан із «братом» Тугай-беєм у Стамбулі? Про це ми навряд чи колись дізнаємося. Але інформація про особливості кавування у «колі спілкування» Богдана є!

Так, прямуючи на Близький Схід із Москви, дипломат і письменник ієромонах Арсеній Суханов 9 листопада 1650 року заїхав у Чигирин, де мав зустріч із Богданом Хмельницьким. А вже 1 cічня Арсеній кавував у Вифлеємі з єрусалимським патріархом Паїсієм — давнім «знайомцем» українського гетьмана. Саме Паїсій зустрічав Богдана Хмельницького під час його тріумфального в’їзду в Київ через Золоті ворота на початку 1649 року, відпускав йому гріхи у Софійському соборі та благословляв на війну «з ляхами».

Як саме кавували «знайомці» гетьмана у Вифлеємі? Арсеній Суханов відзначав, що патріарх Паїсій та турецький паша сиділи на розстелених на підлозі килимах і кольорових подушках у патріарших «сінях просторих». Вони «пили каву і заїдали цукровим льодяником». На наш погляд, вони пили єменську каву «мокко».

Хоча «батьківщиною» кави є Ефіопія, культура вирощування кавових зерен у «промисловому масштабі» походить із сусіднього Ємену на Аравійському півострові. Саме з Ємену у 1552 році губернатор цієї території Османської імперії Оздемір-паша привіз кавові зерна султанові Сулейману I Пишному. У ці часи в Ємені каву вживали не тільки як напій, а й просто їли, змішуючи перетерті кавові зерна з жиром. Тонізуючий ефект досягався обома шляхами. На щастя для нас, султанові припав до душі перший варіант вживання кавових зерен, і в 1554 році в Стамбулі з’явилася перша кав’ярня. Саме в кав’ярні «Ківа Хан» у портовому районі Тахтакале винайшли метод помолу й заварювання кави «по-турецьки». Зерна арабіки смажили, мололи, заливали водою й доводили до кипіння на розпеченому вугіллі у мідній джезві.

Протягом XVI–XVII століття каву «по-турецьки» в Османській імперії варили виключно з кавових зерен, вирощених на єменських кавових плантаціях. Їх експортували з порту Моха на Червоному морі, за найменуванням якого єменська кава й отримала назву «мокко». Будучи фактично кавовими монополістами свого часу, єменські кавові «магнати» боронили свій прибутковий бізнес. У XVI–XVII столітті діяла заборона на вивезення зелених (не обсмажених) зерен кави з Ємену. Утім, близько 1650 року мусульманському пілігримові Бабі Будану вдалося доправити з Ємену до Індії cім зелених кавових зернят. Так каву почали вирощувати в Індії, згодом — на острові Ява.

Але «повернімось» на килими й кольорові подушки, де кавують знайомці Богдана Хмельницького разом із турецьким пашею. Отже, достойники у Вифлеємі п’ють єменський «мокко» і заїдають цукровими льодяниками. Світ тісний… У 1652 році єрусалимський патріарх Паїсій мав зустріч з антіохійським патріархом Макарієм, який саме в цей час планував подорож до Московського царства через «Землю козаків». Паїсій усіляко підтримував Макарія у його намірі здійснити далеку мандрівку. Якщо ж уважно «роздивимося» подарунки, які сирійські мандрівники на чолі з патріархом Макарієм з часом презентували Богданові Хмельницькому у Богуславі 21 червня 1654 року, ми побачимо серед них не тільки каву (єменський «мокко»), але й… льодяники: «Шматок каменя з кров’ю Господа нашого Ісуса Христа зі святої Голгофи, сосуд зі святим миром, коробка мускусного мила, духмяне мило, мило алеппське, коробка льодяників, ладан, фініки, абрикоси, килим великий та малий цінний, рис, сосуд з кавовими бобами, тобто з кавою, оскільки він її поціновувач, та касія».

P.S.

Особисто я люблю каву з цукром. Але тільки не на Софійській площі. Аби випити кави «разом з Богданом» біля Святої Софії, мені потрібна лише сила волі — попросити не класти цукор у мій паперовий стаканчик з арабікою. Ну і, звісно, звичайний льодяник у кишені.

І тоді стається диво — вершник сходить зі «злющої мідної коняки» й перетворюється на живу людину. Можна «поговорити» з ним під каву. А монетку у 5 грн із портретом гетьмана вкинути бариста у баночку для чайових із написом: «на комуналку»/ «на корм коту»/ «на лікі мамі»/ «на мрію…».