Де пролягає межа між емпатією та споживацьким вболіванням.
Схоже, ми пережили найщасливіші дні мало не цілої історії України. Страшні дні, бо щодня гинуть, і гинутимуть далі, чиїсь рідні — все одно наші рідні. Важкі дні, бо мільйони на чужині або відносно вдома, але в приймах, сім’ї розділені. Гіркі дні, бо налагоджене життя або сподівання на нього зруйноване, статки, в кого які, в когось металургійний завод, в когось будиночок або квартира, в когось просто новий кондиціонер, згоріли в прямому й переносному сенсі. А все одно відчуття непідробного щастя переповнює. Бо довгоочікуваний наступ і щасливі сльози звільнених українців, які не забудуться тепер до кінця днів. Разом із ними відчуття, що світова історія нарешті все розставила по місцях: є Україна, між іншим, єдина й соборна, за винятком дуже тимчасово окупованих територій, і це назавжди. Ну й є імперія з усім своїм вантажем, потворна й злочинна, й від цього теж їм ніколи не відмитися. Після століть поразок у нації з’явився досвід перемог.
Ми почали сміятися. Ми знущаємося з гуманоїдів, з їхнього фараона, з їхніх могілізованих і втікачів, які тягнуть за собою вантаж імперської зверхності, з їхніх симпатиків у затишному «першому світі». Ми сміємося, але по-різному. Попереду ще місяці (вірю, що не роки) виснажливої війни, нові втрати, нові випробування – це якщо не кинуть бомбочку, але навіть якщо кинуть, це теж не кінець, я спеціально цікавився. А є серед нас такі, хто вже розслабився. Окремий психотип: «А що таке? Повітряних тривог давно не було, тиждень як мінімум. Кордон відкритий, раптом що. Нас у світі люблять, поважають, приймають, допомагають… Звісно, грошей тут поменшало, але на нас вистачить. І розваг теж не бракує, навіть якщо Щекавиця скасовується».
Я не тут і не там. Мені безкінечно соромно, що я особисто не в змозі взяти в руки автомат. Я не один такий. Там на нулі потрібні хлопці й дівки з хорошою дихалкою, правильними навичками і вміннями, вміннями! А також зі швидкими рефлексами, зі здатністю викопати за годину окоп повного профілю й знехтувати гігієнічними процедурами, харчуватися бозна чим, терпіти спеку й холод, а, головне, не бути тягарем для побратимів, коли насипають прямо по тобі. Якщо тобі це не під силу, роби, що вмієш, але не примазуйся.
Читайте також: Копняк замість тосту
Ну а далі трохи позанудствую. Часом у мене відчуття, що я влаштувався в ложі, дивлюся марафон, слухаю Арестовича, читаю стрічку новин і… вболіваю! Перепрошу, але цей тип залученості я називаю споживанням. Відколи наші почали наступати, воно дедалі приємніше й комфортніше, й від цього трохи моторошно. Звісно ж, я співчуваю, співчуваю, але між мною й моїми друзями, які на нулі нігтями видряпують назад нашу землю разом зі співвітчизниками, різниця якраз у цей самий досвід: вони копають, а ти ні, їх убивають, а тебе ні, хіба що ракета випадково впаде, що тепер уже в столиці мало ймовірно.
Ну й на тлі цього неповторного драйву, який лоскоче нерви, але направду нічим тобі не загрожує, ростуть шкандалі. Хто не з тим сів, хто не так висловився, хто як правильно співає «Червону калину». Одна річ – зрада-зрада, коли ти знаєш, що поруч ворог, давній і послідовний, і зараз він, як і раніше, непогано почувається. Друга — мірятися патріотизмом між своїми, всі з-за столика у вуличній кав’ярні. Кавовий уболівальник до того ж чудово знається на ситуації на фронтах, користуючись одному йому відомими «закритими» джерелами, він розганяє прогнози й мультиплікує дивовижної легковажності фейки, але це супутнє. Головне — ось ця поза зацікавленого вболівальника.
Від самого лютого я дав собі обітницю не сваритися й не сперечатися з людьми, які, на відміну від мене, все кинули й пішли на війну. Можливо, не всі аж так уже на самісінький передок, але при ділі. Але від них якраз я жодного разу нічого про зрадоньку не чув, бо їм не до того, а до чого, я тільки можу зі свого дивану уявляти.
На самому початку, десь у березні я відчував, що прояви життєрадісності з усім цим столичним оптимізмом — сміхом, музикою й відчиненими ресторанами — недоречні. Я зрозумів, що помилявся, коли потім зустрічав друзів, що втратили своїх синів. Вони якраз бадьорі, не просто тримаються, а показують взірці концентрації, відкритості, активності разом із захмарною ненавистю до ворога. Не треба всій Україні разом іти в монастир, ми переможемо здатністю тримати удар і відновлюватися. Проте все ж таки почуття міри має бути? Я лише про це: про почуття міри, про смак.
Мій товариш Євген Глібовицький нещодавно сформулював відмінну ознаку, притаманну українцям як спільноті — він вважає, що це емпатія. Емпатія означає відчувати чужий біль як свій, чуже лихо як своє, чужу незручність як свою — шкірою, тельбухами, а потім уже мозоком. І я знаю, що це правда, коли читаю короткі замітки з війни або звіти волонтерів про чергову, сто двадцять дев’яту автівку, перегнану з Чопа під Харків. Це нормально, це й є емпатія. Решта – не дуже. Навіть якщо ти перерахував половину своєї платні на ЗСУ, чого якраз у війську вуличної кав’ярні не спостерігається.