Кавказ танцює

«Танцюють на вулицях у Назрані люди, лезгінку танцюють, – запевняють інгуські опозиціонери з сайту «Ингушетия.орг» (до нещодавнього судового процесу – «Ингушетия.ру»). – Й у повітря стріляють, але ніхто не боїться: радість прийшла…»

 

Привід для танців і радості – зміна влади в Інгушетії: за власним бажанням пішов у відставку Мурат Зязіков, який шість із половиною років керував республікою. За цей час – це найточніші підрахунки інгуського відділення товариства «Меморіал», – в Інгушетії вбили більше 600 людей – мирних жителів, бойовиків зі зброєю, міліціонерів та інших федеральних осіб. «Враховуючи, що в Інгушетії й півмільйона людей не набереться, ці цифри можна цілком зіставити з 1937 роком», – вважає Людміла Алєксєєва, відома російська правозахисниця, котра очолює Міжнародну Гельсінкську групу.

 

Інгушетія – своєрідна земля, де закони ісламу, ще давніші настанови та найновіші вимоги федерального законодавства Росії сплавлені в якийсь конгломерат, незрозумілий заїжджому спостерігачеві. Тут школярі, навіть найменші, ходять у формі з краватками; а жінки – всуціль на високих підборах, тільки не на шпильках. Тут у машинах слухають і ту саму лезгінку – з довгими соло на чомусь подібному до акордеона, а то й на самому акордеоні, – й Міхаіла Круґа. Тут викрадають людей – навіть у ісламські свята, коли насильство за Кораном просто неможливе, – й не торгують спиртним, коли настає священний для мусульман місяць Рамадан. Ви розумієте, не просто «не п’ють» – не продають – у жодному магазині й у жодному кафе чи ресторані. Навіть пива. Втім, це – чи не єдиний «огріх» проти загальноросійських настанов і звичаїв.

 

 

Мурат Зязіков взагалі дуже чесно та прискіпливо виконував федеральне законодавство. Підкреслено чесно й прискіпливо – в тій його частині, яка стосувалася розподілу повноважень між начальствами федеральним і регіональним. Так, силовики – міліція, прокуратура, ФСБ – зобов’язані доповідати президентові Інгушетії про те, що коїться в республіці; та підпорядковуються вони зовсім іншому президенту, який сидить у Москві. Зязіков тим часом будував Маґас – нову столицю Інгушетії, закладену ще попередником, Русланом Аушевим. Займався соціалкою – «небувалою», як для пострадянських країн. Потроху вирішував проблему інгуських біженців із Приміського району Північної Осетії (півтора десятка років тому через цю землю почалася осетино-інгуська війна; результат – п’ятдесят тисяч біженців із Північної Осетії ринули в півмільйоннну Інгушетію). Вирішував реально, бо половина інгушів, зігнаних тією війною, змогла-таки повернутися до Приміського району. «На роботу їх возимо звідти в Назрань, у Малгобек спеціальними автобусами, по два рублі проїзд, – пишався Мурат Магомедович у приватних бесідах. – Це не ціна, ми доплачуємо транспортникам зі злиденного республіканського бюджету – та у Північній Осетії роботи для цих людей нема, а стабільність дорожча».

 

У будь-якій іншій ситуації поза російським Кавказом Зязіков був би прикладом колегам із губернаторського корпусу. Однак після того як охоронці інгуського міністра внутрішніх справ Муси Медова вбили власника опозиційного сайту «Ингушетия.ру» Магомеда Євлоєва (наприкінці серпня Магомеда взяли просто в аеропорту Маґас із московського літака, відвезли начебто на допит за поданням прокуратури, доставили в республіканську лікарню зі смертельним пораненням у голову) – все стало на свої місця. Не втручатися в справи силового блоку – не означає його розпускати, хоч яким випадковим (за версією слідства) було би вбивство. Відставка, орден «За заслуги перед Отечеством» третього ступеня на розраду, плюс, скоріш за все, місце в російській президентській адміністрації (щось із міжнаціональних зв’язків – хіба даремно Зязіков останнім часом піднімав питання про відродження в Росії Міннацу?). Це все, що вже отримав і на що в найближчий час зможе розраховувати колишній голова республіки. Він хоч і лояльний, та на старому місці успіху не мав; бити нема за що, та й до реальної справи в найближчий час не підпустять.

 

«Республіка потребує санації – як будь-який банкрут, у тому числі й політичний», – кажуть сьогодні колеги з майбутнього місця роботи Зязікова.

 

 

Прихід на посаду президента Інгушетії військової людини Юнус-бека Євкурова опозиція з «Ингушетии. орг» сприйняла зі справжнім захопленням. Приблизно з таким самим почуттям шість із чимось років тому тодішня «Ингушетия.ру» зустріла перемогу Мурата Зязікова. В тому, що від спадку попередника Юнусбек буде втікати, причому зовсім не в бік лібералізації, сумнівів нема. Особливо про лібералізацію: і з минулої роботи (розвідвідділ Приволзького округу), і зі слави своєї (кидок російських десантників на приштинський аеропорт у Косово) Євкуров до розмов про пом’якшення ситуації не заохочує. Як, втім, і ті справи, до яких йому доведеться братися в республіці. Покінчити зі зникненням людей – а значить, із вольницею МВС та інших силовиків. Знищити чи привабити на бік нової влади «ліс» – бойовиків, до котрих належать як залишки сепаратистських формувань близьких інгушам чеченців, так і місцева молодь, здебільшого нащадки тих самих біженців із Приміського району – тобто люди, м’яко кажучи, не задоволені станом речей. Економіку, нарешті, трохи підняти – хоча тут якраз є перспективи: Москва збирається виділити Інгушетії окремі гроші – федеральна цільова програма. Та гроші грошима, а корупція корупцією; стежити, щоб гроші з Москви банально не вкрали – теж прерогатива Євкурова. Так що попасти може й зязіковському чиновництву, і опозиційним діячам, які час від часу виводили народ на несанкціоновані мітинги та демонтрації. Одна з них супроводжувалася підпалами – редакції проурядової газети «Сердало» (на території республіки антиурядові видання якось не приживаються) та назранського готелю «Асса». «Підпали робили провокатори-міліціонери Медова», – наполягають опозиціонери. «Не треба валити на міліцію», – заочно відповідають у республіканській прокуратурі, де, до речі, збиралися притягнути Магомеда Євлоєва до відповідальності за організацію січневого мітингу. За цією статтею йому «світило» до десяти років. Для порівняння, вбивці Магомеда – за ненавмисне позбавлення життя при виконанні службових обов’язків – загрожує максимум три. Така арифметика закону, й не інгуського, цілком федерального.